Коли не стало Михайла Петровича, на подвір’ї його старої хати розцвітали півонії.
Марина, ледь скинувши чорну хустку, почала відкривати шафи, а Галина, червона від сліз та гніву, перегородила їй шлях.
Марина, старша сестра, приїхала з міста на дорогому авто, а Галина, яка не маючи чоловіка, не маючи дітей, останні десять років прожила з батьком. Поминки ще не встигли закінчитися, як у повітрі зависла напруга, важча за грозову хмару.
Конфлікт спалахнув на третій день. Сестри сиділи в кухні, де все ще пахло батьковим одягом.
— Ти що верзеш? Батька дві години як поховали! Тобі совість очі не виїдає? Ти ще землю з черевиків не обтрусила, а вже хату на шматки ріжеш!
— Я вважаю, що будинок треба продавати, — холодно почала Марина, розглядаючи свій манікюр.
— Гроші поділимо навпіл. Мені потрібно закрити кредит за квартиру, а тобі, Галю, вистачить на невелику однокімнатку тут, у райцентрі.
— Ой, не треба цих сільських вистав! Ти тут жила безкоштовно десять років, користувалася батьковою пенсією. А я в цей час на іпотеку заробляла. Тепер моя черга отримати своє. Цей гараж і половина городу — мої!
Галина здригнулася, а її очі наповнилися гнівом. Вона міцно стиснула краї кухонного рушника.
— Продавати? Ти хоч розумієш, що кажеш? Я з татом жила і тато б не дозволив продавати, він казав, соя буду вирішувати що робити, а я тут залишаюся жити. Тато дах латав минулої осені, щоб я тут спокійно жити могла, поки ти «була зайнята»! Це не просто цегла, це наша пам’ять. Батько хотів, щоб я тут залишилася.
— Батько нічого не залишив на папері! — вигукнула Марина, підводячись. — А за законом ми маємо рівні частки. Твоє «латання даху» не дає тобі права забирати мою частку спадщини. Ти хочеш жити в палаці на дурняк?
Суперечка перемістилася на вулицю. Марина почала ходити подвір’ям, немов землемір, вказуючи, де закінчується її «територія».
— Якщо ти так чіпляєшся за цей старий хлів, то викуповуй мою частку. Але за ринковою ціною! — наполягала старша сестра. — Подивися на цей сад. Тут можна поставити чудовий котедж під оренду. А ти тут картоплю копаєш!
— Картоплю, якою я тебе щоосені сумками завантажувала!
— кричала у відповідь Галина. — Тобі тільки гроші в очах! Ти хоч раз за останні роки запитала, як батько себе почуває? Ти приїжджала на два дні, фотографувалася біля квітів і їхала. А я тут була і вдень, і вночі. Це подвір’я — моє життя, а не твій бізнес-проєкт!
Марина лише презирливо пирхнула:
— Твої емоції до справи не підшиєш. Я привезу оцінювача. І якщо ти не зможеш заплатити мені мою половину вартості цієї ділянки — ми виставимо все на аукціон.
Сварки тривали тижнями. Сестри перестали вітатися, хоча жили під одним дахом. Марина оселилася у вітальні, Галина — у своїй старій дитячій. Кожен обід перетворювався на допит: хто використав більше світла, хто не закрив хвіртку, чиє дерево затінює чию частину городу.
Одного разу справа дійшла до абсурду. Марина найняла робітників, щоб ті поставили тимчасову сітку просто посеред подвір’я, розділивши криницю і вхід до сараю.
— Ти з глузду з’їхала! — плакала Галина, дивлячись на залізні стовпці.
— Як я буду воду брати?
— Бери зі свого боку, якщо дотягнешся, — відрізала Марина. — Або плати оренду за користування моєю частиною землі.
Минуло пів року. Хату так і не продали — судові тяганини витягнули з обох сестер усі заощадження. Будинок, який колись був сповнений сміху, почав занепадати. Через постійні чвари ніхто не дбав про опалення, і кутки взялися пліснявою.
Марина та Галина стали чужими людьми. Вони вибороли свої квадратні метри, але втратили єдине, що було справді цінним — сім’ю. Батьківський заповіт, який він так і не встиг написати, мабуть, мав містити лише одне речення: «Не дайте стінам зруйнувати вашу любов».
Але вони цього не почули.
Одного разу суперечка вийшла на новий рівень абсурду. Марина вирішила, що має право забрати з дому антикварний буфет, який колись належав їхній бабусі. Вона найняла вантажників, не попередивши сестру.
— Куди ти його тягнеш?
— Галина перегородила шлях у дверях, розставивши руки. — Цей буфет стояв тут шістдесят років! Він розсиплеться, поки ти його до міста довезеш!
— Це цінна річ, і вона належить мені за правом старшинства, — холодно відповіла Марина.
— Ти вже й так користуєшся батьковими інструментами в гаражі, я ж не вимагаю їхньої оренди. Відійди з дороги, Галю.
— Я не відійду! Ти хочеш забрати все, що нагадує про дім, щоб перетворити це на гроші. Ти навіть не любиш цей буфет!
Штовханина біля порогу закінчилася тим, що скляні дверцята старої шафи з гуркотом розбилися.
Дзвін розбитого скла змусив обох на мить замовкнути.
Дрібні осколки всипали підлогу — ту саму підлогу, по якій вони маленькими бігали босоніж. Марина подивилася на свої руки, що тремтіли, але замість каяття в її очах знову спалахнула лють.
Зрештою, суд виніс рішення: оскільки майно неможливо поділити в натурі без втрати його функціональності, будинок і ділянку призначили до примусового продажу через аукціон, якщо сестри не дійдуть згоди.
Ніхто не виграв. Сума, яку вони отримали після продажу «з молотка» та виплати всіх судових витрат і податків, виявилася мізерною. Марині ледь вистачило на ремонт у міській квартирі, а Галина опинилася в тісній орендованій кімнатці на околиці селища.
Останній день у батьківському домі був похмурим. Нові власники — чужі люди, які не знали ні імені Михайла Петровича, ні того, де він посадив першу яблуню — вже чекали біля хвіртки з ключами.
Марина стояла біля машини, завантаженої вцілілими залишками меблів. Галина вийшла з хати з невеликою сумкою, де лежали лише старі фотоальбоми та батьків годинник.
Мовчання назавжди
Галина зупинилася біля машини сестри. Вона хотіла щось сказати — можливо, що жодні гроші не варті цього болю. Але Марина демонстративно одягла сонцезахисні окуляри та сіла за кермо. Вона не озирнулася на хату, не глянула на сестру. Мотор заревів, і машина рушила, здіймаючи куряву на дорозі, яку вони колись топтали разом, тримаючись за руки.
Минуло п’ять років. Марина святкувала свій ювілей у дорогому ресторані, оточена колегами та «потрібними» людьми. Галина в той самий вечір сиділа на лавці біля свого нового помешкання.
Вони жили в одній області, за двадцять кілометрів одна від одної, але стали наче мешканками різних планет.
Кожна з них отримала свою «частку». Марина — омріяний комфорт, Галина — спокій від скандалів.
Але в обох у серці залишилася пустка, яку неможливо було заповнити ні грошима, ні юридичною правотою. Спадщина, за яку вони так бездушно боролися, зникла, як дим, залишивши після себе лише гіркий присмак самотності.
Хату нові господарі знесли вже через місяць. Тепер на місці батьківського саду стоїть високий бетонний паркан. І ніхто більше не знає, де там колись цвіли півонії, черешні, калина та горіх…
Ця історія слугує суворим нагадуванням для кожного: спадщина — це не лише нерухомість, це передусім продовження роду. Найкращий спосіб вшанувати пам’ять батьків — це не воювати за їхнє майно, а триматися разом, попри всі життєві негаразди.
Адже стіни можна відбудувати, а розбиту довіру та родинні зв’язки — майже ніколи.
Любі підписники, як вам життєва історія. Щоб ви порадили Галині та Марині?
За кожним словом стоять долі реальних людей, які ще вчора сиділи за одним святковим столом, а сьогодні не вітаються при зустрічі.
