— Шістнадцять років ти приховувала від мене, що в мене є донька? — Роман не міг повірити у власні слова. Проте у жінки була причина приховувати дитину від свого колишнього чоловіка.

— Шістнадцять років ти приховувала від мене, що в мене є донька? — Роман не міг повірити у власні слова. Проте у жінки була причина приховувати дитину від свого колишнього чоловіка.

Телефон вислизнув з його рук і глухо впав на підлогу торговельного центру. Роман завмер, не в силі відвести погляд від жінки біля вітрини магазину. Ірина. Минуло вісімнадцять років, а він упізнав би її з тисячі. Те саме каштанове волосся, та сама звичка заправляти пасмо за вухо. Лише поруч із нею тепер стояли дві дівчинки-підлітки. Старша — точна копія Ірини: та ж постава, ті самі рухи. Молодша щось палко доводила, розмахуючи руками.

Усередині все обірвалося. Діти? У Ірини? У голові промайнуло: неможливо. Лікарі були категоричні — Ірина не зможе мати дітей. Саме тому вони розлучилися. Скільки ночей вона проплакала в нього на плечі. «Я не можу подарувати тобі сім’ю, Ромо. Ти маєш бути вільним».

Він не хотів свободи. Хотів лише її. Але їхні стосунки перетворилися на випробування. Кожна розмова про майбутнє закінчувалося сваркою. Розлучення було важким, але неминучим. І ось тепер — дві доньки. Роман прикинув вік старшої. Років шістнадцять, не менше. Отже, Ірина народила майже одразу після розлучення?

— Мамо, ну купи! Усі в класі таке носять! — долинув до нього голос молодшої.

Ірина похитала головою, а тоді підняла очі. Їхні погляди зустрілися. Секунда розтягнулася у вічність. Її широко розплющені очі видавали здивування. Роман не міг розгадати цю суміш почуттів.

— Мамо, ти чого? — старша донька смикнула її за рукав.

Ірина кліпнула, ніби отямилася.

— Усе добре, Алісо. Зачекайте на мене тут.

Вона рішуче рушила до нього, але з кожним кроком упевненість танула. Зупинилася за кілька метрів, нервово стиснувши ремінець сумки.

— Романе… Скільки років…

— Багато, — його голос звучав хрипко. — Гарні дівчатка.

Вона кинула погляд на доньок.

— Твої доньки, — це прозвучало майже як звинувачення.

Ірина прикусила нижню губу — звичка, яку він так добре пам’ятав. Колись це означало, що вона збирається сказати щось важливе.

— Так, мої, — вона глибоко зітхнула. — Романе, я…

— Ти казала, що не можеш мати дітей, — тихо перебив він. — Лікарі були впевнені. Ми перевіряли діагноз тричі.

Ірина озирнулася на доньок. Молодша, Софія, з цікавістю роздивлялася їх.

— Це складно пояснити двома словами. І не тут. Може, вип’ємо кави?

Роман хотів відмовитися. Хотів розвернутися й піти. Стільки років він будував життя заново, переконуючи себе, що так навіть краще.

— Гаразд, — почув він власний голос. — Коли?

— Завтра? У «Песто Кафе» на Лесі Українки, о шостій вечора?

Роман кивнув. Вона знову прикусила губу, ніби хотіла ще щось додати, але передумала.

— До завтра, — тихо сказала Ірина й повернулася до доньок.

Молодша одразу засипала її запитаннями. А старша — Аліса — озирнулася на нього з дивним, виразом обличчя. І щось у її погляді здалося Романові знайомим.

Удома Роман дістав зі старої шафи коробку, яку не відкривав роками. Весільні фотографії, квитки в кіно, короткі записки з кумедними малюнками. Життя, яке він колись сам для себе поховав. На самому дні лежала світлина з їхньої останньої відпустки. Чорногорія, маленький пляж. Ірина сміється, підставляючи обличчя сонцю. Тоді вони ще не знали про діагноз, були сповнені планів.

«Уявляєш, Ромо, за рік-два ми приїдемо сюди втрьох», — сказала вона тоді. Телефон завібрував. Єгор, старий друг.

— Ну що, владнав справи в торговельному центрі? Контракт із «Меридіаном» чекає на твій підпис.

— Єгоре, я бачив Ірину.

У слухавці запала тиша.

— Твою колишню? І як вона?

— Із доньками. Двома. Вона ж не могла мати дітей, пам’ятаєш? Через це ми й розлучилися.

— Ти впевнений, що це її діти?

— Упевнений. Старша — її копія.

Роман раптом усвідомив, що саме в Алісі здалося йому знайомим. Очі. Він бачив їх щодня в дзеркалі. Свої очі. Свою форму обличчя.

— Завтра зустрічаюся з нею. Поговоримо.

— Ти впевнений, що це гарна ідея? Ти ж тільки став на ноги після розлучення з Кірою.

— Це було два роки тому. І я просто хочу знати правду.

Сон не йшов. Роман крутився в ліжку, знову й знову прокручуючи події дня. Якщо старшій шістнадцять, отже… Ні, не може бути. Або може? Вранці на роботі він ледве міг зосередитися. Переплутав цифри у звіті, забув про заплановану зустріч. Начальник несхвально похитав головою:

— Романе Андрійовичу, ви сьогодні самі не свої. Може, візьмете вихідний?

В іншій ситуації він би обурився. Але зараз лише кивнув і мовчки вийшов з кабінету. Без п’ятнадцяти шість Роман стояв біля входу до кафе. Чому вона обрала саме це місце Ірина запізнилася на дванадцять хвилин. Увійшла, тривожно озираючись.

— Пробач. Софія влаштувала сцену через домашнє завдання.

— Складний вік, — кивнув Роман.

Вони замовили каву. Ірина крутила чашку в руках, не піднімаючи очей.

— Я не знаю, з чого почати.

— Почни з правди. У тебе дві доньки. Як це можливо?

Вона глибоко вдихнула.

— Після розлучення я поїхала до тітки в Німеччину. Хотіла почати з нуля, втекти від спогадів. Там я познайомилася з лікарем, який сказав, що мій випадок не такий безнадійний. Що можна спробувати нову методику.

— І це спрацювало? Так швидко?

— Не зовсім. Я зустріла чоловіка. Ми почали зустрічатися. І сталося диво. Я дізналася, що при надії.

— Диво, — повторив Роман. — А наші лікарі казали — шансів немає.

— Я знаю, це звучить неймовірно. Я й сама не вірила. Думала, помилка. Але Аліса народилася здоровою. А через два роки з’явилася Софія.

Роман уважно дивився на неї, намагаючись уловити фальш. Не знаходив. Але щось не сходилося.

— Чому ти не намагалася зв’язатися зі мною? Ми могли б…

— Могли б що? — у її голосі з’явилися різкі нотки. — Ти вже тоді зустрічався з Кірою. Я бачила вас разом за місяць до від’їзду. Ти виглядав щасливим.

Роман здригнувся. Кіра. Його секретарка, яка стала другою дружиною — і другою помилкою.

— Це було несерйозно. Швидше від самотності.

— А за три роки ви одружилися. Мені здавалося, що в тебе все добре.

— А батько дівчат? Ти заміжня?

— Ні. Ми розійшлися, коли Софії було три роки. Він не впорався з відповідальністю.

Щось у її голосі тремтіло.

— Тобто ти сама виховуєш доньок?

— Так. І, знаєш, непогано справляюся.

— А дівчата… вони знають про батька?

Ірина помітно напружилася.

— Звісно. Я ніколи не приховувала правду.

— І як вони до цього ставляться?

— По-різному. Софія була маленькою, майже не пам’ятає його. А Алісі… їй складніше. Вона дуже до нього прив’язана.

— Мама каже, що я схожа на тата, — раптом пролунав дівочий голос за спиною.

Роман різко обернувся. Позаду стояла Аліса з рюкзаком за плечима. Ірина зблідла.

— Алісо! Що ти тут робиш? Ти мала бути на заняттях!

— Нас вчителька відпустила з фізкультури, а два інших уроки поставили віддалено асинхронно. Вирішила зайти випити какао. Не думала, що зустріну тебе, мамо. І тим більше — його.

Роман дивився на дівчину — і ніби бачив своє відображення. Ті самі брови. Той самий упертий підборіддя. Навіть родимка над правою бровою — як у нього.

— Ти справді схожа на свого батька, — повільно сказав він.

— Справді? Мама ніколи не показувала фото. Казала, що вони загубилися під час переїзду.

— Алісо, нам час. Софія сама вдома.

— З нею бабуся. І мені цікаво познайомитися з твоїм старим другом.

— Зараз не час. Будь ласка, зачекай мене надворі.

Аліса хотіла заперечити, але щось у материному обличчі змусило її змовкнути. Вона кивнула, кинула ще один уважний погляд на Романа й вийшла. Ірина безсило опустилася на стілець.

— Пробач, вона зазвичай не така різка.

— Скільки їй років? Точно.

— Шістнадцять. У серпні буде сімнадцять.

Роман швидко порахував. Якщо відняти дев’ять місяців… Виходило, що Ірина завагітніла через два місяці після розлучення. А може, й раніше.

— І ти впевнена, що батько — той чоловік з Німеччини?

Ірина довго дивилася на нього.

— Романе, — її голос здригнувся. — Що саме ти хочеш почути?

— Правду. Просто скажи правду. Це мої діти?

Питання зависло в повітрі.

Ірина заплющила очі. На мить здалося, що вона ось-ось заплаче. Але коли знову подивилася на нього, її погляд був твердим.

— Ні. Вони не твої. Пробач, якщо я дала підстави так думати.

Роман відкинувся на спинку стільця. Дивна суміш полегшення й розчарування. Невже він хотів, щоб ці дівчата виявилися його доньками?

— Я розумію, чому ти питаєш. Аліса справді… у ній є щось від тебе. Але це просто збіг.

Роман кивнув, хоча до кінця не повірив. Навіщо Ірині брехати? Якби дівчата були його, хіба не в її інтересах сказати? Аліменти, підтримка, розділена відповідальність…

— Я радий, що в тебе все склалося. Справді радий. Ти заслуговуєш на щастя.

Ірина всміхнулася, але усмішка не торкнулася очей.

— Дякую. І пробач за те, як усе сталося тоді. Мені шкода, що так вийшло.

— Давня історія. Ми були молодими.

Вони допили каву в ніяковому мовчанні, обмінялися телефонами й попрощалися. Аліса чекала неподалік, удаючи, що захоплена телефоном. Але Роман відчував на собі її уважний, допитливий погляд.

Додому він ішов пішки, хоча до квартири було не менше години. Він майже переконав себе, що все гаразд. Що Ірина сказала правду. Але щось дряпало свідомість. Дрібні деталі, нестиковки. І очі Аліси — його очі. Телефон задзвонив. Єгор.

— Ну що, дізнався щось?

— Та ні, все нормально. Познайомилася з чоловіком, вилікувалася, народила. Чудеса медицини.

— І ти повірив?

— А чому ні? Навіщо їй брехати?

— Не знаю. Але ти сам казав, що лікарі були категоричні. І раптом — чудесне зцілення? Та ще й так швидко після розлучення?

Роман зупинився посеред тротуару.

— Що ти пропонуєш? Зажадати тест на батьківство?

— Чому б і ні? Якщо тобі нема чого боятися…

— Мені й нічого. Я вірю Ірині.

— Як знаєш. Але якщо це твої діти, ти маєш право знати. І вони мають право знати свого батька.

Уночі йому наснився сон. Він стояв на березі моря — того самого, в Чорногорії. Поруч бігали двоє дівчаток, будували замок із піску. Вони кликали його: «Тату, тату, дивись!» І він відчував таке щастя, як ніколи наяву. Прокинувся в холодному поті. Годинник показував 4:12 ранку. Він сів на край ліжка, обхопивши голову руками. І раптом зрозумів, що мусить дізнатися правду, хоч би чого це коштувало.

Вранці він подзвонив на роботу й узяв відгул. Потім довго сидів із телефоном, збираючись із духом. Нарешті набрав Ірині: «Нам треба поговорити. Ще раз. Це важливо». Відповідь прийшла майже одразу: «Не думаю, що це гарна ідея». «Будь ласка. Заради того, що між нами було», — написав він. Довга пауза. Потім: «Гаразд. Сьогодні о другій, там само».

У кафе було майже порожньо. Ірина вже чекала на нього за тим самим столиком. Виглядала стомленою, наче теж не спала.

— Романе, я не розумію, про що ще говорити.

Він подивився їй у вічі.

— Про правду. Справжню правду.

Ірина здригнулася, відвела погляд.

— Я ж сказала тобі вчора…

— Так, сказала. І я майже повірив. Але потім почав згадувати. Як ти завжди прикушуєш губу, коли кажеш неправду. Як відводиш очі трохи вліво. Дрібні деталі, Іро. Ми багато років прожили разом — я вивчив тебе напам’ять.

Вона мовчала, нервово тіпаючи серветку.

— Просто скажи мені правду. Я маю право знати.

Ірина глибоко зітхнула, ніби готуючись пірнути в крижану воду.

— Так, — тихо промовила вона. — Аліса — твоя дочка.

Хоч Роман і чекав на цю відповідь, підозрював її, все одно відчув, як земля йде з-під ніг. Одна річ — здогадуватися, і зовсім інша — почути це ось так, просто і ясно.

— Чому? — тільки й спромігся вичавити він. — Чому ти приховала це від мене?

Ірина гірко всміхнулася:

— Чому? Ти справді питаєш? Ми тільки-но розлучилися, Романе. Через те, що я не могла дати тобі дітей. І раптом я дізнаюся, що вагітна. Як я мала вчинити? Прибігти до тебе з криками «Диво сталося»? Коли ти вже був з іншою?

— Я б усе покинув заради тебе. Заради вас.

— Можливо. А можливо, ти просто почувався би у пастці. У зобов’язанні з почуття обов’язку. Я не хотіла такого життя ні для себе, ні для дитини.

Роман намагався осмислити все це. Шістнадцять років. Шістнадцять років у нього була дочка, про яку він не знав.

— А Софія?

— Ні. Софія від іншого чоловіка. Я справді зустріла іншого чоловіка у Німеччині. Ми були разом п’ять років.

Дивне полегшення змішалося з розчаруванням. Він зрозумів, що сподівався, що обидві дівчинки — його.

— Аліса знає?

— Ні. Я завжди казала їй, що її батько пішов до її народження. Що він не захотів бути частиною нашого життя.

Роман відчув, як усередині все стискається.

— Ти змусила мою дочку думати, що я кинув її? Що не хотів її?

— А хіба не так? — голос Ірини здригнувся. — Ми розлучилися, тому що ти хотів дітей. А я не могла їх дати.

— Це нечесно, Іро. Я не знав, що вона існує. Я б ніколи не покинув свою дитину.

Ірина дивилася на нього довгим поглядом.

— Знаю. Але тоді я була молода, налякана й ображена. Я думала, що чиню правильно.

— А зараз? Зараз ти теж думаєш, що чиниш правильно, продовжуючи брехати?

Ірина опустила очі.

— Ні. Останніми роками я часто думала розповісти правду. Особливо коли Аліса почала ставити запитання про батька. Вона схожа на тебе не тільки зовні. Така ж уперта, така ж принципова.

Роман відчув дивну гордість.

— Я хочу з нею познайомитися. По-справжньому познайомитися. Як батько.

Ірина безпорадно розвела руками:

— Це не так просто. Що я скажу їй? «Знаєш, люба, я шістнадцять років брехала. Твій батько не кидав нас, він просто не знав про твоє існування»?

— Правда завжди краща за брехню. Навіть гірка.

— Навіть якщо ця правда зруйнує її уявлення про життя?

Роман замислився. Він розумів побоювання Ірини. Така новина — удар для підлітка. Але хіба можна далі жити в брехні?

— Я думаю, нам треба розповісти їй разом. Не звалювати це одразу, а поступово підготувати.

Ірина довго мовчала.

— Можливо, ти маєш рацію. Але мені потрібен час. Щоб усе обміркувати, підготуватися. І Алісі теж знадобиться час.

— Дай мені тиждень. Наступної суботи приходь до нас додому. Познайомишся з нею неофіційно, як мій старий друг. Потім, коли вона звикне, розповімо правду.

Роман хотів заперечити — тиждень здавався вічністю. Але він розумів, що Ірина має рацію.

— Гаразд. Тиждень.

Наступні сім днів тяглися нестерпно повільно. Роман не міг зосередитися на роботі, погано спав, майже не їв. Він роздивлявся в інтернеті подарунки для шістнадцятирічних дівчат, читав статті про виховання підлітків.

Єгор був єдиним, кому він розповів правду.

— Я так і знав! З самого початку відчував, що тут щось не так.

— Що мені робити, Єгоре? Я навіть не знаю, як бути батьком. Шістнадцять років втрачено.

— Нічого не втрачено. Вона підліток, а не немовля. Ви зможете налагодити стосунки. Просто будь собою.

У суботу Роман стояв перед дверима квартири Ірини з букетом і коробкою цукерок. Він почувався незграбно — як підліток на першому побаченні. Двері відчинила Софія. Вона окинула його зацікавленим поглядом:

— Ого! Ви той самий мамин друг? Вона на вас чекає.

Роман ніяково всміхнувся:

— Так, я друг твоєї мами. Роман.

Софія пропустила його до квартири.

— Я Софія. А це моя сестра Аліса. Вона щойно фарбувалася дві години, хоча зазвичай ходить у футболці й джинсах.

— Софіє! — обурено вигукнула Аліса. Її щоки спалахнули. — Неправда!

Роман дивився на свою доньку, не в силах відвести погляду. Тепер, коли він знав правду, схожість здавалася ще очевиднішою.

— Сподіваюся, ми не спізнилися, — у коридор вийшла Ірина. — Я якраз завершую з вечерею.

Вона мала напружений вигляд, але трималася спокійно. Роман простягнув їй букет:

— Це тобі. А це для дівчат.

— О, дякую! — Софія вихопила коробку. — Я такі обожнюю!

Аліса ж продовжувала вивчати його з цікавістю.

— То ви давно знаєте маму?

— Дуже давно. Ми разом навчалися в університеті.

— Справді? Ти ніколи не розповідала про своїх університетських друзів.

Ірина вимушено посміхнулася:

— Не було нагоди. Ми не спілкувалися багато років.

— А чому?

Роман бачив, як Ірина напружилася. Їй було важко обманювати доньку.

— Так буває. Життя розводить людей. Я після університету багато працював, потім виїхав на кілька років за кордон.

— Куди? — очі Аліси загорілися. — Я хочу після школи поїхати навчатися до Європи. Або до Америки.

— Справді? Я працював у Польщі, в Кракові. Чудове місто, тобі б сподобалося.

— Я шукаю школи дизайну. Ви розумієтеся на сучасному мистецтві?

Софія закотила очі:

— О ні, тільки не лекція про концептуалізм. Змилуйтеся!

Вечеря минула напрочуд легко. Аліса засипала Романа запитаннями про його роботу, подорожі, улюблені книги. Він відповідав, намагаючись не виказати хвилювання. Це було дивне відчуття — розмовляти з власною донькою, яка не знає, хто він.

Наступні два тижні Роман регулярно бував у домі Ірини. Вони ходили в кіно, до парку, одного разу вибралися за місто. Аліса швидко прив’язалася до нього — Роман бачив це по тому, як вона чекала на його прихід, як ділилася думками й мріями.

Софія теж потроху відтавала. Одного разу попросила допомогти з математикою — Роман у школі був із цього предмета найкращим. З Іриною вони майже не лишалися наодинці. Вона уникала серйозних розмов. Але час минав, і він дедалі частіше повертався думками до правди.

— Ми не можемо відкладати вічно, — сказав він Ірині на кухні. — Чим довше ми мовчимо, тим важче буде розповісти.

Ірина важко зітхнула:

— Я знаю. Просто боюся її реакції.

— Вона розумна дівчинка. Вона зрозуміє.

— Зрозуміє, що шістнадцять років жила в брехні? — Ірина похитала головою. — Не певна.

— Ірино, їй скоро сімнадцять. За рік вона закінчить школу, почне доросле життя. Вона повинна знати правду про себе, про своє коріння.

Ірина довго мовчала, потім кивнула:

— Гаразд. Цієї неділі. Я відправлю Софію до мами, і ми все розповімо Алісі.

Неділя настала надто швидко. Роман не спав усю ніч, перебираючи слова, які скаже доньці. Як пояснити, що не знав про її існування? Що не кидав її, а просто був відсутній усі ці роки? Він прийшов до Ірини рано-вранці. Вона відчинила двері з червоними від недосипу очима.

— Софія вже в мами. Аліса у своїй кімнаті, готується до іспиту.

Вони сіли на кухні, в напруженому мовчанні чекаючи, коли Аліса вийде. Ірина заварювала вже третю чашку чаю, коли двері нарешті відчинилися.

— Доброго ранку! — Аліса зайшла на кухню, сонно потягуючись. — О, Романе, ви вже тут? Не чекала так рано.

— Доброго ранку. Як підготовка до іспиту?

Ірина поставила перед донькою чашку чаю й тарілку з бутербродами.

— Алісо, — почала вона серйозним голосом. — Нам треба поговорити. Про дещо важливе.

Аліса завмерла, перекладаючи погляд із матері на Романа.

— Щось сталося?

— Ні-ні, нічого. Просто нам треба дещо тобі розповісти.

Аліса повільно опустила бутерброд.

— Ви зустрічаєтеся, так? Я так і знала! Усі ці візити, спільні прогулянки…

— Ні, не в цьому річ. Це стосується твого батька.

Аліса нахмурилася.

— Я не хочу говорити про нього. Він кинув нас до мого народження. Яке він має відношення до Романа?

Ірина кинула безпорадний погляд на Романа. Він глибоко зітхнув і тихо промовив:

— Найпряміше, Алісо. Я і є твій батько.

Ці слова повисли в повітрі. Аліса дивилася на нього широко розплющеними очима, в яких недовіра змінювалася нерозумінням, потім образою.

— Що? Що за нісенітниця?

— Це правда, сонечко. Роман — твій біологічний батько.

— І ти весь цей час знала? — Аліса повернулася до матері. Голос тремтів. — Ти казала, що він нас кинув! Що не хотів мене!

— Це неправда. Я не знав про тебе. Дізнався тільки два тижні тому, випадково зустрівши вас у торговельному центрі.

Аліса схопилася з-за столу, перекинувши чашку. Гарячий чай розлився по столі.

— Ви обоє мені брехали! Усе моє життя! — її голос зірвався на крик. — Я не вірю жодному вашому слову!

Перш ніж вони встигли відповісти, Аліса вибігла з кухні. Грюкнули вхідні двері.

— Вона втекла! У чому була, навіть куртку не взяла!

Роман уже натягував свою куртку:

— Я знайду її. Тільки скажи, куди вона могла піти?

— Може, до подруги Каті? Або до парку? Там є місце, де вони з друзями збираються…

На вулиці мрячив дрібний дощ. Роман озирався, намагаючись вгадати, куди попрямувала Аліса. Тонка постать у джинсах і футболці майнула в кінці вулиці — вона йшла швидким кроком.

— Алісо! Зачекай!

Вона почула, але тільки прискорила крок. Роман наздогнав її, затримав за руку:

— Алісо, будь ласка…

— Відпустіть мене! — вона різко вирвала руку. На очах блищали сльози. — Я не хочу вас бачити! Нікого з вас!

— Ти застудишся. Візьми хоч куртку.

Роман зняв свою й простягнув їй. Аліса хотіла відмовитися, але тремтіння пробігло тілом — під дощем було холодно. Неохоче вона накинула куртку на плечі.

— Можна, я просто проведу тебе? Жодних розмов. Просто щоб переконатися, що ти в безпеці.

Аліса знизала плечима. Вони пішли поруч у незручному мовчанні.

— Я завжди мріяла про батька, — раптом промовила Аліса. — Фантазувала, що він герой, рятувальник або лікар. Що він поїхав рятувати людей і тому не міг бути з нами.

Роман відчув, як до горла підкочує грудка.

— А потім я зрозуміла, що це дурниці. Що він просто не хотів нас. Мене. І навчилася жити з цим. А тепер виявляється, що все не так? Що мама весь час брехала?

— Вона хотіла як краще. Ми розлучилися незадовго до того, як вона дізналася про вагітність. Це був складний час для нас обох.

— І що, за шістнадцять років ніхто з вас не подумав, що мені, можливо, потрібен батько? Що я маю право знати правду?

Роман зупинився.

— Я присягаюся тобі, Алісо. Якби я знав про тебе, я був би поруч. Кожного дня твого життя. Не минуло б і дня, щоб ти не знала, як сильно я тебе люблю.

Вона вперше подивилася йому в вічі — довгим, вивчаючим поглядом.

— У мене є бабуся? — раптом спитала вона. — Вона жива?

Роман відчув укол провини. Його мати не знала, що в неї є онука.

— Так, жива. Їй 72 роки, живе в передмісті. Вона теж не знає про тебе.

— А ще родичі? Дядьки, тітки, кузени?

— Моя сестра Валентина живе в Канаді з чоловіком і двома синами. Вони твої двоюрідні брати, Міша і Костя. Їм дванадцять і дев’ять.

Аліса вбирала інформацію. Обличчя її поступово пом’якшувалося.

— Значить, у мене ціла сім’я, про яку я не знала. Це дивно.

Вони дійшли до невеликого скверу. Аліса сіла на лавку, Роман обережно влаштувався поруч.

— Що тепер? Що все це означає для нас?

Роман розумів, що від його відповіді багато залежить.

— Це означає рівно те, що ти захочеш. Я не збираюся вриватися в твоє життя і вимагати чогось. Але я хочу, щоб ти знала: я тут. І буду тут стільки, скільки тобі треба.

— А якщо мені потрібен батько? Справжній. Людина, на яку можна покластися?

— Тоді я зроблю все, щоб стати таким батьком. Я знаю, що шістнадцять років не повернути. Але в нас попереду ціле життя, Алісо.

Вона дивилася на нього довгим поглядом.

— Я не знаю, чи зможу одразу почати називати вас татом. Це надто дивно поки що.

— Я розумію. Жодних очікувань, жодного тиску. Усе в твоєму темпі.

— Але я хотіла б пізнати вас краще. Свою сім’ю. Бабусю, двоюрідних братів. Можливо, навіть з’їздити до Канади, або поговорити по відеозв’язку?

Роман відчув, як серце ладне вистрибнути від радості.

— Звичайно. Ми можемо почати з малого. Може, наступних вихідних з’їздимо до бабусі? Вона пече найкращі у світі пироги з вишнею.

— Я теж люблю вишневі пироги, — Аліса всміхнулася трохи ширше. — Мама каже, що я дивна — усі діти люблять шоколад і полуницю, а я вишню й чорницю.

— Це в тобі від мене. Я в дитинстві міг з’їсти цілу каструлю вишневого варення за раз.

Минуло три місяці. Життя Романа змінилося до невпізнання. Тепер кожні вихідні він проводив з Алісою — вони ходили до музеїв, кіно, на виставки. Вона познайомилася з бабусею, яка не могла натішитися онукою.

Софія поступово звикла до Романа. Хоч він і не був її батьком, вона дедалі частіше зверталася до нього по пораду або по допомогу з уроками. З Іриною стосунки лишалися складними. Занадто багато невисловлених образ стояло між ними. Але заради Аліси вони навчилися знаходити спільну мову.

Одного вечора, коли Роман проводжав Алісу додому після концерту, вона раптом зупинилася й серйозно подивилася на нього:

— Я довго думала. Можна, я буду називати тебе татом? Якщо ти не проти, звичайно.

Роман відчув, як до горла підступив клубок. Три місяці вона зверталася до нього на ім’я, і він не смів сподіватися на більше.

— Я був би щасливий.

Аліса всміхнулася й узяла його за руку — жест, який теж з’явився нещодавно.

— Знаєш, іноді я серджуся на маму за те, що вона приховувала правду так довго. І на тебе — що ти не шукав мене. А потім думаю: може, все на краще? Якби ви з мамою залишилися разом тільки через мене, були б нещасні…

— Ми ніколи не дізнаємося, як могло б бути. Але я знаю одне: ти — найкраще, що трапилося в моєму житті. Навіть якщо я дізнався про це із запізненням у шістнадцять років.

Можливо, у їхньої історії не було ідеального початку. Можливо, вони втратили забагато часу. Але зараз, дивлячись на доньку поруч, Роман думав, що іноді життя дає другий шанс. І він більше не збирався його втрачати.