«Щомісяця з нашого бюджету зникали 2000 гривень. Дружина казала, що це підписка на квіти для затишку, але я не бачив жодного букета. Вона почала ховати телефон, виходити ввечері «до подруг» і повертатися із заплаканими очима. Я був впевнений, що вона мені зраджує, і вирішив спіймати її на гарячому. Простеживши за нею до старої панельки на околиці міста, я готувався до найгіршого. Але те, що я дізнався, виявилося страшнішим за будь-яку зраду. Краще б вона й справді була з коханцем».
Кирило любив порядок у всьому. У своїй роботі логіста, в гаражі, де кожен інструмент висів на своєму місці, і, звичайно, у сімейному бюджеті. Раз на місяць вони з Анею, його дружиною, сідали на кухні за стіл і підбивали підсумки: доходи, витрати, плани на майбутнє. Це був їхній маленький ритуал, що зміцнював почуття єдності та стабільності. Але цього вересневого вечора все пішло не так. Кирило водив пальцем по рядках банківського випису, роздрукованого на принтері, і його брова невдоволено повзла вгору.
— Ань, а що це за «Квіткова крамничка» знову? — запитав він, намагаючись, щоб голос звучав якомога нейтральніше. — Дві тисячі. І минулого місяця було дві тисячі. І позаминулого. Ти комусь даруєш букети, про які я не знаю? Ще й на таку суму.
Аня, яка до цього захоплено малювала щось у своєму скетчбуці — вона була талановитим веб-дизайнером і часто ловила натхнення ввечері, — підняла на нього очі. В них на секунду блиснуло щось дивне, схоже на переляк. Але вона тут же взяла себе в руки і посміхнулася. Занадто напружено, як здалося Кирилу.
— А, це… — вона махнула рукою. — Просто підписка. На квіти для дому. Щоб завжди свіжі стояли, для затишку.
Кирило окинув поглядом їхню невелику, але затишну квартиру. На підвіконні сумно визирала самотня орхідея, яку йому подарували колеги на день народження. На столі стояла ваза, але вона була порожня. Жодних свіжих квітів у домі не було. І не було вже кілька місяців.
— Дивно, — протягнув він. — Я чомусь не помічав квітів. Де вони?
— Ой, Кириле, не починай, — Аня роздратовано відклала олівець. — Вони швидко в’януть, я їх викидаю. Іноді на роботі залишаю, в студії. Яка різниця? Це ж невеликі гроші, справді. Просто моя маленька примха.
Вона встала і почала демонстративно мити посуд, повернувшись до нього спиною. Розмова була закінчена. Але для Кирила все тільки починалося. Дві тисячі — сума дійсно невелика. Але брехня, яку він майже фізично відчув у її голосі, була величезною. Щось було не так. Чому вона бреше через таку дрібницю? Чи… це зовсім не дрібниця?
Він знову подивився на виписку. «Квіткова крамничка». Звучало так невинно. Але в голові вже почав проростати отруйний бур’ян підозри. Він згадав, як Аня останнім часом стала частіше затримуватися «на зустрічах із замовниками», як здригалася, коли він брав у руки її телефон, хоч би просто, щоб подивитися час. Раніше такого не було. Вони були одним цілим, однією командою. А тепер між ними ніби з’явилася невидима стіна, і цей щомісячний платіж у дві тисячі гривень був першої цеглинкою, яку він зміг намацати.
Кирило зімняв роздруківку. Порядок у його світі був порушений. І він відчував, що поки не докопається до правди, спокою йому не буде. Тієї ночі він лежав без сну, прислухаючись до рівного дихання дружини поруч. Вона здавалася такою рідною, такою беззахисною у сні. Але хто вона насправді? І кому призначалися ці таємничі «квіти», які він ніколи не бачив? Думки крутилися в голові, одна гірша за іншу. Ревнощі, про які він майже забув за роки щасливого шлюбу, повільно прокидалися, як голодний звір.
Наступні кілька тижнів перетворилися для Кирила на тихе пекло. Він став тінню у власному домі, шпигуном, що вистежує найближчу людину. Удень на роботі він не міг зосередитися, механічно виконуючи свої обов’язки, думками залишаючись вдома, з Анею. Він прокручував у голові її слова, її ухильні відповіді, і кожна деталь тепер здавалася підозрілою.
Почалося все з її телефону. Раніше він міг спокійно взяти його, щоб подзвонити чи щось знайти в інтернеті, якщо свій був далеко. Тепер же Аня не випускала його з рук. Вона забирала його з собою навіть у ванну, а вночі клала екраном донизу на тумбочку. Одного разу Кирилу все ж таки вдалося заволодіти ним, поки дружина була в душі. Серце калатало, як божевільне, руки спітніли. Він відчував себе погано, але зупинитися вже не міг. Пароль. Раніше стояла дата їхнього весілля, але вона не підійшла. Він спробував дату її народження, дівоче прізвище матері, кличку її дитячої собаки — все марно. Вона змінила пароль. Цей простий факт ударив по ньому сильніше, ніж будь-яка сварка. Це був прямий доказ — у неї є секрети.
Потім був ноутбук. Аня іноді працювала з дому, і її MacBook був її робочим інструментом. Кирило дочекався, коли вона піде до магазину, і кинувся до нього. Але й тут його чекало розчарування. Усі месенджери були закриті, історія браузера вичищена. Ніби хтось замів сліди. Його Аня, яка раніше була розсіяною та забудькуватою, раптом стала обережною та передбачливою. Це було на неї так не схоже, що лякало ще більше.
Його параноя зростала з кожним днем, отруюючи все навколо. Він перестав радіти її посмішці, бачачи в ній лише фальш. Він перестав вірити її словам, чуючи в них лише брехню. Коли вона говорила, що затримується на роботі через терміновий проєкт, він уявляв її в обіймах іншого. Коли вона сміялася, розмовляючи з кимось по телефону, він був упевнений, що це він — той, кому призначалися «квіти».
Кирило став дратівливим і мовчазним. Їхні затишні вечори перетворилися на випробування. Вони сиділи в одній кімнаті, але між ними була прірва. Аня, здавалося, теж це відчувала. Вона намагалася заговорити з ним, питала, що трапилося, але він лише відмахувався. Як він міг сказати їй, що підозрює її в найгіршому? Як зізнатися, що перетворився на ревнивого чоловіка?
Одного вечора вона вдягла нову сукню — просту, але елегантну, темно-синю. Зробила зачіску і легкий макіяж.
— Я до подруг, у кафе. Давно не бачилися, — сказала вона, цілуючи його в щоку.
Від неї пахло новими духами, які він їй не дарував. І цей запах раптом став для нього запахом зради.
— До яких подруг? — запитав він різкіше, ніж хотів.
— До Свєти й Марини, ти їх знаєш.
— А де саме будете сидіти?
Аня подивилася на нього з подивом і образами. — Кириле, що за допит? У «Шоколадниці» на проспекті. Ти що, збираєшся мене перевіряти?
Він промовчав, відвівши погляд. Коли за нею зачинилася двері, він підійшов до вікна і довго дивився їй услід. Вона не пішла в бік проспекту. Вона звернула в двори і попрямувала до метро. Ще одна брехня. Маленька, але вона лягла в загальну скарбничку його підозр, зробивши її нестерпно важкою. Він більше не міг просто сидіти й чекати. Він повинен був дізнатися правду, якою б вона не була.
Напруга в квартирі стала майже відчутною. Вона висіла в повітрі, як пил після ремонту, осідала на меблях, гірчила в чаї. Кирило вирішив, що більше не може жити в цьому мовчазному пеклі. Він повинен був поговорити з Анею. Не звинувачувати, не кричати, а просто поговорити. Спробувати зрозуміти.
Він підготувався до цієї розмови, як до важливих переговорів. Купив її улюблений торт, заварив хорошу каву. Дочекався вечора, коли вони обоє були вдома й нікуди не поспішали. Аня, здивована такою знаковою увагою після кількох тижнів холодності, із надією посміхнулася.
— Щось трапилося, Кире? Свято якесь? — запитала вона, сідаючи за стіл.
— Ні, — він сів навпроти. — Просто хочу поговорити. По-людськи. Ань, я відчуваю, що між нами щось відбувається. Ти віддалилася. Ти щось приховуєш від мене. І я… я з’їжджаю з глузду від здогадок.
Він дивився їй в очі, намагаючись прочитати в них відповідь. Вона опустила погляд, ковзаючи ложечкою по торту.
— Тобі здається, — тихо відповіла вона. — У мене просто складний період на роботі. Багато проєктів, втомлююся.
— Справа не в роботі, — м’яко, але наполегливо сказав Кирило. — Справа в цих грошах. У «Квітковій крамничці». Справа в тому, що ти мені брешеш. Я не розумію, чому. Якщо у тебе хтось з’явився, просто скажи мені. Я зрозумію. Це буде важко, але це краще, ніж ця невідомість.
При словах «хтось з’явився» Аня підвела на нього очі. У них плескалася така образа, що Кирилу на мить стало соромно.
— Як ти можеш таке говорити? — її голос задрижав. — Ти при здоровому глузді? Я тобі зраджую? Після всього, що в нас було?
— А що мені думати?! — він почав заводитися, забувши про свій план на спокійну розмову. — Ти брешеш мені в очі! Ти ховаєш телефон, чистиш історію в комп’ютері, виходиш ввечері, надушившись новими духами, і брешеш, куди йдеш! Що я повинен думати?!
— Це не твоя справа! — раптом викрикнула вона.
Цей крик пролунав, як постріл, у дзвінкій тиші їхньої кухні.
— Не моя справа? — перепитав він льодяним тоном. — Те, що відбувається з моєю дружиною, — не моя справа? Чудово. Просто чудово.
— Так, це моє особисте! — Аня схопилася, перекинувши стілець. Сльози котилися по її щоках. — У мене теж може бути щось своє, розумієш? Щось, чим я не хочу ділитися! Чому я повинна звітувати за кожен свій крок, за кожну копійку?
— Тому що ми сім’я! — заревів у відповідь він, теж схопившись. — Чи я чогось не розумію в цьому житті?
Вони стояли одне навпроти одного, розділені кухонним столом і неподоланною прірвою непорозуміння. Любов, яка ще нещодавно здавалася непохитною, тріщала по швах. Торт на столі виглядав безглуздо й чужорідно. Розмови не вийшло. Вийшла сварка, яка нічого не прояснила, а лише сильніше заплутала всі вузли.
— Я втомилася, — без сил прошепотіла Аня, піднімаючи стілець. — Я більше не можу це обговорювати.
Вона пішла у спальню і зачинила за собою двері. Кирило залишився сам на кухні. Він відчував себе спустошеним і розбитим. Він хотів добитися правди, а в підсумку лише зруйнував останні залишки їхньої близькості. Тепер він був впевнений — вона не зізнається. І щоб дізнатися правду, йому доведеться діяти інакше.
Після тієї провальної спроби поговорити Аня остаточно закрилася. Вона стала ввічливою та відстороненою, як випадкова сусідка по комуналці. Вона готувала вечерю, питала, як пройшов його день, але робила це механічно, без тепла. Її очі були порожніми, а посмішка не торкалася губ. Для Кирила це було нестерпно. Він відчував, як втрачає її, як вона вислизає крізь пальці, наче пісок.
Її таємне життя, навпаки, стало ще більш насиченим. Два-три рази на тиждень вона виходила з дому ввечері. Завжди за одним і тим же сценарієм: «затримаюся на зустрічі», «потрібно обговорити проєкт з командою», «схожу в спортзал». Кирило більше не ставив запитань. Він просто кивав, а всередині все стискалося від безсилля. Він жив, ніби в акваріумі, спостерігаючи за її життям крізь товсте скло, не в силах дотягнутися, не в силах щось змінити.
Він почав помічати й інші деталі. Іноді, повертаючись додому, вона була дуже блідою й втомленою, з почервонілими від сліз очима. На його запитання вона відповідала стандартно: «голова болить», «просто втомилася». Але Кирило бачив, що це не просто втома. Це був глибокий, прихований сум. В інші дні вона, навпаки, поверталася якоюсь дивно просвітленою, задумливою й тихою, ніби побувала в церкві.
Ці перепади настрою зводили його з розуму. Його уява малювала несподівані картини. Він уявляв собі її таємного коханця — то успішним і багатим бізнесменом, який дарує їй дорогі подарунки, то молодим і романтичним художником, з яким вона забуває про все на світі. Він подумки порівнював себе з ними і завжди програвав. Він, Кирило, зі своєю логістикою, з іпотекою та планами на відпустку, здавався собі нудним і передбачуваним.
Одного разу він не витримав. Вона знову збиралася «на зустріч». Він стояв у коридорі, притулившись до стіни, і дивився, як вона фарбує губи перед дзеркалом.
— Аню, — тихо сказав він. — Я все знаю.
Вона завмерла, її рука з помадою зупинилася на півшляху. Вона подивилася на його відображення в дзеркалі.
— Що ти знаєш? — запитала вона так само тихо.
Серце Кирила забилося швидше. Ось воно, мить істини. Він блефував, але її реакція показала, що він потрапив у ціль.
— Знаю, що справа не в роботі. Знаю, що ти мене обманюєш. Я просто хочу зрозуміти, чому. Адже ми любили одне одного. Куди все це поділося?
Аня повільно повернулася до нього. Її обличчя було схоже на маску.
— Якщо ти все знаєш, то про що нам говорити? — холодно відповіла вона. — Не чекай мене сьогодні, я буду пізно.
Вона взяла сумочку і вийшла за двері, залишивши його самого в гулкому коридорі, наповненому запахом її парфумів. Ця холодна відповідь остаточно зламала його. Він зрозумів, що вона не просто щось приховує. Вона більше не боїться, що він дізнається. Їй, здається, стало байдуже. І це було найважче.
Того вечора Кирило ухвалив рішення. Годі здогадок і мук. Завтра він візьме на роботі відгул і простежить за нею. Він побачить все на власні очі. Він повинен був дізнатися ім’я її коханця, навіть якщо це розіб’є йому серце.
Ранок наступного дня був сирим і похмурим, під стать настрою Кирила. Він подзвонив на роботу і взяв відгул. Аня, нічого не підозрюючи, поснідала, поцілувала його в щоку (черговий, холодний поцілунок) і пішла, кинувши через плече: «Сьогодні повернуся раніше, якщо вийде».
Кирило почекав кілька хвилин, а потім вийшов слідом. Він відчував себе героєм дешевого детективу: натягнув на очі кепку, підняв комір куртки. На вулиці він тримався на відстані, намагаючись не привертати уваги. Серце стукало десь у горлі. Частина його душі кричала: «Повернися! Не роби цього!», але інша, опанована ревнощами, штовхала вперед.
Аня, як він і припускав, пішла до метро. Кирило прослизнув у той же вагон, сховавшись за спинами інших пасажирів. Він дивився на її відображення в темному склі навпроти. Вона виглядала зосередженою та трохи нервовою, теребила ремінець сумки. Куди вона їде? На таємне побачення?
Вона вийшла в районі, який Кирило погано знав. Це була промислова частина міста з обшарпаними п’ятиповерхівками та тихими, запущеними дворами. Він пішов слідом за нею, тримаючись з іншого боку вулиці. Аня впевнено йшла лабіринтом дворів, явно знаючи дорогу. Нарешті, вона зупинилася біля під’їзда нічим не примітної, панельної хрущовки, однієї з десятків таких же. Вона набрала код на домофоні й зникла всередині.
Кирило перебіг дорогу й завмер біля під’їзду. Ось воно. Таємне кубло. Квартира, де вона зустрічається з іншим. Десь на четвертому поверсі загорілося світло у вікні. Він уявив, як вона зараз піднімається сходами, як її там зустрічають, як вона посміхається. Нудота підступила до горла.
Що робити далі? Увірватися? Влаштувати сцену? Він стояв у нерішучості, коли з під’їзду вийшов літній чоловік із собакою. Двері на мить залишилися відкритими, і Кирило, піддавшись імпульсу, увійшов. У під’їзді пахло сирістю.
Він почав повільно, майже безшумно підніматися сходами. Він не знав, що скаже і що зробить. І поверх теж не знав. У голові був повний туман. На четвертому поверсі було чотири квартири. За якими з дверей зараз руйнується його життя? Він прислухався. З-за одних дверей, оббитих старим дерматином, доносилися приглушені голоси. Жіночий — голос Ані — і ще один. Теж жіночий, але хрипкий, старіючий.
Кирило завмер, збитий з пантелику. Він очікував чого завгодно: чоловічого сміху, музики, звуків поцілунків. Але ця розмова… Вона була тихою й сумною. Кирило не міг розібрати слів, але сама інтонація говорила про біль. Він притулився вухом до холодних дверей.
— …будь ласка, з’їж хоч трішки, — це був голос Ані, благальний і ніжний. — Я принесла твій улюблений бульйон.
— Не хочу, — відповів той самий хрипкий голос. — Залиш мене. Навіщо ти взагалі приходиш?
— Я не можу тебе залишити, — тихо відповіла Аня. І в її голосі було стільки переживань, що в Кирила по спині пробіг мороз.
Це був не коханець. Що відбувається? Він відступив від дверей, відчуваючи себе ще більш загубленим, ніж раніше. Таємниця не розкрилася, а лише стала глибшою й важчею. Він не знав, скільки простояв на цьому майданчику. Нарешті, він почув кроки за дверима.
Чоловік кинувся вниз сходами, вискочив на вулицю й сховався за рогом будинку, важко дихаючи. Через кілька хвилин з під’їзду вийшла Аня. Вона була бліда, як полотно, і по щокам у неї котилася сльоза, яку вона швидко змахнула рукою. Вона йшла, опустивши голову, маленька й зламана. І в цей момент Кирило зрозумів, що був неправий.
Місто потихеньку почало прикидатися. Проте чоловік не став наздоганяти дружину на вулиці. Він мовчки поїхав додому, і дорога здалася йому вічністю. Ревнощі, які палили його зсередини тижнями, випарувалися, залишивши після себе лише холодний, липкий сором. Він був не просто неправий — він був сліпий. Він мучив її своїми підозрами, у той час як вона, очевидно, переживала якусь свою, приховану від усіх драму.
Коли Аня увійшла в квартиру, він сидів на кухні. Вона здригнулася, побачивши його.
— Ти… ти не на роботі? — розгублено запитала вона.
— Я взяв відгул, — тихо відповів він. — Аню, я все бачив. Я простежив за тобою.
Він очікував крику, сліз. Але вона лише втомлено опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Її плечі затряслися в беззвучних риданнях. Кирило підійшов і опустився перед нею, взявши її холодні руки у свої.
— Прости мені, — прошепотів він. — Я був таким сліпим, егоїстичним. Я не знаю, що там відбувається, але я бачу, як тобі погано. Будь ласка, розкажи мені. Дозволь мені допомогти.
Аня підвела на нього заплакані очі. У них більше не було ні холоду, ні образи — тільки бездонна втома.
— Там… моя мама, — видавила вона крізь сльози.
Кирило завмер. Він майже нічого не знав про її матір. Аня завжди казала, що вона сирота, що її виховувала бабуся. Мати, за її словами, залишила її в дитинстві й поїхала у невідомому напрямку. Це була заборонена тема, яку вони ніколи не обговорювали.
— Але ти ж казала…
— Я брехала, — вона. — Брехала тобі, брехала всім. Тому що мені було соромно. Вона не просто поїхала. Вона пила. Бабуся забрала мене до себе, коли мені було шість років, щоб я не бачила цього всього. Вона кинула мене, Кириле. Вона проміняла мене на пляшку. Я не спілкувалася з нею все життя.
Вона говорила, і з кожним словом спадала таємниця, відкриваючи незручну, потворну правду. Виявилося, півроку тому Аню знайшов далекий родич і повідомив, що матір знайшли. Вона жила всі ці роки в тому самому районі, скотившись на саме дно. А тепер вона хворіла.
— Я спочатку не хотіла йти, — шепотіла Аня, дивлячись у порожнечу. — Я хотіла, щоб вона просто зникла. Але не змогла. Я пішла. І побачила її… Кириле, вона зовсім знесила, висохла, вона мене навіть не одразу впізнала. Вона нічого не просить, лише жене мене. А я все одно ходжу. Купую їй їжу, яку вона не їсть, ліки. Сижу поруч. І не розумію, що я відчуваю. То образу, то жалість…
Тепер все стало на свої місця. «Квіткова крамничка» — це була не назва магазину квітів. Це була назва благодійного фонду, який опікувався тим самим хосписом. Дві тисячі на місяць були її пожертвою. Таємні відлучки, заплакані очі, дивна задумчивість — все це було пов’язано з її матір’ю, про яку їй було надто важко й соромно розповісти навіть йому.
— Чому ти мені не сказала? — ледве чутно запитав Кирило, і в цьому питанні була не претензія, а лише безкінечний жаль.
— Я боялася, — відповіла Аня. — Боялася, що ти мене не зрозумієш. Що будеш зневажати мене за таку родину, за таку матір. Це була моя таємниця, мій сором. Я хотіла впоратися сама.
Він міцно обійняв її, притискаючи до себе. Він відчував її тремтіння, її стан, і його серце розривалося від сорому за власну черствість. Він довів її до межі своїми підозрами, змусив страждати вдвічі, у той час як повинен був бути поруч, підтримувати й захищати.
Тиша, що настала після зізнання Ані, була зовсім іншою. Не напруженою й холодною, а зцілюючою й теплою. Вони довго сиділи обійнявшись на підлозі в кухні, і час ніби зупинився. Усі маски були скинуті, всі таємниці розкриті. Залишилися лише двоє людей, змучених брехнею й непорозумінням, але все ще здатних знайти дорогу одне до одного.
— Підемо завтра разом, — сказав Кирило. Це було не питання, а твердження.
Аня підвела на нього здивовані, але вдячні очі й мовчки кивнула.
Наступного дня вони разом поїхали до того самого будинку. Кирило купив по дорозі фрукти й термос з тим самим бульйоном, який Аня завжди носила матері. Піднімаючись по знайомим сходам, він тримав дружину за руку, відчуваючи, яка вона напружена.
Коли Аня відчинила своїм ключем двері, Кирило побачив маленьку, тьмяно освітлену кімнату. На ліжку біля вікна лежала висохла жінка з сірим обличчям і порожніми очима. Важко було повірити, що це мати його прекрасної Ані.
— Мамо, це Кирило, мій чоловік, — тихо сказала Аня.
Жінка перевела каламутний погляд на Кирила, але в ньому не було жодної цікавості.
— Навіщо ти його притягла? — прохрипіла вона. — Щоб похвалитися? Дивись, мовляв, як я добре влаштувалася, не те що ти?
— Ні, — твердо відповів Кирило, підходячи ближче. — Я прийшов, тому що Аня — моя дружина. І її біль — це мій біль. Ми тут, щоб допомогти вам.
Він поставив термос і пакет із фруктами на тумбочку. Жінка дивилася на нього кілька довгих секунд, і в її очах щось здригнулося. Здається, вперше за довгий час.
З того дня вони стали їздити до неї разом. Кирило взяв на себе всі побутові питання: розмовляв з лікарями, купував потрібні ліки, лагодив кран. Він звільнив Аню від цього важкого тягаря, дозволивши їй просто бути донькою. Він бачив, як це було для неї важливо.
Вона сиділа біля ліжка матері, читала їй вголос книжки чи просто мовчала, тримаючи її за руку. Вони майже не розмовляли, але в цій мовчанці було більше близькості, ніж за всі попередні роки.
Мати Ані пішла через три тижні. Тихо, уві сні. На похороні були тільки вони удвох. Коли все закінчилося, Аня довго плакала у нього на плечі — не від горя, а від полегшення й спустошення.
Криза, яка ледь не зруйнувала їхню родину, як не дивно, зробила їх тільки сильнішими. Вони навчилися головному — говорити. Говорити про свої страхи, про свій біль, про свої сумніви.
Одного вечора, розбираючи старі папери, Кирило натрапив на той самий банківський випис. «Квіткова крамничка», дві тисячі гривень. Він усміхнувся своїм думкам і показав його Ані. Вона подивилася на нього, і в її очах була тільки любов і безмежна довіра.
— Знаєш, — сказала вона, — а давай і справді підписку на квіти оформимо. Щоб у домі завжди пахло життям.
Кирило обійняв її й поцілував. Він знав, що в їхньому домі тепер завжди буде пахнути не тільки квітами, але й чимось набагато важливішим — довірою. Тією самою, яку вони ледь не втратили і яку тепер цінували найбільше на світі.
