— Що значить — втомилася? А вечерю мені хто готуватиме? — обурився чоловік, не відриваючись від телевізора.
Ключ повертався в замку так важко, ніби Ірина відчиняла не двері власної квартири, а заіржавілі ворота покинутого заводу. П’ятниця. Кінець тижня, який мав би приносити полегшення, а натомість приносив нову хвилю виснаження — ту саму, що накочує, коли розумієш: попереду вихідні, а значить, роботи стане ще більше.
У коридорі стояв застиглий запах і щось кислувате — мабуть, сміття знову не винесли. Ірина скинула туфлі. Цілий день на підборах, цілий день — від столу до принтера, від принтера до кабінету начальника, від начальника — до бухгалтерії. А до цього — ранкове прання, швидке прибирання на кухні, бутерброди Валері на сніданок, бо він, ясна річ, сам собі нічого не приготує.
З кімнати долинав звичний гул телевізора. Якесь ток-шоу, де люди сварилися одне з одним, перебивали, розмахували руками. Валера таке любив. Казав, що це його «розслабляє». Ірина зайшла на кухню, навіть не заглянувши до кімнати. Не хотілося бачити його обличчя, освітлене синюватим екраном, не хотілося чути: «Ну нарешті, а то я вже думав, що ти сьогодні там ночувати залишишся». Жарт, який давно перестав бути жартом.
На кухні панував знайомий безлад. Тарілка з учорашніми залишками в раковині. Хлібні крихти на столі. Порожня чашка з-під чаю — друга за день, судячи з розводів. Холодильник прочинений — знову забув закрити, коли діставав ковбасу. Ірина машинально зачинила дверцята, провела рукою по столу, змітаючи крихти в долоню.
І раптом завмерла.
Навіщо вона це робить? Навіщо саме зараз, коли підкошуються ноги, коли голова гуде, наче після дня з навушниками на максимальній гучності, коли хочеться просто впасти й не рухатися? Крихти вислизнули з руки й посипалися на підлогу.
— Іро, ти вдома? — гукнув Валера з кімнати. — Чого так довго? Затори були?
Вона не відповіла. Пройшла повз кухню, повз кімнату — просто до спальні. Ліжко, звісно, не застелене: простирадло збите в клубок, ковдра стягнута на підлогу. Вранці не було коли заправити. Та й яка різниця? Ірина впала на ліжко поверх ковдри, навіть не роздягаючись. Заплющила очі. Темрява під повіками здавалася рятівною, тихою, безкінечною.
— Іро! — голос став гучнішим, роздратованішим. — Ти що, спати лягла? Серйозно?
Кроки в коридорі. Важкі, повільні. Валера з’явився у дверях спальні, сперся на одвірок. Вона не відкривала очей, але відчувала його погляд.
— Ти чого? — У голосі було більше здивування, ніж занепокоєння. — Захворіла, чи що?
— Втомилася, — ледве промовила Ірина, не розтуляючи губ.
— Що значить — втомилася? А вечерю мені хто готуватиме? — у голосі чоловіка пролунало щире обурення, таке, ніби вона запропонувала щось незрозуміле.
Ірина відкрила очі. Подивилася на стелю — в кутку павутиння, давно пора прибрати. Потім перевела погляд на чоловіка. Валера стояв у домашніх штанах і розтягнутій футболці, яку вона прала позавчора. Немите волосся, триденна щетина.
— Приготуй сам, — тихо сказала вона.
Валера посміхнувся так, ніби почув невдалий жарт:
— Ага, зараз. Ти ж знаєш, я не вмію. У мене навіть каша пригорає.
— Навчишся.
Посмішка зійшла з його обличчя.
— Це що ще таке? — він вирівнявся, схрестив руки. — У мене, між іншим, сьогодні матч. Початок о восьмій. Я хотів щось взяти, якусь закуску. А ти тут лежиш, як…
— Як людина, яка весь день працювала? — Ірина підвелася на ліжку. Перед очима пішли кола — вона не обідала сьогодні, тільки кава й печиво о третій. — Як людина, яка встала о шостій, щоб закинути прання, бо інакше тобі в понеділок нічого буде одягти… Куди ти там збирався? А, нікуди.
— До чого тут це? Я ж не винен, що на заводі скорочення. Усіх повиганяли, не тільки мене, — виправдався чоловік.
— Це було три місяці тому, — сказала Ірина, і голос її став твердішим. — Три місяці, Валеро. За цей час можна було хоча б кілька резюме розіслати. Хоч раз сходити на співбесіду.
— Розсилав я! — спалахнув він. — Мені ніхто не відповідає! Думаєш, мені це подобається? Сидіти дома, почуватися… — він замовк, не знайшовши слова.
— Невдахою? — підказала Ірина.
Настала тиша. Густий, важкий, затяжний спокій, від якого ніби бракувало повітря.
— Знаєш що, — Валера різко розвернувся. — Не потрібна мені твоя вечеря. Я взагалі їсти не хочу.
Він пішов. Двері у кімнату грюкнули. Ірина знову лягла. Але сон не приходив. Перед очима спалахували кадри останнього тижня. Понеділок. Прокинулася о шостій, бо треба було встигнути випрати його сорочки — чистих не лишилося. Сама вискочила з дому в куртці поверх сукні, волосся зібрала в хвіст просто в метро. На роботі — аврал, квартальний звіт, який начальник змусив переробляти тричі. Увечері — швидка вечеря, миття посуду, прасування тих самих сорочок. Валера тим часом проходив якусь гру на комп’ютері, сварився на екран.
Вівторок. Дзвінок від його матері: «Ірочко, ви ж у неділю приїдете? Я пиріжків напечу». Звісно, приїдуть. Тобто вони витратять дві години на дорогу й будуть слухати, як свекруха зітхає: «Ну нічого, нічого, Валерочку, знайдеш роботу ще кращу, ти ж у мене такий розумний, такий здібний».
Середа. Протікання від сусідів згори. Вона викликала сантехніка, щоб перекрити воду, чекала три години, відпросилася з роботи. Валера в цей час сидів у кімнаті, тому що «ти ж із цими сусідами знайома, а я — ні». Виявилося, що тече стояк. Причому й у них у квартирі теж. Сантехнік щось перевіряв, бурчав, вона подавала ключі, ганчірки, вибачалася за безлад, хоч безлад був не її.
Четвер. Начальник затримав на нараді до восьмої вечора. Вона написала Валері: «Затримаюсь, приготуй щось сам або замов». Коли повернулася, він сидів голодний, похмурий: «Я не знав, що замовляти. Ти завжди замовляєш». Вона підігріла залишки супу, зробила яєчню, нагодувала його. Сама поїла стоячи, просто біля плити — сил сісти за стіл не було.
П’ятниця. Сьогодні. Вранці, зачиняючи двері, вона почула його сонне: «Іро, ти не забула, що у мене напої закінчилися?» Не забула, звісно. Просто вирішила удати, що забула. З кімнати долинали звуки того ж ток-шоу. Хтось кричав про зраду, про те, що «я тобі все життя віддала». Глядачі аплодували.
Ірина встала з ліжка. Підійшла до шафи. Дістала стару дорожню сумку — ту саму, з якою вони їздили до Одеси на річницю весілля. Чотири роки тому. Тоді Валера ще працював майстром на заводі, приносив нормальні гроші, вони могли дозволити собі відпустку. Тоді він ще тримав перед нею двері, носив сумки, цілував у щоку зранку. Коли це закінчилося?
Вона почала складати речі. Джинси, светри, рушник. Косметичку. Зарядку від телефону. Рухи були автоматичними, руки робили все самі, поки голова залишалася порожньою та дзвінкою.
— Ти що там робиш? — крикнув Валера.
Вона не відповіла. Застібнула сумку. Взяла її в руку — важка, але не настільки, щоб не донести до метро.
Коли Ірина вийшла в коридор із сумкою, Валера якраз визирав з кімнати.
— Ти куди це?
Він дивився на сумку, і на обличчі його з’явилося щось нове.
— До мами, — сказала Ірина, надіваючи кросівки. Не ті, що носила на роботу, а старі, зручні, для ходьби.
— Як це — до мами? — Валера вийшов у коридор. — Зараз? У п’ятницю ввечері? А матч? А…
— Дивись свій матч, — сказала вона, зав’язуючи шнурки. — Напій у магазині за рогом. Закуску там же візьмеш. Або замови доставку, ти ж умієш телефоном користуватися.
— Зачекай, — він підійшов ближче, простягнув руку, але не доторкнувся. — Ти чого це влаштувала? Через вечерю, чи що? Ну вибач, я не хотів тебе образити. Я схожу за чимось, купимо пельменів, сосисок…
— Справа не у вечері, — Ірина випрямилася, подивилася на нього. Вперше за довгий час подивилася прямо, без поспіху, без цієї вічної думки про те, що треба бігти: на роботу, до магазину, до плити, до пральної машини.
— А в чому тоді? — Валера спробував посміхнутися, але посмішка вийшла кривою. — Іро, ну не влаштовуй сцен. Усі сваряться, це нормально. Ти втомилася, я розумію. Відпочинь завтра, поспи довше, а я…
— Ти що зробиш? — перебила його Ірина. — Приготуєш сніданок? Прибереш квартиру? Закинеш прання?
Вона засміялася:
— Чи подивишся телевізор і пограєш в комп’ютер, як зазвичай?
— Я шукаю роботу! — голос Валери зірвався на крик. — Ти думаєш, мені легко? Мені тридцять п’ять років, я п’ятнадцять років відпрацював на заводі, а тепер усюди потрібні студенти чи фахівці з вищою освітою! Я намагаюся, але…
— Ти не намагаєшся, — сказала Ірина тихо. — Ти здався. Три місяці тому здався і вирішив, що я витягну. Що я буду працювати за двох, прибирати за двох, готувати за двох. А ти будеш відпочивати. Від чого, Валеро? Від якої роботи ти відпочиваєш?
— Це несправедливо, — він почервонів. — Ти взагалі розумієш, як це? Бути чоловіком і не приносити грошей у дім? Це принизливо!
— А чи не принизливо жити на гроші дружини і при цьому вимагати, щоб вона тебе обслуговувала? — Ірина взяла сумку. — Я втомилася, Валеро. Не від роботи. Від тебе.
Вона відчинила двері. За вікнами під’їзду скупчувалися сутінки. До маминої квартири в іншому кінці міста добиратися хвилин сорок, якщо пощастить з метро.
— Ірино, — покликав Валера. Голос звучав розгублено. — Ти це серйозно?
Вона обернулася. Він стояв у коридорі — великий, незграбний, у цій розтягнутій футболці, з щетиною та немитим волоссям. І вперше за багато місяців вона побачила в його очах щось справжнє.
— Серйозно, — сказала вона. — Дуже серйозно.
— Надовго? Ти… ти повернешся?
Ірина знизила плечима:
— Не знаю. Подзвони мені, коли знайдеш роботу. Або коли навчишся сам собі вечерю готувати. Або коли просто зрозумієш, що я тобі не прислуга і не мама.
— Іро…
— До побачення, Валере.
Вона вийшла й зачинила двері.
У під’їзді пахло кішками. Ліфт не працював — знову — і довелося спускатися з дев’ятого поверху пішки. Сумка тягла руку, сходи здавалися нескінченними, але з кожним прольотом на душі ставало легше. Біля під’їзду Ірина зупинилася, глибоко вдихнула холодне листопадове повітря. Дістала телефон, написала мамі: “Приїду через годину. Розкажу все при зустрічі”. Відповідь прийшла миттєво: “Чекаю, доню. Вечеряти будеш?”
До метро було хвилин десять пішки. Ірина йшла повільно, не поспішаючи, вперше за цілий тиждень не дивилася на годинник. Повз проносилися машини, у вікнах будинків запалювалося світло, десь грали діти, десь сварилися сусіди, десь хтось сміявся. Життя тривало. Її життя тривало.
А вдома, у квартирі на дев’ятому поверсі, Валера стояв посеред коридору і дивився на зачинені двері. Із кімнати долітав голос телеведучого: “А тепер слово нашому наступному героєві…” По телевізору через двадцять хвилин починався футбол. Валера підійшов до холодильника. Відчинив його, подивився на полиці. Яйця, молоко, якась ковбаса, залишки вчорашнього супу у каструлі. Дістав яйця, покрутив їх у руках. Увімкнув конфорку. Яєшня у нього пригоріла. Він забув про олію.
Чоловік сів за стіл на кухні з тарілкою яєшні та шматком хліба. Із кімнати все гув телевізор, але на матч він дивитися не пішов. Телефон лежав на столі. Валера кілька разів брав його в руки, починав набирати повідомлення Ірі — і стирав.
“Вибач” — занадто просто.
“Повернись” — занадто жалюгідно.
“Я все зрозумів” — занадто рано, він ще сам нічого не зрозумів.
У квартирі було тихо. Моторошно тихо. Валера ніколи не помічав, як багато шуму створювала Ірина: шарудіння пакетів, брязкіт посуду, шум води, її кроки, її дихання, її присутність. Тепер була лише тиша. І гул телевізора в порожній кімнаті. А десь на тому боці міста, у маленькій однокімнатній квартирі, що пахла ромашковим чаєм та свіжою випічкою, Ірина сиділа за столом навпроти мами й плакала. Не від горя — від полегшення. Мама гладила її по руці і нічого не питала. Питання були потім. А зараз був лише чай, мамині руки і тиша — та сама, правильна, в якій можна було нарешті видихнути.
— Поживеш тут, скільки потрібно, — сказала мама. — А там подивишся. Життя довге, донечко. І воно твоє.
Ірина кивнула, витираючи сльози. Так. Її життя. Нарешті.
