— Що значить «у джинсах», Катерино? — Маргарита Степанівна вхопилася за серце настільки драматично, що Максим мимоволі перевірив, чи не лежить десь поруч сценарій з позначками «пауза для сліз». — Я тебе виховувала, ночей не спала, на трьох роботах гарувала не для того, щоб ти виходила заміж як безпритульна втікачка з вокзалу!

— Що значить «у джинсах», Катерино? — Маргарита Степанівна вхопилася за серце настільки драматично, що Максим мимоволі перевірив, чи не лежить десь поруч сценарій з позначками «пауза для сліз». — Я тебе виховувала, ночей не спала, на трьох роботах гарувала не для того, щоб ти виходила заміж як безпритульна втікачка з вокзалу! 

Все починалося напрочуд романтично і, що найважливіше, бюджетно. Після трьох років зустрічей, спільних поїздок на старих електричках та посиденьок у недорогих кав’ярнях, Максим наважився на головний крок. Каблучка була скромною, але вишуканою, а щасливе «Так!», вимовлене Катею на березі Дніпра, здавалося початком нового, вільного життя. Катя та Максим були представниками тієї розсудливої частини молоді, яка звикла розраховувати виключно на власні сили. 

Обоє працювали в бюджетній сфері — вона медсестрою в реабілітаційному центрі, він — молодшим спеціалістом у міському архіві. Грошей було небагато, але вони мали залізну волю та чіткий, математично вивірений план: розписатися в звичайних джинсах та білих футболках, запросити десятьох найближчих друзів на піцу в парку, а на всі відкладені протягом двох років копійки купити авіаквитки до Рейк’явіка.

Вони марили Ісландією. У їхніх снах гейзери викидали стовпи пари, полярне сяйво танцювало над головою, а вони, вільні від побутової задухи, крокували по ізумрудних мохах із наплічниками за плечима. Це була їхня мрія — дика, холодна і справжня. Але молодята припустилися фатальної помилки: вони вирішили поділитися планами з батьками під час святкової вечері.

Коли Маргарита Степанівна, мама Каті, почула словосполучення «весілля в джинсах», її вилка з гучним дзвоном упала на тарілку, а обличчя почало набувати відтінку стиглого буряка. Для неї весілля єдиної доньки було не просто родинною подією, а стратегічною операцією з відновлення соціального статусу. Це був її єдиний шанс нарешті «втерти носа» давній ворожій подрузі — кумі Галині, чия донька торік вийшла заміж за власника мережі автомийок, і те свято обговорювали на ринку ще три місяці.

— Мамо, ми не бідніші, ми просто раціональні! — намагалася перекричати матір Катя. — Ми не хочемо витрачати нашу дворічну зарплату на один безглуздий вечір поїдання салату «Олів’є» та слухання п’яних тостів під крики «Гірко!». Нам потрібні спогади, а не печія від ресторанних котлет!

— Це не обговорюється! — раптом втрутився батько, Петро Іванович, який зазвичай виконував у домі роль мовчазного елемента меблів, але зараз відчув поклик «господаря роду» та голосу патріархального сумління. — Я вже вчора попередньо переговорив з адміністратором ресторану «Люксор». Там найкраща зала в області: золото на шторах, кришталь, двісті посадкових місць і фонтан із справжнього шоколаду. А те, що грошей на це зараз немає — це не проблема, а технічне питання. Сучасні банки зараз дають «Швидку готівку» на будь-які святкові потреби за п’ятнадцять хвилин. Підпишемо папери — і ми люди!

Через тиждень Максим знову опинився в кабінеті кредитного експерта, відчуваючи, як холодний піт повільно стікає по спині прямо під сорочку. Менеджер банку з посмішкою голодної акули малював на папері цифри з такою кількістю нулів, що за них можна було б купити невеликий острів у Тихому океані або, принаймні, трикімнатну квартиру в райцентрі.

— Підписуй, зятю, не тремти! — підбадьорював Петро Іванович, енергійно ляпаючи Максима по плечу. — Весілля — це інвестиція. Гості прийдуть, конверти покладуть, ми наступного ж дня все в касу віднесемо, кредит закриємо, ще й на вживану іномарку залишиться. Це ж математика, синку!

Максим підписав. Звук пера по паперу пролунав для нього як клацання наручників. З цієї миті весілля остаточно перестало бути святом любові й трансформувалося в ризикований бізнес-проект з величезним кредитним плечем. Маргарита Степанівна, отримавши доступ до банківської картки, розгорнула діяльність масштабу Наполеона перед Бородінською битвою. У її списку «критично необхідних речей» значилися:

1. Лімузин-карета білого кольору — потворна металева конструкція з пластиковими ліхтарями, яка ледве вписувалася у вузькі повороти їхнього спального району, змушуючи водіїв маршруток хреститися.
2. Тамада Едуард, який називав себе «Магістром гарного настрою та Лицарем мікрофона». Його гонорар за один вечір дорівнював річному бюджету невеликої бібліотеки, але Маргарита була непохитна: «Він вміє розворушити навіть мертвих!».
3. Торт у сім ярусів, прикрашений їстівними фігурками ангелів, який мав виїжджати в центр зали на спеціальній платформі під димові ефекти та звуки фанфар.

— Мамо, навіщо нам запрошувати  ансамбль? — майже плакала Катя, читаючи кошторис. — Ми ж ненавидимо шансон і галасливі натовпи! І взагалі, таке свято зараз – це неетично.

— Це ознака статусу, Катю! — як відрізала мати, не відриваючись від телефону. — У куми Галі на весіллі були лише скрипалі, від яких усі заснули ще до першої гарячої страви. Це було дешево і нудно. А в нас буде шоу, про яке завтра напишуть у всіх пабліках району!

День весілля настав у супроводі дрібного, депресивного дощу. Катя, затягнута в корсет весільної сукні настільки міцно, що могла робити лише короткі, неглибокі вдихи, виглядала як прекрасна мармурова статуя, яка ось-от знепритомніє. Максим у смокінгу, який безжально тиснув у плечах та пахвах, нагадував пінгвіна, що потрапив у пастку. Протягом усієї церемонії він кожні десять хвилин перевіряв у телефоні курс валют та додаток банку — він підсвідомо підраховував, скільки коштує кожна хвилина цього дорогого фарсу.

Ресторан «Люксор» зустрів гостей задушливим запахом пересмаженого м’яса, лаку для волосся та дешевої позолоти, що подекуди обсипалася зі стін прямо в тарілки. Тамада Едуард розпочав вечір з інтелектуального конкурсу «Хто швидше перекотить сире яйце через штани сусіда», від якого Максим хотів провалитися крізь землю разом із шоколадним фонтаном.

— А тепер слово надається поважному гостю, куму Олексію! — горлав у мікрофон Едуард. Кум Олексій, який уже добряче «підзарядився» коньяком, довго розповідав анекдоти про тещу, поки Маргарита Степанівна натягнуто посміхалася, відчуваючи, як її «статус» тріщить по швах.

Але найцікавіша частина драми почалася наприкінці вечора — під час офіційного вручення подарунків. Петро Іванович зайняв стратегічну позицію біля великої шовкової скрині для конвертів, наче митник на завантаженому кордоні. Він уважно стежив за кожним гостем, оцінюючи товщину конверта на око. 

— Так, тітка Соня з Бердичева… — шепотів він дружині. — Конверт підозріло тонкий. Невже знову набір махрових рушників? Ану, що там у хрещеного? Глянь, як він боком відходить!

Коли останні гості, хитаючись, розійшлися по домівках, прихопивши з собою по пляшці недопитої горілки, а тамада Едуард, забравши останню пачку готівки за «понаднормові», зник у нічному місті, настав момент істини. Родина зачинилася в маленькій підсобці ресторану, де пахло хлоркою та старими ганчірками, щоб провести «фінальний аудит».

— Отже, діти, зараз побачите, що старий батько мав рацію! — Петро Іванович з урочистим виглядом висипав вміст скрині на стіл. — Рахуємо! Минуло тридцять хвилин. Тиша в підсобці стала такою щільною і в’язкою, що її не могли пробити навіть звуки прибирання із зали. Обличчя Петра Івановича повільно ставало сірим, як асфальт під дощем.

 — Ну що там, тату? Не мовчи… — тихо, майже пошепки запитала Катя. — П’ятдесят дві тисячі… — прохрипів батько, перераховуючи пачку дрібних купюр утретє. — Всього п’ятдесят дві тисячі гривень на все про все.

— Як? Не може бути! — скрикнула Маргарита Степанівна, кидаючись до столу. — Тут було двісті людей! Всі їли червону рибу і пили елітний алкоголь! Кум Олексій особисто мені обіцяв «надзвичайно солідний внесок» у майбутнє молодих! 

— Кум Олексій подарував красивий ламінований сертифікат на 15% знижку в свій магазин вживаних автозапчастин, — Максим підняв зі столу яскравий папірець. — А троюрідна тітка Люба з боку батька поклала в конверт листівку з віршиком про «духовне багатство, яке важливіше за золото» і двісті гривень «на шоколадку».

Виявилося, що переважна більшість гостей сприйняла весілля як безкоштовний фуршет з розважальною програмою. Сума зібраних «інвестицій» ледь-ледь покривала оренду лімузина-карети та оплату за третій ярус торта. Основне тіло кредиту, з усіма його відсотками та комісіями, залишилося недоторканим, наче велетенський айсберг, об який з тріском розбився їхній родинний «Титанік».

Замість омріяного Рейк’явіка, замість гейзерів та свободи, молодята поїхали на орендовану однокімнатну квартиру на околиці міста, де зі стелі сипалася штукатурка. Наступного дня Максим влаштувався на другу роботу — нічним охоронцем на склад металобрухту, а Катя почала брати додаткові добові чергування в лікарні, від яких у неї з’явилися темні кола під очима.

Маргарита Степанівна два тижні не піднімала слухавку, а коли нарешті зателефонувала, то замість вибачень Катя почула наступне: 

— Катю, ти бачила фото у Фейсбуці, які виклала Галя? Вона написала в коментарях, що наше весілля було «трохи старомодним і перевантаженим декором». Яка чорна невдячність! Яка нахабність! Катю, нам терміново треба на вашу першу річницю замовити грандіозний феєрверк і ресторан на березі, щоб ця змія нарешті замовкла і зрозуміла, хто тут справжній господар життя!

— Мамо, — спокійно, але з металом у голосі відповіла Катя. — На нашу першу річницю ми будемо святкувати лише одну подію: те, що нам залишилося платити за той семиярусний торт ще всього тридцять два місяці. Більше ніяких свят «для людей». Більше ніякого «статусу» в борг. Наступного разу ми поїдемо в Ісландію. Навіть якщо нам буде по вісімдесят років і ми будемо пересуватися з паличками.

Максим і Катя винесли з цієї історії головний і найболючіший урок: «статус», придбаний у кредит — це не статус, а дешева театральна декорація, яка розвалюється від першого подиху реальності. Тепер у них на холодильнику, поруч із графіком погашення боргу, висить не весільне фото на фоні «Люксора», а маленька листівка з ісландським водоспадом Скоґафосс.

— Знаєте, — сказав Максим дружині, засинаючи після важкої нічної зміни під звуки сигналізації за вікном. — А цей Ілон Маск все-таки не такий вже й поганий хлопець. Принаймні він не приходить до людей на свята з порожніми конвертами і не змушує їх купувати шоколадні фонтани за гроші, яких у них немає. 

— Засинай, мій «мільйонере», — втомлено посміхнулася Катя, вимикаючи світло. — Нам завтра о дев’ятій ранку вносити черговий платіж за «найщасливіший день у нашому житті».