— Що ви можете придумати? Кредит беріть, якщо у вас грошей немає. Але щоб весілля у мене було таке, як я хочу! І спробуйте тільки образити мене перед батьками Кирила й сказати, що у вас грошей немає!

Валентина сьогодні прийшла з роботи пізніше звичайного. Надійшов новий товар, і директор сказав, що поки його не приймуть, ніхто додому не піде. Якщо, звичайно, завтра не хочуть отримати розрахунок. Валентині дуже хотілося розвернутися й піти, але вона не могла собі цього дозволити — у неї чоловік четвертий місяць сидів без роботи.

«Добре хоч на вечерю є котлети, можна буде швидко зварити макарони й відправитися спати», — подумала вона.

Коли жінка увійшла в квартиру, Михайло — її чоловік — сидів у кріслі перед телевізором із банкою якогось напою у руці.

— Ну що? Ти дзвонив щодо роботи? — поставила йому Валентина традиційне питання.

— Дзвонив, сказали, що треба почекати, вони самі мені передзвонять, — відповів чоловік.

— Мішо, та влаштуйся хоч куди-небудь. Еліні треба буде за навчання заплатити. Адже останній курс! Це великі гроші, майже три мої зарплатні! Якщо я буду все літо відкладати, нам навіть на хліб не вистачить.

— Я не хочу хоч куди-небудь йти працювати! Я не винен, що на заводі обладнання замінили на нове й до верстатів поставили хлопчаків, які якісь там програми знають!

— А я тобі казала — йди вчитися! Микола пішов — безплатно, коштом заводу, і тепер зарплатню більшу, ніж раніше, отримує, — нагадала чоловікові Валентина.

— Микола мене на три роки молодший, а мені от-от п’ятдесят стукне. І ти хотіла, щоб я поряд із пацанами за партою сидів? — обурився Михайло.

— Звичайно, на дивані цілий день лежати зручніше, — пробурчала дружина й попрямувала на кухню.

Там вона поставила на плиту каструлю з водою для макаронів і почала мити посуд, який за день накопичився у мийці. Потім заглянула у холодильник — котлет не було. «Значить, чоловік повечеряв, не дочекавшись мене», — подумала Валентина й поклала собі у тарілку макарони. Потім знову заглянула у холодильник, знайшла там підсохлий шматок сиру й натерла його.

На кухню зайшов Михайло.

— А мене ти сьогодні вирішила вечерею не годувати? — з викликом запитав він.

— Я думала, що ти вже поїв — котлет немає, — відповіла дружина.

— Котлети я ще на обід з’їв.

— А борщ? — запитала Валентина.

— Ти що думала, я одним борщем наїмся? З яких це пір ти почала рахувати, скільки я їм? — обурився чоловік.

Валентина підсунула йому свою тарілку. Михайло взяв її й відправився у кімнату.

Жінка поклала собі трохи пустих макаронів і задумалася. Її зарплатні продавця-касира у мережевому супермаркеті вистачало лише на оплату комунальних платежів і харчування. Якщо Михайло не влаштується на роботу, доведеться брати кредит, щоб оплатити навчання дочки. Ще питання, чи дадуть його, а якщо дадуть — як віддавати: зарплатні у них у місті маленькі. Попросити у Катерини? Та не дасть, Валентина знала, що у старшої дочки, яка жила з чоловіком у Києві, гроші були. «Попросила два роки тому на навчання Еліни, а Катерина відмовила», — згадала жінка.

Сумні роздуми Валентини перервав прихід молодшої дочки.

— Мамо, а у мене радісна новина — я заміж виходжу, — випалила вона, увірвавшись на кухню.

— Заміж? За кого?

— За Кирила, звичайно! За кого ще? — скрикнула дочка. — У цю суботу його батьки до нас на заручини прийдуть.

— А чи не рано вам одружуватися? І ти, і він ще вчитеся. Вам по дев’ятнадцять років.

— Мамо, у нас дитина буде, — майже прошепотіла Еліна.

— Михайле! Ти чуєш, що дочка каже?

Вислухавши дружину й дочку, чоловік запитав:

— А що ви від мене хочете?

— На роботу влаштовуйся! — сказала Валентина. — Гроші потрібні і на навчання дочки, і на весілля.

— Так, тату, ми заяву подали, весілля буде у кінці липня — в останню суботу. Я сукню таку гарну вибрала! А відзначати ми з Кирилом вирішили у ресторані «Романтика» — там зала велика, можна хоч сто гостей запросити!

— А на які гроші ви все це плануєте робити? — запитала мати.

— Ви з батьками Кирила скиньтеся. Ви що, не можете улюбленій дочці весілля оплатити? Хочете, щоб ми, просто розписалися й відзначили це у піцерії? Ось не очікувала від вас! — дочка готова була розплакатися.

— Еліно, зачекай, не влаштовуй сцену, ми з татом щось придумаємо, — сказала Валентина.

Еліна заплакала й пішла у свою кімнату.

— Так, — сказала Валентина, — а от не змусив би ти мене тоді відправити Катерину до моєї матері, жила б вона з нами, зараз би точно грошей дала.

— Я тобі відразу сказав, що чужих дітей годувати не буду, а відправити її до бабусі ти сама вирішила. Та ще й аліменти від її батька туди надсилала, — нагадав дружині Михайло.

— Не всі аліменти, а тільки половину. Для села й цього було багато, — відповіла Валентина.

— А ти все-таки подзвони Катерині. Скажи, весілля, мовляв, у сестри твоєї молодшої, племінник у тебе скоро з’явиться, а грошей у нас немає. Попроси, може, хоч трхи надійше. Та пообіцяй, що у борг візьмеш, потім віддаси, — порадив Михайло дружині.

— З чого це я віддаватиму? — здивувалася вона.

— Ні з чого. Але пообіцяти ж можна. А потім замовчимо якось.

Наступного дня мати таки подзвонила Катерині й все їй розказала. Катя уважно вислухала, натиснула кнопку завершення розмови й поклала телефон на стіл.

— Знову мати дзвонила? — спитав Олексій — її чоловік. — Грошей просила?

— А вона з іншого приводу не дзвонить. Два роки мовчала, а тепер, мабуть, зовсім важко стало, — відповіла Катя.

— І скільки просить?

— Багато. На навчання й на весілля Еліні. Десь двісті тисяч гривень.

— Ну, двісті тисяч гривень — це вона вигадала. А тисяч двадцять, як весільний подарунок у принципі переказати можна, — сказав Олексій.

— Ані копійки. Нізащо й ніколи. Я собі пообіцяла, раз вони мене з родини викинули, так тому й бути, і вони мені не родина.

— Я пам’ятаю, ти говорила, що мати тебе до бабусі у село відправила, коли вдруге заміж вийшла. Але це було давно, може, вже помиритеся, — запропонував Олексій.

— У бабусі мені було непогано. Ми жили скромно, але дружно. Бабуся мене любила. А мати приїжджала спочатку чотири рази на рік, потім два, а останнім часом взагалі не з’являлася. А одного разу, мені було років одинадцять, бабуся потрапила до лікарні, і мати мене забрала додому. Я жила у них два тижні й була дуже рада знову поїхати у село. Такої образи, як у ті два тижні, я не відчувала ніколи у житті. Мало того, що я побачила різницю між тим, як живе й що має Еліна, і тим, в яких умовах живу я, так мені ще постійно докоряли: «Не чіпай, це для Еліни». Причому це стосувалося всього: починаючи з дитячих книжок і ляльок, закінчуючи солодощами, які у сільському магазині не продавалися.

— Але це зовсім дитяча образа, тобі треба її відпустити, — Олексій погладив дружину по руці.

— А знаєш, я тоді не могла зрозуміти й зараз не розумію, чому вона зі мною так, адже я теж була її донькою. Невже можна було відмовитися від своєї дитини лише тому, що якийсь мужик заявив, що чужих дітей годувати не буде? Коли я вступила до університету, бабуся, відриваючи від своєї мізерної пенсії, присилала мені щомісяця по тисячі гривень. Я попросила у матері переказувати мені хоч аліменти, які виплачував мій батько — вісімнадцять мені виповнилося лише у лютому. Але вона сказала, щоб я крутилася сама — немає на що вчитися, так іди працюй. А гроші потрібні, щоб Еліні нову сукню для бальних танців купити й щоб оплачувати заняття.

— Ну, ти ж якось викрутилася.

— Викрутилася. До вісімнадцяти років мене нікуди офіційно не брали, підробляла, де могла. А коли зовсім не було грошей, приходила до студентської їдальні й брала склянку чаю. На щастя, нарізаний хліб на столах у тарілках лежав. Ось так і викрутилася. Потім у кафе прибиральницею влаштувалася — працювала ввечері й вчилася. Ось тоді я для себе й вирішила, що для мене ці люди не існують. Адже мої проблеми їх ніколи не хвилювали. І зараз я сказала матері, що у нас іпотека, а я у декреті. А вона навіть не спитала, хто у мене буде — дочка чи син. Пропустила повз вуха. А коли у нас було весілля, я їх запросила, але вони навіть смс з привітанням не надіслали.

— Я все зрозумів. Дай-но твій телефон.

Олексій узяв телефон дружини й заніс номер її матері у чорний список.

— Ти не заперечуєш? — запитав він.

Катя похитала головою. Усе, тепер її не цікавить, як живуть її так звані родичі.

А у будинку Валентини й Михайла в той час відбувалися цікаві події. Щоб знайти грошей на весілля Еліні, Валентина поїхала до села до матері.

— Мамо, тобі важко самій з господарством поратися. Може будинок продамо, а ти до нас жити переїдеш? Еліна заміж виходить, ти в її кімнаті житимеш. Куди тобі самій — город цілих дванадцять соток, — умовляла Валентина матір.

— Ні, я де жила, там і житиму. Поки сили є — працюю, скільки зможу, стільки й зроблю. Город мені Петрович на тракторі орав весною, грядки я сама зробила. Торік Катерина з чоловіком приїжджала, то її Олексій паркан полагодив. Пенсії мені вистачає, та ще Катя то грошей надішле, то до у свята посилку. В чужий дім не поїду.

Довелося Валентині кредит брати й чоловіка на роботу виштовхувати. А після весілля молоді прийшли жити до Валентини й Михайла. Характер у неї був складний і до роботи дівчина не була привчена. А якій свекрусі це сподобається? У середині лютого привела у світ Еліна донечку. Місяць сама з дитиною сиділа, потім Валентині й матері Кирила довелося по черзі відпустку брати, щоб Еліна могла навчання закінчити.

Зате потім вона заявила чоловікові й батькам, що тепер буде три роки з дитиною сидіти й працювати не збирається. А Михайлові довелося забути про те, що вечір можна спокійно провести біля телевізора — у нього тепер родина велика. І головне — всі свої, чужих немає.