Вирішила врятувати сина від «неправильної» дівчини…
— Щоб ноги твоєї тут більше не було! Взяла моду тягатися в мій дім! І забудь цю адресу та ім’я мого сина! Зрозуміла?
Тамара Олегівна зі злістю зачинила вхідні двері й поїжилася. Зняла з вішалки, що стояла в передпокої, свій теплий махровий халат, накинула на плечі, а потім пройшла у вітальню.
— Мам, ти на кого там так кричала? — поцікавилася Аліна, яка сиділа на дивані. — До тебе розповсюджувачі, чи що, ходять? Чи Дімка комусь завинив?
Тамара Олегівна присіла на диван поруч із дочкою, погладила її ноги, потім із ніжністю подивилася на Аліну:
— Що ти! Які розповсюджувачі! Це Дімкина колишня сюди тягається. Дитину матиме невідомо від кого, а тепер намагається переконати мене в тому, що це від твого брата.
Аліна насупилася:
— Чому ти їй не віриш?
Тамара Олегівна знову поїжилася й похитала головою:
— Тому що ця… Валя… Прости мені господи, дівчина не найвищих моральних принципів.
Аліна округлила очі й навіть усілася зручніше:
— Та ну! Мам, розкажи докладніше! Виходить, що ця… Валя… Вона з Дімкою зустрічалася? А, варто йому вигідну роботу отримати за кордоном, то одразу ж намалювалася на порозі? Оце так! Оце Дімка вляпався!
Тамара Олегівна завзято замотала головою:
— Діма і не дізнається про це нічого! Я синові говорити про ці дурості не буду, а у Валентини немає нового номера, яким тепер твій брат за кордоном користується. Не допущу я, щоб Дімку з вірного шляху збивала якась дівка.
Аліна згідно кивнула. Тамара Олегівна з любов’ю подивилася на дочку.
Які все ж таки в неї були чудові діти!
Старша дочка Аліна, розумниця і красуня. Вдало вийшла заміж, народила дівчинку, тепер ось жила з чоловіком Сергієм у столиці.
Шкода, що до матері рідко приїжджає, та й сама Тамара Олегівна в Аліни жодного разу не була: все ж таки жила вже немолода жінка в на півдні краї, від Одеси до Києва не легко їй їхати.
— Ти б частіше приїжджала, доню, — жалібно промовила Тамара Олегівна, погладжуючи Аліну по голові.
Дочка лежала на дивані, витягнувши ноги й поклавши голову на коліна до матері.
Так повелося з дитинства, і, коли Аліна стала старшою й переїхала від матері на інший кінець країни, Тамарі Олегівні так сильно не вистачало цих теплих домашніх вечорів.
Молодший син Дімка поїхав до Китаю кілька тижнів тому. Був він чудовим фахівцем із налагодження нафтогазового обладнання, непогано заробляв, мотаючись вахтами, а потім йому запропонували контракт у Китаї, і молодий чоловік, повагавшись кілька днів, вирішив погодитися.
Чималу роль у цьому зіграла ще й Тамара Олегівна.
— Що тобі ці вахти? — запитала мати. — Заробляєш ти добре, тільки от ні сім’ї, ні дітей завести не можеш. А тут інша країна, нові перспективи.
— Мам, як же я тебе залишу? — запитав Діма, а мати не могла нарадуватися такій турботі з боку сина. — Справишся ти тут?
— Мені сімдесяти ще немає, — впевнено відповіла Тамара Олегівна, — я працюю ще, дасть бог, років двадцять ще протягну. Алінка мене навідує. Ти ж приїжджатимеш?
— Звісно, буду! — відгукнувся Дмитро, і Тамара Олегівна заспокоїлася.
Як чула вона, що якнайшвидше сина спровадити треба. За кілька днів після від’їзду Діми на порозі її будинку з’явилася та сама Валя. Запитала про те, куди подівся Дмитро, чому на дзвінки не відповідає. Тамара Олегівна, яка вже тоді неприязно ставилася до Валентини, відповіла, що звітувати перед нею не зобов’язана.
— Мені дещо важливе йому треба сказати, — промовила Валя й опустила очі.
— Ти мені скажи, а я передам, — спокійно відповіла Тамара Олегівна й вичікувально витріщилася на дівчину.
— Дитину чекаю я. Від Діми.
Усередині в Тамари Олегівни все обірвалося.
Оце так! Ну не могло бути такого дурного збігу! Чому саме Валентина вмудрилася про дитину заговорити від Дмитра? Навіщо він взагалі зв’язався з цією дівчиною?
Говорячи дочці про те, що Валентина була дівчиною не надто порядною, Тамара Олегівна кривила душею. Валя була звичайною дівчиною, а упереджене ставлення Тамари Олегівни заслужила лише тим, що була вона рідною дочкою другої дружини колишнього чоловіка Тамари.
Того самого, від якого жінка свого часу народила дочку Аліну, і яка тепер знати не знала про те, що її брат зв’язався з падчеркою її батька.
Говорити про це своїй дочці Тамара Олегівна не збиралася.
Аліну вона любила, тремтіла над нею як над кришталевою вазою, оберігала від поганих новин та інших неприємностей.
Вистачило Тамарі Олегівні того, що кілька років тому вони з Аліною посварилися через якусь дрібницю, і дочка майже рік не спілкувалася з матір’ю.
Тамара Олегівна в той період дуже переживала, у неї почалися проблеми з серцем, і цей факт лише відклав можливість поїздки.
Що стосувалося сина, то тут Тамара Олегівна старанно переконувала себе в тому, що не могла Валентина мати дитину саме від Діми, і це самонавіювання додавало їй сил і змушувало вірити в те, що саме так і було.
— Чому ти дочку не привезла? — з тугою запитала Тамара Олегівна, коли Аліна вже почала готуватися до повернення в столицю. — Онучці п’ять років майже, а я її жодного разу не бачила.
Аліна скривила свої пухкі губи й замотала головою:
— Мам! Ну для чого дитину тягнути, тут вітряно зараз? Тим більше, Яна ходить на танці, а цілий тиждень без занять позначиться на її прогресі. Привезу наступного разу.
Тамара Олегівна важко зітхнула. Подивилася на дочку, знову подумки уявила, що могла б і сама махнути в столицю й навідати й дочку, й онучку, й зятя, але, як уявляла собі дорогу в автобусі, так одразу всі бажання як вітром здувало.
Яну Тамара Олегівна бачила тільки на фотографіях, і все ніяк не могла зрозуміти, на кого її онучка була схожа: то чи на дочку Аліну, то чи на зятя Сергія.
Хотілося побачити дівчинку наживо, заплести їй коси, які колись заплітала Тамара власній дочці, відчути свою потрібність.
А то наче були обоє дітей поруч, а потім спочатку Аліна поїхала, а тепер ще й Діма.
Зате Валентина ще кілька разів приходила до Тамари Олегівни й благала її дати номер Діми.
— Іди! — втомлено відповідала жінка. — Досить мене діставати! Досить локшину на вуха вішати! Не Дімчина це дитина, ти в цьому ні мене, ні його не переконаєш.
Невдовзі Валентина пропала, а за кілька місяців Тамара Олегівна побачила дівчину з коляскою.
Навіть не поцікавилася тим, кого саме народила Валя, не до неї було.
— Мамо, я з Сергієм розлучаюся! — ридала в трубку Аліна, а в матері серце від хвилювання заходилося. — Він їде разом із Янкою до Іспанії.
— Що значить – разом із Яною? — злякалася Тамара Олегівна, вже готова стрибнути в автобус і примчати в столицю чого б їй це не коштувало.
— Те й означає, — схлипнула Аліна, — не хочу більше про це говорити. Важко мені!
Тамара Олегівна після цієї розмови кілька ночей не спала. Тиск стрибав, таблетки не допомагали. І не було нікого поруч, хто б міг склянку води подати.
Аліна приїхала до матері за два тижні. Посіріла, схудла, зморена. Тамара Олегівна кинулася до дочки, а та тільки неприязно відсунула руки матері.
— Не голоси, мам, — поморщилася Аліна, і до матері донісся неприємний запах перегару, — чого ти ниєш? Чого ти очі такі робиш, як у побитого собаки? Так, розлучилася я, не кінець світу ж це!
Тамара Олегівна сполошилася.
Дивилася на свою Аліночку й повірити не могла в те, що перед нею стоїть її улюблена дочка. Та, якій вона кіски заплітала й казки перед сном читала.
— А як же Яна? — відчуваючи прискорене серцебиття, запитала Тамара Олегівна. — Він забрав твою дочку?
— Не моя вона, — Аліна знову поморщилася, — це дочка Сергія від першого шлюбу.
— Як же так… — Тамара Олегівна не вірила своїм вухам. Може бути, це через високий тиск у вухах задзвеніло, і слова Аліни їй почулися?
— А ось так! — нервово відгукнулася Аліна. — Вийшла заміж я за чоловіка, який через рік свою дочку в першої дружини забрав. Жила Яна з нами, я її дочкою вважала.
— Навіщо ж ти мені збрехала? — пробурмотіла Тамара Олегівна.
— Тому що була впевнена в тому, що буду з Сергієм до кінця життя. І Янка мене мамою називала. Я ж не знала, що в нього коханка з’явиться!
Тамара Олегівна зрозуміла, що її жорстоко обдурили. Або сама вона обдурилася, вирішивши повірити в те, що в її дочки все було добре? І онучка в неї була, і зять хороший.
Тільки було це все в столиці, а сама Тамара жодного разу цього ідеального життя своєї дочки не бачила. А не було ніякого ідеального життя насправді! Не існувало його, як і вигаданої Тамарою казки.
Аліна почала прикладатися до пляшки. Після повернення зі столиці дочка Тамари Олегівни взагалі стала якоюсь іншою: перестала доглядати за собою, годинами лежала у своїй кімнаті й не виходила звідти. Жила на гроші, які їй поки що переказував колишній чоловік, але Тамара Олегівна розуміла, що довго ця фінансова підтримка не триватиме.
Приїхавший додому Діма з подивом виявив у своїй кімнаті старшу сестру.
— Чого ти приїхала зі своєї столиці? — хмикнув він. — Не сидиться тобі там?
Аліна злобно промовчала, а Тамара Олегівна цього ж вечора шепнула Дімі про те, що в його сестри приключилися неприємності: чоловік пішов, дочку забрав, та й не була Яночка рідною дочкою Аліни.
— От сеструха накрутила історію! — хмикнув Діма. — Придумала і про чоловіка, і про дочку, нам із тобою локшини на вуха навішала. Та ну, не очікував від Алінки такого.
Тамара Олегівна мовчала. Їй теж було що розповісти про Валентину, але вона вирішила не казати синові про те, що після його від’їзду Валя розшукувала Діму.
На той час Тамара Олегівна вже з півроку Валентину не бачила, вона навіть не знала про те, як і де жила колишня дівчина її сина.
Діма поїхав за кілька тижнів, повідомивши про те, що поки не знає, коли повернеться додому знову. Аліна знову зібралася в столицю, а Тамара Олегівна зупиняти її не стала: не хотілося їй бачити, як дочка скочується в прірву в неї на очах.
— Не треба мене проводжати, — сказала Аліна, пакуючи свої нечисленні речі в привезену зі столиці валізу, — і не треба робити такого скорботного обличчя!
— Я й не роблю, доню, — Тамара Олегівна відвернулася, щоб Аліна не бачила сліз на її очах, — просто шкода, що ти їдеш.
— Шкода тобі! — Аліна фиркнула. — Та ти чекаєш тільки, коли я поїду! Навіщо тобі дочка-обманщиця, яка про онучку з три короби набрехала, а ще дітей не може мати! Не подарую я тобі внуків, мам, лікарі так сказали!
Тамара Олегівна ледь стримала стогін відчаю. Провела Аліну до дверей, а потім повернулася у вітальню й упала на диван, зарившись обличчям у подушку.
З дочкою вони з того часу майже не спілкувалися.
Дімка теж дзвонив рідко, ніколи йому було через роботу й різницю в часі.
Тамара Олегівна поступово звикала до самотнього життя, тільки от змиритися з нездійсненими надіями виявилося не так просто.
З Валентиною вона зустрілася випадково. Зайшла в супермаркет за молоком, а біля полиць із молочними продуктами побачила знайому постать.
Тамара Олегівна спробувала згадати, скільки часу минуло з тієї їхньої останньої зустрічі, але ніяк не могла порахувати. Чи то три роки, чи то більше.
— Здрастуйте, — швидко промовила Валентина й пройшла повз Тамару Олегівну.
— Здрастуй, — та не одразу второпала, що Валя була в магазині не сама. Підійшла до візка, в якому сидів хлопчисько років трьох.
Тамара Олегівна не стрималася й підійшла ближче. Подивилася на хлопчика й обімліла: він же був точною копією її сина Дімки. Внук Тамари перебував за кілька метрів від неї й не здогадувався про те, що ось вона – його бабуся! Кровиночка.
Тамара Олегівна хотіла заговорити з Валентиною, але не встигла. До візка, в якому сидів жвавий темноволосий хлопчисько, підійшов незнайомий чоловік. Простягнув хлопчику бублик, а той із апетитом прийнявся його гризти.
— Тато! — гукнув малюк, і Тамарі стало зовсім млосно.
Вона наче на автоматі взяла пляшку молока, пройшла до каси, розплатилася, потім вийшла на вулицю. Постояла збоку, спостерігаючи за тим, як Валентина разом зі своїм сином і супутником сідали в машину, як потім ця машина від’їжджала від супермаркету.
«Я сама зруйнувала своє життя», — подумала Тамара Олегівна й, постоявши ще кілька хвилин, попленталася в бік дому.
