Це була не просто вечеря, а остання крапля в переповненій чаші терпіння. Ольга стояла біля плити, вдихаючи аромат запеченої качки з яблуками, над якою простояла три години.
Її руки пахли мийним засобом і цибулею, а спина нила від восьми годин «невидимої» хатньої роботи.
— Олю, а де мої сині шкарпетки? — пролунав голос Олега з вітальні. — Я вже десять хвилин шукаю!
— У шухляді, Олеже. Зліва, — видихнула вона.
— Їх там немає! Ти знову щось переклала і нічого не знайти в цьому домі!
Ольга заплющила очі. Потім до кухні забіг чотирнадцятирічний Денис, навіть не глянувши на матір. Він відкрив холодильник, порився в ньому і незадоволено скривився.
— Мамо, а нормальної їжі немає? Знову ця качка? Ми ж її минулої неділі їли. Я хотів піцу.
— Денисе, качка свіжа, я щойно її дістала з духовки, — тихо відповіла Ольга.
— Та ну, — кинув син, закриваючи дверцята. — Я замовлю доставку.
Це було воно. Те саме клацання в голові, після якого життя вже не стає колишнім. Ольга повільно розв’язала фартух і поклала його на стіл.
— Знаєте що? — сказала вона, і її голос прозвучав незвично дзвінко. — Вечері не буде.
Олег увійшов до кухні, нарешті знайшовши шкарпетки (вони були саме там, де вона й казала).
— Що значить «не буде»? Я голодний як вовк. Що за настрій, Олю? Знову починаєш?
— Я не починаю, Олеже. Я закінчую.
— Що ти закінчуєш? — Денис відірвався від телефона.
— Бути вашим безкоштовним додатком до побутової техніки. Ви помітили, що в хаті чисто? Що в шафах завжди є випрасувані сорочки? Що холодильник не заповнюється магічним чином?
— Ой, ну почалося… — Олег закотив очі. — Всі жінки це роблять. Моя мама встигала і на заводі працювати, і три страви готувати. Це норма.
— Норма? — Ольга відчула, як всередині закипає праведний гнів. — Тоді відсьогодні твоя «норма» змінюється. Денисе, ти казав, що качка — це не їжа? Чудово. Олег, ти вважаєш, що лад у домі — це природне явище, як дощ? Прекрасно.
Вона вихопила з полиці велику валізу, яку вони зазвичай брали у відпустку.
— Ти куди? — Олег напружився. — Олю, досить цирку. Ми просто втомилися, давай поїмо і все обговоримо.
— Обговорювати будемо через тиждень. А поки що — ось.
Вона почала кидати у валізу свої речі: улюблені сукні, ноутбук, косметичку.
— Ти не можеш просто піти! — вигукнув син. — А хто мене завтра розбудить на контрольну? Хто попрасує мою форму на тренування?
— Будильник, Денисе. І праска. Вона стоїть у коморі, — Ольга навіть не зупинялася.
— Це егоїзм! — крикнув Олег, стаючи в дверях. — Ти руйнуєш сім’ю через дрібниці! Через якісь шкарпетки та качку? Тобі не соромно?
— Мені соромно, що я дозволила вам стати безрукими, — відрізала вона. — Ти, Олеже, дорослий чоловік, який не знає, де лежить хліб. Ти, Денисе, підліток, який сприймає мою працю як належне. Ви не цінуєте мене як людину, ви цінуєте мій сервіс. Так от — сервіс закрито на технічну перерву.
— Та ти через два дні повернешся! — Олег перейшов на крик. — Ти ж без нас не зможеш! Хто тобі цвяха заб’є?
— За сім років ти забив один цвях, і той криво, — спокійно відповіла Ольга, застібаючи валізу. — Я замовила собі готель. Гроші на картці в мене є — я пів року відкладала зі своїх підробіток, на які, до речі, ви теж не звертали уваги.
Вона взулася, взяла ключі від машини й поглянула на двох приголомшених чоловіків. У кухні пахло качкою, яка повільно холола на столі.
— Мам, ти серйозно? — голос Дениса здригнувся.
— Цілком. На столі лежить список номерів: доставка води, сантехнік і пральня. Хоча, ви ж самі все вмієте, правда? Це ж «просто хатня робота».
Ольга вийшла, грюкнувши дверима. Вперше за довгі роки вона відчула не втому, а дику, майже електричну свободу. Вона сіла в машину, завела двигун і ввімкнула музику на повну.
А в квартирі залишилися двоє. Вони дивилися на качку, потім один на одного.
— Тату, а як користуватися пральною машинкою? — тихо запитав Денис.
Олег мовчав. Він дивився на порожнє місце біля плити й починав усвідомлювати, що «нормальне життя» щойно поїхало в бік центру міста, залишивши їх сам на сам із брудним посудом і реальністю.
Минуло лише сорок вісім годин, а квартира вже нагадувала місце бойових дій. Запах запеченої качки змінився кислуватим душком немитих тарілок, що висилися в раковині, наче Пізанська вежа.
Олег стояв посеред ванної кімнати, розгублено дивлячись на пральну машинку. Вона гарчала, підстрибувала і видавала звуки, схожі на передсмертні хрипи старого мотора.
— Тату! Вона тече! — закричав Денис із коридору.
— Я бачу! Я натиснув «Швидке прання», чому вона піниться, як пляшка на Новий рік?
— Може, тому що ти засипав туди пів пачки порошку для ручного прання? — Денис затиснув носа. — І навіщо ти поклав моє біле худі з твоїми червоними шортами?
За десять хвилин Олег витягнув із барабана щось невизначеного рожевого кольору, що колись було улюбленою кофтою сина.
— Це… це тепер «персиковий», — прохрипів батько, витираючи піну з підлоги рушником для обличчя. — Модно. Зараз усі так носять.
— Ти зіпсував мою форму! — Денис ледь не плакав. — Мама б ніколи…
— Мами немає! — гаркнув Олег, і в цій фразі було більше відчаю, ніж злості. — Іди їж кашу!
— Вона підгоріла! Ти навіть кашу не можеш зварити, щоб вона не прилипла до каструлі!
Олег не витримав і набрав номер Ольги. Вона відповіла лише після десятого гудка. На фоні чулася легка музика і сміх.
— Олю, послухай, це вже не смішно, — почав він, намагаючись повернути собі тон «голови сім’ї». — Тут машинка зламалася,
Денис голодний, а мені завтра на нараду, і я не можу знайти жодної чистої сорочки. Ти награлася в незалежність? Повертайся, я навіть замовлю клінінг на вихідні.
— Клінінг? — голос Ольги був спокійним і неймовірно далеким. — Тобто ти згоден заплатити чужим людям за те, що я робила безкоштовно десять років?
— Я не це мав на увазі! Просто в домі хаос!
— Олеже, хаос не в домі. Хаос у вашому ставленні до мене. Ви згадали про моє існування лише тоді, коли закінчилися чисті шкарпетки. Це не любов, це експлуатація.
— Та що ти заладила! «Експлуатація», «повага»… Ми сім’я! Ми маємо допомагати одне одному!
— Саме так. Допомагати. А не чекати, поки одна людина обслужить двох здорових лоботрясів. Бувай, Олеже, у мене зараз принесуть десерт.
Вона поклала слухавку. Олег зі злості кинув телефон на диван, але той лише м’яко пружинив.
На п’ятий день Денис навчився мити сковорідку так, щоб на ній не залишалося жиру. Олег відкрив для себе дивовижний світ YouTube-уроків «Як вивести плями». Вони більше не сперечалися, хто винен. Вони просто хотіли вижити.
— Тату, — Денис заглянув у кімнату до батька, тримаючи в руках віник. — Я знайшов під диваном ті самі сині шкарпетки. Вони… ну, вони вже мають власну екосистему.
Олег важко зітхнув, відриваючись від прасування сорочки (яка все одно виглядала так, ніби її жував корова).
— Викинь їх, сину. І замов квіти. Найбільший букет, який знайдеш.
— І піцу? — з надією запитав хлопець.
— Ні. Ми приготуємо вечерю самі. Справжню. По рецепту мами.
Ольга повернулася в неділю ввечері. Вона чекала побачити руїни, але… в квартирі було підозріло тихо. Пахло не паленим, а лимоном і свіжою м’ятою.
На кухні її чекав накритий стіл. Не ідеальний — скатертина лежала трохи криво, а паста була дещо переварена — але вони старалися. Олег і Денис стояли біля столу в чистих (хоч і неідеально випрасуваних) футболках.
— Олю, — Олег зробив крок назустріч, тримаючи величезний оберемок півоній. — Ми… ми зрозуміли.
— Що саме ви зрозуміли? — вона схрестила руки, але в кутиках губ уже ховалася посмішка.
— Що ти не «додаток», — тихо сказав Денис. — Ти — серце цього дому. І без тебе тут просто бетонні стіни й купа брудного шмаття.
— І ще ми склали графік, — додав Олег, простягаючи їй аркуш, прикріплений до холодильника магнітом у формі серця. —
Понеділок і четвер готую я. Вівторок і п’ятниця — Денис. Прибирання — спільне.
Ольга взяла квіти, вдихнула їхній аромат і поглянула на своїх чоловіків. Вони виглядали трохи втомленими, але якимись… дорослішими.
— Ну що ж, — сказала вона, сідаючи за стіл. — Давайте вашу пасту. Сподіваюся, ви не забули посолити воду?
Олег і Денис перезирнулися.
— Е-е-е… — протягнув Олег. — Сину, бігом за сіллю!
Вечір закінчився сміхом. Це була перша вечеря за багато років, де Ольга не підхоплювалася кожні п’ять хвилин, щоб щось принести або витерти. Вона просто була вдома.
Галина Червона
