Будинок порожній. І не треба про нього говорити, — стверджувала мати. Але щоночі я бачила світло у вікні старого будинку навпроти.
Поїзд прибув пізно ввечері. Анна вийшла на перон. Здригнулася від прохолодного вітру. Десять років тому вона поїхала до столиці. І тепер провінційний вокзал здавався ще тихішим. Занедбаним.
Таксі неквапливо везло Анну знайомими вулицями. Водій раз у раз поглядав у дзеркало заднього виду.
— До Марії Петрівни їдете? Я вас одразу впізнав, ви ж її донька. Як вона там? Усе місто переживає.
— Дякую, що пам’ятаєте, — Анна слабо всміхнулася. — Потрібен постійний догляд.
— Так? Добре, що ви повернулися.
Анна промовчала, дивлячись у вікно. Столичне життя лишилося позаду — робота в журналі, квартира, яку винаймала, рідкісні зустрічі з друзями. Один дзвінок перекреслив усе це.
Дім зустрів її темними вікнами. Тільки в кухні горіло тьмяне світло. Анна дістала ключі, тихенько відчинила двері.
— Мамо? Це я.
Марія Петрівна сиділа за столом, закутавшись у старий плед. Змарніла, бліда, вона здавалася меншою, ніж Анна пам’ятала. Але очі все так само променилися теплом.
— Анечко! — мати спробувала встати, але Анна вже поспішала до неї. — Доню, як же я рада.
Вони обійнялися. Від матері пахло трав’яним чаєм і ліками.
— Ти схудла, — Марія Петрівна погладила доньку по щоці. — І бліда зовсім. У столиці своїй заганялася?
— Мамо, не починай, — Анна всміхнулася. — Давай краще чай пити. Я тістечок привезла, твоїх улюблених.
Потім вони довго сиділи на кухні. Анна розповідала про своє життя, намагаючись не згадувати про те, що довелося залишити хорошу посаду в журналі. Мати слухала, іноді заплющуючи очі від втоми, але вперто не бажаючи йти спати.
— Лягай, мамо. Пізно вже.
— Так-так, зараз, — Марія Петрівна повільно підвелася. — Твоя кімната готова. Я там трохи прибрала, як змогла.
Анна провела матір до спальні, допомогла їй лягти. Повернувшись до своєї кімнати, вона сіла біля вікна. Усе тут лишилося таким же — книжкові полиці, старе крісло, письмовий стіл. Навіть фіранки ті самі, вигорілі від сонця.
Годинник показував майже північ. Анна вже хотіла лягати. Але помітила рух у вікні навпроти. У старому двоповерховому будинку колись жив професор Аркадій Львович. І там спалахнуло світло. Тьмяне, жовтувате — ніби від настільної лампи.
Анна пробурмотіла:
— Дивно. Хіба там хтось живе?
Наступного ранку вона спитала про це в сусідки. Наталя Степанівна якраз зайшла провідати Марію Петрівну.
— У будинку професора? Та хто ж там буде жити? Аркадія Львовича не стало три роки тому. А спадкоємців у нього не було.
— Зовсім нікого?
— Був син, але то давня історія, — сусідка знизила голос. — Він зник багато років тому. Говорили різне… Але будинок пустує, це точно.
Увечері Анна знову сиділа біля вікна. Рівно опівночі в тому ж вікні на другому поверсі загорілося світло. Воно горіло кілька годин, а потім згасло, наче його вимкнула невидима рука.
Це повторювалося щоночі. Анна спостерігала за вікном, намагаючись побачити хоч якийсь рух. Але щільні штори приховували все, що відбувалося всередині. Тільки тьмяне світло говорило про чиюсь присутність.
За тиждень Анна наважилася спитати матір.
— Мамо, а що сталося з сином професора?
Марія Петрівна, яка в цей момент розкладала ліки, здригнулася. Кілька таблеток упали на підлогу.
— Навіщо тобі це? — голос матері звучав дивно.
— Просто цікаво. Я бачу світло у вікнах вночі.
— Тобі здалося, — Марія Петрівна відвернулася, збираючи розсипані таблетки. — Будинок порожній. І не треба про нього говорити.
— Але мамо? — запитливо мовила Анна.
Марія Петрівна зітхнула. Неохоче відповіла:
— Поголос каже, що там живуть примари. З будинку чути скрип, періодично вмикається світло. Може, це професор не хоче йти. Не лізь у це, доню
Та Анна не могла перестати думати про це. Щоночі вона сідала біля вікна з чашкою чаю й чекала. Світло загорялося рівно опівночі, наче за розкладом. Хто міг бути там? Чому ніхто з сусідів не говорить про це?
Вночі, коли мати вже спала, Анна наважилася. Накинувши куртку й узявши ліхтарик, вона тихо вийшла з дому. Старий будинок професора височів темною громадою. Тільки одне вікно світилося жовтою плямою.
Анна обережно піднялася на ґанок. Серце калатало десь у горлі. Вона простягнула руку до дверної ручки, очікуючи, що двері виявляться замкненими. Але ті легко піддалися з тихим скрипом.
У ніс ударив запах вогкості й старих книжок. Промінь ліхтарика вихоплював із темряви стоси паперів, заставлені книжками полиці, старі меблі. Пил клубочився в повітрі.
Згори почувся легкий скрип. Анна завмерла, прислухаючись. Тиша. Тільки старий годинник десь у глибині будинку відраховував секунди. Здоровий глузд казав повернути назад, але цікавість була сильнішою.
Дерев’яні сходи протяжно рипіли під ногами. Анна повільно підіймалася на другий поверх, тримаючись за поручні. Світло пробивалося з-під дверей у кінці коридору.
Серце стукало так голосно, що, здавалося, цей стук розноситься по всьому будинку. Анна зробила кілька обережних кроків коридором, намагаючись ступати ближче до стіни, де підлога рипіла менше. Двері були прочинені.
Затамувавши подих, Анна зазирнула в щілину. У кімнаті горіла стара настільна лампа із зеленим абажуром, освітлюючи масивний письмовий стіл червоного дерева. Стоса списаних аркушів лежала на краю — білий папір пожовтів від часу, але чорнило здавалося зовсім свіжим.
Раптом тихий голос за спиною змусив її здригнутися:
— Вас тут не повинно бути.
Анна різко обернулася, ледь стримавши крик. Перед нею стояв чоловік років сорока п’яти, високий, худорлявий, з уважними сірими очима. У тьмяному світлі обличчя здавалося дуже блідим, під очима залягли темні кола. Незнайомець виглядав змученим, але не загрозливим.
— Вибачте, я… — Анна затнулася, не знаючи, як пояснити свою присутність у чужому будинку серед ночі.
— Мене звати Олексій, — чоловік говорив тихо, наче боявся, що його почують. — Цей будинок належить мені, але я прошу вас нікому не розповідати про нашу зустріч.
— Ви син професора? — Анна уважно вдивлялася в риси обличчя Олексія, намагаючись знайти схожість з Аркадієм Львовичем, якого пам’ятала з дитинства.
— Так, — Олексій пройшов у кімнату і втомлено опустився в крісло. — Мене не було в місті… дуже довго. З певних причин. Тепер я повернувся, але не хочу, щоб про це знали.
— Але чому? — Анна лишилася стояти в дверях. — Адже це ваш дім, ви маєте на нього повне право.
Олексій похитав головою:
— Усе складніше, ніж здається. Будь ласка, пообіцяйте, що нікому не скажете про те, що бачили мене.
У його голосі звучало таке щире благання, що Анна кивнула:
— Гаразд, я обіцяю.
Повернувшись додому, Анна не могла заснути. Питання роїлися в голові, не даючи спокою. Чому Олексій ховається у власному будинку? Звідки він з’явився після стількох років відсутності? І головне — чому всі в місті, включно з її матір’ю, говорять про сина професора як про зниклого безвісти?
Вранці, переконавшись, що Марія Петрівна спить, Анна вирушила до міського архіву. Літня співробітниця архіву, Валентина Никифорівна, пам’ятала Анну ще школяркою.
— З якого приводу цікавишся? — спитала архіваріуска, коли Анна попросила документи, пов’язані з будинком професора.
— Пишу статтю про історію міста, — збрехала Анна, згадавши свою колишню роботу.
Валентина Никифорівна принесла кілька тек. У пожовклих документах Анна знайшла те, від чого похололи руки. Олексій Аркадійович Воронцов, 1988 року народження, зник безвісти у 2013 році. Заяву в міліцію подав батько, професор Аркадій Львович. Майже десять років пошуків не увінчалися успіхом.
— А ось і фотографія, — Валентина Никифорівна простягнула старий знімок.
Анна глянула на фото. З чорно-білої фотографії дивився той самий чоловік, якого вона зустріла цієї ночі. Трохи молодший, але безсумнівно він.
Отже, Олексій живий. Але чому тоді він дозволив вважати себе загиблим? Від кого ховається? І що змусило його повернутися після стількох років?
Анна йшла додому, поринувши у свої думки. Історія ставала дедалі загадковішою. Якщо Олексія офіційно немає, то хто ж тоді живе в старому будинку? І чому з’являється тільки вночі?
У поштовій скриньці Анна знайшла дивний конверт без зворотної адреси. Всередині лежав складений учетверо аркуш паперу. Почерк був нерівним, наче той, хто писав, поспішав: «Не шукайте інформацію про мене. Це може бути небезпечно. О.».
Записка тільки посилила рішучість Анни докопатися до істини. Дочекавшись півночі, коли у вікні будинку навпроти знову загорілося світло, Анна накинула куртку і рішуче попрямувала через двір.
Цього разу Анна не кралася. Піднявшись скрипучими сходами, жінка твердим кроком увійшла до кімнати, де за столом сидів Олексій.
— Я повинна знати правду, — Анна поклала на стіл архівні документи.
Олексій довго мовчав, дивлячись на пожовклі папери. У тьмяному світлі настільної лампи обличчя чоловіка здавалося виснаженим, постарілим.
— Двадцять років тому я працював в університетській лабораторії, — нарешті заговорив Олексій. — Ми займалися перспективними дослідженнями. Одного разу я виявив, що результати фальсифікуються, а гроші йдуть не за призначенням. Коли спробував повідомити про це, мене попередили — мовчати, інакше пошкодую.
Олексій провів рукою по обличчю, наче стираючи втому:
— Я не послухав. Зібрав документи, написав заяву. А за тиждень у моїй машині відмовили гальма. Дивом вижив. Батько допоміг із документами, щоб я зміг поїхати. Усі ці роки я жив під чужим ім’ям.
— Але чому ви повернулися? — Анна сіла навпроти, вдивляючись у втомлене обличчя співрозмовника.
— Батько залишив для мене важливі папери. Я мушу їх знайти.
Анна розуміла — ця таємниця не повинна вийти за межі старого будинку. Для всього світу Олексія не існує, і його поява може призвести до непоправних наслідків.
За кілька днів Анна помітила незнайомця, який надто пильно роздивлявся будинок професора. Високий чоловік у темному пальті стояв біля магазину, вдаючи, що вивчає вітрину. Наступного дня Анна побачила його у дворі — незнайомець фотографував будинок на телефон.
Увечері Анна поспішила попередити Олексія.
— За будинком стежать, — Анна говорила швидко, нервово озираючись на вікна. — Якийсь чоловік постійно крутиться поблизу.
Олексій зблід:
— Значить, вони все-таки вийшли на слід.
— Вам треба їхати.
— Так, ви маєте рацію, — Олексій дістав з шухляди стола конверт. — Але перш ніж я зникну, прошу про одну послугу. Цього листа треба передати в столиці. Адреса всередині.
Анна взяла конверт. Зранку відправила його до столиці.
Та наступного дня сталося непередбачуване. Вона помітила, що двері будинку навпроти прочинені. Всередині все було перевернуто догори дном. Книжки скинуті з полиць, шухляди висунуті. Папери розкидані по підлозі. Олексія ніде не було.
Цілий тиждень Анна не знаходила собі місця. Що сталося з Олексієм? Чи встиг він піти, чи його знайшли? Чи не стала вона мимовільною причиною його зникнення, почавши колупатися в минулому?
Відповідь прийшла несподівано. У поштовій скриньці Анна виявила простий білий конверт. Всередині лежала записка. «Дякую, що зберігали мій секрет і прощавайте».
Світло в будинку навпроти більше не загорялося. Та Анна знала — десь там, у великому світі, живе людина, чию таємницю вона зберегла.
