Гриша, Гришенька, Григорій, скільки теплоти в цьому імені. Я пам’ятаю його ще хлопчиськом, який мчить на велосипеді з букетиком польових ромашок, спеціально зібраним для мене. Пам’ятаю, як він нерішуче вручав його мені, я схилялася, вдихаючи запах квітів, а він посміхався. Цю посмішку я не забуду ніколи.
– Доню, серйознішою потрібно бути, що це таке любов? Сьогодні є, а завта почнеться доросле життя. Опора потрібна, а не любов. Вітряний твій Гришка, несерйозний.
Я тікала, не хотіла слухати мати. А потім все ж насіння сумнівів зародилися в моїй душі.
– З сестри приклад бери, ось вона нас з батьком послухала, як живе зараз, не чоловік, а золото, все для неї.
Ось і я прислухалася, в інституті за мною почав доглядати Андрій, син нашого завідувача кафедрою, батьки були щасливі. За нього то я і вийшла заміж незабаром.
Все вийшло, як мріяла моя мама, я могла сидіти вдома і не працювати, що перший час і робила, поки синочок був маленький, а потім завила від одноманітності і нудьги. У пошуках роботи знайшла одну непогану будівельну фірму, куди і влаштувалася менеджером, а буквально через тиждень у нашому відділі змінився керівник.
– Чула новину? У нас новий начальник! Симпатичний! Правда одружений, але це ж добре, коли в колективі є гідний чоловік! – сказала Катя, моя колега, не встигла я увійти в кабінет з ранку, – до речі його звуть Григорій Пантелійович.
«Невже це він?» – здригнулася я, не повіривши своїм вухам.
Григорій Пантелійович виявився тим самим Гришкой з моєї юності. Тільки вже змужнілим, серйозним чоловіком. Він увійшов, представився, подивився пильно на мене, а очі тут же все сказали за нього.
– Інна, ти все так само прекрасна! Скільки років минуло, як поживеш? Бачу заміж вийшла, – сказав він пізніше.
– Так, у мене все добре, ось працюю, синочку вже чотири.
– У мене дочка, три рочки їй.
– О, рада за тебе, – сказала я трохи розчаровано, а на що я розраховувала, дурна.
Потекли наші робочі будні, в обід ми бігали в сусіднє кафе, а вечорами Гриша підкидав мене до супермаркету, та й сам частенько отоварювався там. Коли я питала його про дружину, він постійно відмахувався, або говорив, що самому швидше все зробити.
Колектив у нас був молодий, тому частенько в теплу погоду ми виїжджали на природу, влаштовували корпоративи з нагоди і без. Я брала з собою чоловіка і сина, коли ми їздили на базу відпочинку, а Григорій був незмінно один.
– Гриш, а чому дочку з дружиною не візьмеш? – якось запитала я.
– Та якось в голову не приходило.
Наступного разу він привіз Олю. Наш син діловито підійшов до дівчинки, взяв її за руку:
– Тепер ти будеш грати зі мною! – і повів до пісочниці, чим викликав бурхливий сміх моїх колег, і тата в тому числі.
Так минув рік, треба сказати рік був просто чудовий: на роботі у мене все виходило, додали кілька разів зарплату, чоловік успішно захистив кандидатську.
Навіть мама, яка свого часу була проти мого начальника, похвалила його і зізналася, що була не права.
– Інно, ти давай обережніше! – посміхнулася вона.
– Ти про що, мамо?
– Так я ж бачу, як твій Григорій на тебе дивиться. Стільки років пройшло, не забув мабуть.
– Він просто друг сім’ї, не переживай, все в минулому.
-І ти в це дійсно віриш?
Незабаром біла смуга мого життя закінчилася. Захворів чоловік. Я металася між роботою, лікарнею і домом. Допомогли зв’язки його батька, і звичайно ж гроші.
Здавалося, ми все витримали, Андрій пішов на поправку, але … через кілька років хвороба забрала його у мене остаточно.
Довго я не могла прийти в себе, практично непоміченим пройшов від’їзд Григорія з донькою в інше місто, де йому запропонували місце в іншій організації, з більш високою заробітною платою.
На цьому наш зв’язок обірвався, його телефон не відповідав, а потім я вирішила, значить так тому і бути.
Роки летіли, як птахи, виріс мій син, закінчив школу з медаллю, почалося у нього студентське життя.
А я незмінно залишалася одна, приходила додому в порожню квартиру, готувала собі вечерю, я почала боятися цих самотніх, порожніх вечорів, тому часто затримувалася, але, зізнаюся, не сильно це і допомагало.
– Матусю, я хочу познайомити тебе з однією людиною, – якось сказав син.
– У тебе з’явилася дівчина? – посміхнулася я.
– Так, кілька місяців тому познайомилися.
– Добре, приводь її в суботу, саме бабуся обіцяла приїхати, влаштуємо сімейну вечерю.
А сама засумувала.
«Ну ось, скоро син одружується, залишуся одна.»
В суботу я приготувала смачну вечерю, прибрала до блиску квартиру, та сіла в очікуванні гостей.
І ось на порозі стояла вона.
– Мамо, це Ольга. – представив син, я посміхнулася, а серце тривожно тьохнуло.
Ольга справила на мене хороше враження: легка, вихована, начитана, здавалося, вона може підтримати розмову на будь-яку тему, такі зараз звичайно рідкість. До того ж в ній було щось рідне, до болю знайоме, але що?
– Маму я не пам’ятаю, – розповідала вона – батько мене один виховав, він розповідав, що вона нас залишила, коли мені два роки було.
– Як кинула? – здивувалася я.
– Ось так, зустріла нову любов, ми виявилися зайвими в її житті. Я пробувала її розшукати через соцмережі, навіть знайшла схожу на її старі фотографії жінку, але батько сказав – не потрібно. Раз вона з такою легкістю відмовилася від рідних людей і весь цей час жодного разу не дала про себе знати, значить ми їй не особливо й потрібні.
– А батько, не одружився більше?
– Ні, все життя працював, спочатку ми жили тут, потім на кілька років виїхали, а тепер ось знову повернулися. Я перевелася до місцевого інститут, два роки залишилося, а потім буду допомагати батькові, вистачить, і так напахався за своє життя. Я дуже люблю свого тата.
– А як його звати? – нерішуче запитала я, вже дуже мені Ольга когось нагадувала із знайомих, я все гадала, чи не в силах згадати.
– Грирогій, Григорій Пантелійович. Так, у дідуся було красиве старовинне ім’я.
Я здригнулася, а моя мама з дзвоном впустила чайну чашку на підлогу.
– На щастя, – сказала вона, якось дивно глянувши на мене.
– Я була знайома з твоїм батьком, ми разом працювали, а ви з Антошкой любили разом грати, поки маленькими були, до від’їзду вашого.
– Так ви тітка Інна? – зраділа Ольга – тато багато про вас розповідав! Приходьте до нас на вечерю, він буде дуже радий ось побачите.
Незабаром ми з Грицем побачилися.
– Чому ти не сказав, що тебе кинула дружина? – запитала я того ж вечора.
– А що б це змінило? У тебе був чоловік. Ось я і брехав, що у мене все добре, та й якось соромно було – кинутий батько-одинак.
– Так значить ти тоді втік від мене?
– Майже, мені дійсно запропонували хорошу роботу, – знизав плечима Григорій.
– А чому номер змінив?
– Сам не знаю, думав, що все в минулому, не можу тебе забути, коли з Олею повернулися, все хотів знайти тебе, поговорити. Та чи потрібен я тобі зі своїми болячками тепер.
– Дурень ти Гришко, потрібен! Тепер ми одна велика сім’я, – я кивнула на наших дітей, які щось туркотять в своїй кімнаті, – бачиш, доля не відпускає нас одне від одного, як би ми того не хотіли.
Читайте також: Іра не хотіла руйнувати пару і кохання кращої подруги, тому раптово зникла. І тільки через 20 років донька приїхала до батька
Григорій обняв мене, сльози котилися по щоках, мені здавалося, що не було цих двадцяти років, зараз він дістане з-за спини букет польових квітів, а я вдихну їх дзвінкий аромат.
Місяць тому ми подали заяву, діти раді, мама моя навіть розплакалася, дізнавшись про це.
– Що ж я наробила донечко, одружилися б, жили душа в душу.
– Не вини себе, мамо, значить нам треба було прожити всі ці роки одне без одного, щоб зрозуміти, що ми дві половинки одного цілого. Дякую тобі за все!
