Червень на дачному масиві «Пролісок» почався не з квітів, а з великого протистояння. Повітря було настільки густим від спеки та ароматів квітучої липи, що його, здавалося, можна було намазувати на хліб замість масла. Але пані Марії було не до романтики. Вона стояла над третьою грядкою огірків, вперши руки в боки, і вигляд у неї був такий, ніби вона збиралася викликати на дуель саму Природу.
— Ганно! Іди сюди, подивися на це неподобство! — крикнула Марія, не повертаючи голови.
Ганна Петрівна, яка в цей час намагалася встановити складну систему підпорок для своїх помідорів «Волове серце», з важким зітханням кинула мотузку і поплелася до межі.
— Що знову? Картопля за ніч виросла на метр?
— Гірше. Огірки. Дивись, — Марія ткнула пальцем у чорну, ідеально розпушену землю. — Порожньо. Нуль. Зеро. Ані петельки, ані листочка.
Ганна нахилилася так низько, що її панама ледь не торкнулася ґрунту. Вона уважно оглянула рівні рядочки, де мали б уже щосили розпускатися вусаті батоги.
— Слухай, Маріє, а ти впевнена, що ти їх туди клала? Може, ти забула, як минулого року, коли насіння в кишені халата залишилося?
— Ганно, не гніви мене! Я особисто кожну насінинку замочувала, кожну ямку поливала теплою водою. Я з ними розмовляла, Ганно! Я їм бажала доброго ранку!
— Може, ти занадто голосно бажала? — подав голос із-за куща смородини Петро, який, здавалося, жив на своїй дачі лише для того, щоб коментувати невдачі сусідок. — Вони злякалися твого ентузіазму і вирішили не виходити.
Марія випрямилася, грізно зблиснувши очима.
— Петре, ти б краще свій пирій виполов, аніж поради давав. У тебе там уже скоро кабани заводитися почнуть у тих джунглях.
— А чого мені його полоти? — Петро незворушно відпив холодного чаю. — Пирій землю тримає, вологу береже. А твої огірки, Маріє, просто перегрілися. Ти їх так вкривала тим агроволокном, що вони там зварилися ще до того, як проклюнулися.
Марія хотіла щось відповісти, але Ганна зупинила її за лікоть.
— Почекай. Дивись, тут ямка. І тут. Це не спека, Маріє. Це медведка. Або мурахи насіння потягли.
— Та я їх… я їх дустом! Я їх окропом! — Марія майже плакала. — Це ж найкращий сорт був. Я вже баночки під них приготувала, кріп на парасольки пішов…
Щоб відволікти подругу від огіркової трагедії, Ганна повела її на інший кінець городу. Але там на них чекав інший сюрприз. Якщо огірки вирішили не з’являтися на світ, то кабачки, здавалося, вирішили захопити цей світ силою.
Березнева обіцянка Ганни «взяти по пачці насіння, яке саме росте», виявилася пророчою. Навіть занадто.
— Ганно… а що це за лопухи? — Марія з подивом дивилася на гігантське листя, яке вже перелізло через стежку і почало душити кущі аґрусу.
— Це кабачки. На упаковці було написано «компактний кущ».
— Компактний? Та він займає площу як малий гараж! Дивись, там уже плоди завдовжки з мою ногу!
Ганна розсунула колюче листя. Під ним, як підводні човни в доках, лежали десятки світло-зелених кабачків. Вони були всюди. Маленькі, середні, і ті, що вже перетворилися на «кабачки-переростки» з твердою шкіркою.
— Матінко рідна… — прошепотіла Ганна. — Ми ж їх тільки тиждень тому перевіряли, були як мізинчики.
— Вони ростуть вночі, Ганно. Поки ми спимо, вони висмоктують усю енергію з землі. Скоро вони доповзуть до твого порогу і не випустять тебе з хати.
Суперечка спалахнула миттєво.
— Це ти винна! — вигукнула Марія. — «Бери, Маріє, гарний сорт, невибагливий». Тепер що ми з ними робити будемо?
— А я що? Я теж посадила! У мене їх ще більше! — Ганна замахала руками. — Я думала, ми їх смажити будемо, ікру закриємо…
— Ікру? Ганно, щоб переробити таку кількість кабачків, нам треба відкривати консервний завод і наймати бригаду вантажників!
До вечора паніка через кабачки затьмарила навіть горе за огірками. Велосипеди господинь, які ще в березні сяяли чистотою, тепер були завішані мішками.
— Слухай план, — шепотіла Марія, коли сутінки почали опускатися на «Пролісок». — Петро вчора казав, що в нього нічого не росте, крім бур’яну. Ми йому під хвіртку поставимо пару відер.
— Він же здогадається!
— Не здогадається. Ми зверху прикриємо лопухами. Скажемо — «гуманітарна допомога». А завтра вранці поїдемо в місто, я по дорозі біля під’їздів лишу. Знаєш, як люди люблять безкоштовне?
Ганна сумнівалася.
— Маріє, зараз такий час, що люди від кабачків тікають швидше, ніж від податкової. Минулого року мені кума три штуки дала, так я їх ледве з’їла. А тут — гора!
Проте план почали виконувати. Велосипеди скрипіли під вагою «зелених сюрпризів». Але коли вони під’їхали до хвіртки Петра, то побачили дивну картину. На лавці біля його двору вже стояло три ящики… з кабачками.
— Не зрозуміла, — Марія зупинила свій транспорт. — Це він що, у нас вкрав?
З темряви вийшов Петро, тримаючи в руках черговий гігантський плід.
— О, дівчата! А я якраз про вас згадував. Беріть кабачки! Солодкі як мед. У мене вродило — дівати нікуди. Жінка сказала: або кабачки з хати, або я. Беріть, не соромтеся!
Марія і Ганна переглянулися. В повітрі зависла німа сцена.
— Петре, — повільно сказала Марія, — ти бачиш, що у нас у кошиках?
Петро придивився. Потім глянув на свої ящики. Потім знову на кошики.
— Зрозумів. Питання знято. Ну, тоді, може, огірками обміняємося?
— Нема огірків! — гаркнула Марія.
Коли сонце остаточно сіло, і господині нарешті добралися до своїх будиночків, настав час для головного ритуалу. Того самого, заради якого вони в березні ремонтували велосипеди, купували насіння і сперечалися до хрипоти.
Марія взяла лопату. Вона підійшла до першого куща тієї самої «Ранньої Рив’єри». Кущ був міцний, з потемнілим листям — знак того, що під землею вже щось є.
— Ну, давай, не підведи… — прошепотіла вона.
Один рух лопатою, легкий поворот — і з м’якої, теплої землі посипалися золотисті бульби. Вони були чисті, рівненькі, розміром з куряче яйце, а деякі — навіть з кулак. Марія підняла одну, ще теплу від денної спеки. Шкірка легко знімалася навіть від дотику пальця.
— Ганно! Іди сюди! — голос Марії вже не був сердитим. Він був урочистим.
Ганна Петрівна підбігла зі своєю мискою.
— Ой… Маріє… Яка ж вона гарна.
— Дивись, яка чиста. Жодного дротяника, жодної парші. Не дарма ми її в березні на підвіконні прогрівали.
Вони сіли прямо на траві, біля викопаного куща. Весь гнів на огірки, весь страх перед кабачками — все відійшло на другий план.
— А пам’ятаєш, як ми казали: «Тільки газон і квіти»? — тихо запитала Ганна, обтираючи картоплину об фартух.
— Пам’ятаю. Дурні були. Який газон дасть такий запах? — Марія вдихнула аромат свіжої землі та крохмалю. — Це ж запах життя, Ганно. Це те, що нас тримає.
Через годину над дачним масивом поплив аромат, який міг би звести з розуму будь-якого гурмана. В казанку кипіла картопля. Марія дрібно кришила молодий кріп, а Ганна все ж таки підсмажила один кабачок — самий маленький і ніжний, в паніровці, до золотистої скоринки.
— Знаєш, — сказала Марія, насипаючи повну тарілку димлячої картоплі, щедро политої вершковим маслом. —
Огірки я завтра пересію. Є ще сорти, які пізні, якраз до серпня встигне.
— Пересієш? — всміхнулася Ганна. — А як же «спина не залізна»?
— Спина потерпить. А як ми взимку без солоних огірків? Це ж не порядок.
Вони сиділи на веранді, відганяючи комарів і насолоджуючись кожним шматочком. Картопля танула в роті. Вона була солодкою, маслянистою і мала смак справжньої перемоги.
— Слухай, Маріє, — Ганна хитро подивилася на подругу. — Я тут у газеті бачила рекламу насіння на наступний рік. Там якийсь новий сорт картоплі, «Королева Анна» називається. Кажуть, врожайність — десять кілограмів з куща.
Марія застигла з виделкою в руці. Потім повільно проковтнула картоплю і серйозно відповіла:
— Десять кілограмів, кажеш? Це ж які ящики треба готувати… І велосипед треба буде ще раз підварити, бо багажник не витримає.
— То що, беремо?
— Беремо. Але тільки пару відер! Суто для себе…
Над «Проліском» зійшов великий червневий місяць. Він освітлював безкраї поля кабачків, порожні грядки огірків і дві постаті на веранді, які вже забули про всі обіцянки «більше нічого не садити». Бо березень обов’язково прийде знову. А разом з ним — і ця солодка, нестерпна, але така рідна дачна лихоманка.
Автор: Наталія
