— Що значить — нема квартири? А де ти жити збирався? У мене? Та ні, милий, тікай звідси! Я не для того від чоловіка пішла, щоб тебе утримувати! – кричала розлучниця.
Анастасія ще на сходовому майданчику почула, як ляскають дверці шафи. Вона важко зітхнула, притискаючи до груди пакет із продуктами.
День видався метушливий — дві презентації, три зустрічі з клієнтами, і ось тепер…
— Ти де була? — Михайло виглянув у передпокій, тримаючи в руках м’яту сорочку. — Це що таке?
Анастасія мовчки роззулася, пройшла на кухню. Руки гули від важких сумок, у скронях стукало.
Вона дуже сподівалася, що чоловік не помітить м’ятої сорочки до ранку, але не пощастило.
— Настю, я тебе питаю! — У голосі Михайла дзвеніло роздратування. — Чому сорочка не прасована? У мене завтра важлива зустріч!
— Міш, я вчора прийшла об одинадцятій, — втомлено відповіла вона, розкладаючи продукти. — А сьогодні втекла о сьомій ранку. Коли, на твою думку, я мала її випрасувати?
Чоловік притулився до дверного косяка, демонстративно розглядаючи сорочку.
— Не знаю. Це твої проблеми. Жінка повинна піклуватися про чоловіка, створювати затишок. А ти тільки про свою роботу думаєш.
Анастасія завмерла, так і недонесла пакет молока до холодильника. У грудях щось болісно стиснулося.
— Моя робота, між іншим, половину нашого бюджету забезпечує, — тихо промовила вона. — А то й більше.
— Ось! — тріумфально вигукнув Михайло. — Знову за своє! Тільки про гроші й думаєш. А як же родина? Як же чоловік, зрештою?
Він шпурнув сорочку на стілець і взявся міряти кроками маленьку кухню. Анастасія мовчки прибирала продукти, намагаючись не реагувати на його металевий голос.
— Он, у Сергія дружина — три години працює, а потім вдома. І обід завжди гарячий, і сорочки випрасувані. А ти…
Дзвінок телефону перервав його тираду. Михайло глянув на екран, просвітлів обличчям.
— Мамо! Уявляєш, приходжу додому — ні вечері, ні чистої сорочки…
Анастасія скривилася. Знову починається! Варто щось не так — одразу матері скаржитися. Як мала дитина.
Але сьогодні щось пішло не так. Обличчя Михайла витягувалося по мірі розмови, він все частіше кидав насторожені погляди на дружину.
— Та як же… Але мам! До чого тут мій заробіток? Ні, ну правильно, я ж чоловік… Так, розумію… Але все-таки…
Він збентежено поклав телефон, втупився на Анастасію так, наче вперше її побачив.
— Уявляєш, — пробурмотів він, — мама каже, що я не правий. Що якщо хочу домогосподарку — повинен забезпечувати родину повністю. А якщо дружина працює нарівні зі мною, то й домашні справи — порівну.
Анастасія тільки плечима знизала. Вона давно це твердила, та хіба ж він слухав?
Тиждень потому роздався дзвінок від Олени Семенівни. Голос свекрухи звучав незвично глухо:
— Настунько, приїжджай, якщо можеш. Побалакати треба.
Від цих слів у Анастасії похололо всередині. Вона відпросилася з роботи, помчала до свекрухи.
Олена Семенівна зустріла її у халаті, знесилена, бліда. На столі лежали якісь папери.
— Сідай, дочко, — тихо промовила вона. — Новини в мене недобрі. Лікарі кажуть — місяці три-чотири лишилося мені.
У Анастасії земля пішла з-під ніг. Як три-чотири? Чому? Адже ще тиждень тому свекруха виглядала цілком здоровою!
— Так, — наче відповідаючи на її думки, проговорила Олена Семенівна. — Те саме. Пізно виявили. Вже лікувати сенсу нема.
Вони пробалакали до вечора. Свекруха розповідала про те, як вона дізналася про діагноз, але сподівалася, що просто помилка й обійдеться, не хотіла нікого лякати завчасно.
А під кінець раптом взяла Анастасію за руку:
— Ти, Настуню, прости мене. За Мішку мого прости. Зіпсувала я його, у всьому потурала. От і виріс… такий.
З того дня життя Анастасії перетворилося на безкінечну метушню. Вранці — на роботу, ввечері — до свекрухи. Готувати, прибирати, стежити за ліками. Іноді залишалася ночувати — коли Олені Семенівні ставало зовсім погано.
Михайло до матері майже не заглядав. Відмахувався зайнятістю, важливими зустрічами. Зате вдома все частіше влаштовував скандали.
— Знову нема вечері? — зустрів він її якось ввечері. — І що мені тепер, бутербродами харчуватися?
— Міш, я у мами була, — втомлено відповіла Анастасія. — Їй сьогодні погано, укол робили.
— А про мене хто подумає? — зірвався він. — Мати там не одна, сусідка заходить, тітонька Люба ще. А я що — не людина? Без вечері…
Анастасія мовчки пройшла у ванну. Сил сперечатися не було. Та й який сенс? Все одно не зрозуміє.
А через тиждень Михайло не прийшов ночувати. Потім ще раз. І ще. А потім з’явився серед дня, коли вона забігла додому переодягнутися.
— Нам треба побалакати, — з порога почав він. — Я подаю на розлучення.
Анастасія навіть не здивувалася. Тільки запитала втомлено:
— Чому?
— Тому що ти мені не дружина! — випалив він. — Завжди на роботі або у матері. А я? Мені що, все життя в порожній хаті сидіти? У мене, між іншим, тепер є жінка, яка готова піклуватися про мене по-справжньому!
Він говорив ще щось — про нереалізовані очікування, про різні погляди на життя.
Анастасія не слухала. Дивилася у вікно, як падало листя й думала про те, як дивно влаштоване життя.
Ще місяць тому вона боялася навіть подумати про розлучення, а зараз… Зараз їй було майже все одно.
— Добре, — просто сказала вона, коли Михайло замовк. — Подавай. Я не буду заперечувати.
Він обірвався на півслові, втупився на неї з подивом. Мабуть, чекав сліз, істерик, умовлянь.
А вона раптом відчула дивне полегшення. Наче спав з плечей невидимий тягар.
— Тільки… — Анастасія пом’ялася. — До мами я все одно ходитиму. Вона ні в чому не винна.
Михайло засіпав щокою, відвернувся.
— Так, будь ласка! Мені-то що? Коли вона… Загалом, там у хаті тільки пообережніш, нічого не ламай. Я в ній житиму.
І, більше не глянувши на дружину, вийшов, гучно грюкнувши дверима. А Анастасія ще довго стояла біля вікна, дивлячись, як падає листя.
І думала про те, що не відчуває ні болю, ні образи. Тільки втому. І ще — дивну, моторошну порожнечу всередині.
Три місяці пролетіли як один день. Анастасія майже не помічала часу — він дробився на короткі перебіжки між роботою та домом Олени Семенівни.
На стіні в передпокої досі висіло дзеркало, подаруване ще на весілля. Іноді, коли проходила повз, Анастасія ловила в ньому своє відображення й не впізнавала — знесилене обличчя, темні кола під очима, зморшка між брів.
Олена Семенівна танула на очах. Анастасія намагалася не думати про те, скільки лишилося — днів? Тижнів? Просто приходила кожного вечора, готувала, прибирала, читала вголос улюблені книги свекрухи.
— Настунь, — покликала якось Олена Семенівна. — Сядь, побалакати треба.
Анастасія сіла на краєчок ліжка. Свекруха дивилася на неї довгим, дивним поглядом.
— Дякую тобі, дочко. За все дякую. От же як буває — рідного сина нема поруч, а ти…
Вона закашлялася, довго не могла віддихати. Анастасія підтримувала її за плечі, допомагала попити.
— Та що ви, мамо, — тихо відповіла вона. — Як же інакше?
У двері подзвонили. На порозі стояла тітка Люба — висока, пряма, з незмінною сумкою-авоською.
— Ну як вона? — з порога запитала старша сестра Олени Семенівни.
Анастасія тільки руками розвела:
— Все так само. Може, навіть гірше.
— А цей… — тітонька Люба стиснула губи, — з курорту ще не повернувся?
Анастасія похитала головою. Про те, що Михайло поїхав зі своєю новою пасією до Туреччини, вона дізналася випадково — від спільних знайомих.
Усередині щось стислося, але не від ревнощів — від гіркоти. Мати вмирає, а він…
Дні потяглися одноманітною низкою. Анастасія майже перебралася до свекрухи, додому забігала тільки переодягнутися після роботи. В один із таких забігів у двері постукали.
На порозі стояла тітка Люба. Обличчя знесилене, очі червоні.
— Лєночка померла, — глухо промовила вона. — Годину тому.
Анастасія привалилася до стіни. Вона знала, що цей день настане, але все одно виявилася не готовою.
— А Міша… — почала вона.
— А що Міша? — У голосі тітки Люби задзвеніла сталь. — Телефон вимкнено. Мабуть, ще розважається на своїх курортах. Та й бог із ним!
Вона простягла Анастасії згорток розміром із книгу.
— Ось, Лєночка просила тобі передати. Сказала — як все станеться, одразу віддати.
Анастасія машинально взяла згорток. У голові шуміло, перед очима плило.
— Постривайте… А хата? Міша говорив…
Тітка Люба хмикнула:
— Яка хата? Немає ніякої хати. Лєночка її ще два місяці тому продала. Як тільки діагноз поставили. Домовилася тільки, щоб пожити дали, скільки лишилося.
— А тут що? — вирвалося у Анастасії.
— Ти згорток-то розгорни після похорону, — відрізала тітка Люба. — Так Лєна просила. Вдома, як сама будеш. І… прости нас усіх, Настю.
Вона розвернулася й пішла сходами, випрямивши спину, високо піднявши голову. А Анастасія ще довго стояла в дверях, притискаючи до грудей загадковий згорток.
Через два дні у двері знову подзвонили. На порозі стояв Михайло — засмаглий, але якийсь розгублений.
— Насте, — почав він. — Там мама…
— Знаю, — коротко відповіла вона. — Похорон був учора.
Він відсахнувся, як від удару:
— Я вчора? Чому мені не повідомили?
— А телефон для чого? — втомлено запитала Анастасія. — Який два тижні поза зоною покриття.
Михайло переступив з ноги на ногу:
— Слухай, а ти не в курсі… Там з квартирою що?
Анастасія мовчки похитала головою. Вона знала правду, але говорити не стала. Нехай дізнається сам.
— Гаразд, — буркнув він. — Піду до тітки Люби. Може, вона знає.
Анастасія зачинила двері й пройшла в кімнату. Дістала з ящика стола згорток, який усе ніяк не наважувалася розгорнути.
Розмотала папір — на коліна впала записка.
Почерк Олени Семенівни, колись твердий і чіткий, тепер тремтів:
«Прости, що виховала такого сина».*
Із згортка посипалися гроші — новенькі, хрусткі купюри. Багато. Дуже багато.
А десь на іншому кінці міста лускав пронизливий жіночий крик:
— Що значить — нема квартири? А де ти жити збирався? У мене? Та ні, милий, тікай звідси! Я не для того від чоловіка пішла, щоб альфонса утримувати!
Анастасія про це не знала. Вона сиділа біля вікна, перебирала гроші й думала про те, як дивно влаштоване життя.
І яким же сином треба бути, щоб мати нічого тобі не лишила…
