«Si, Signora», — пoвторювала Марія в Італії. Ввeчері, залишaючись у своїй маленькій кімнатці, вiдчиняла двері, нiби впyскала кoхaнця

Вирій Марії

Великий рудий песик важко дихав в обличчя спекою тисячі сонць. Від його гарячого дихання в Марії на душі було літо, радість і спокій. Вона бігала за Рудим, намагаючись залізти йому на спину. Така гра подобалася псові, і він утікав від дівчинки, тихенько посміюючись. Усе, що вдавалося тоді Марії, — зловити Рудого за хвіст, ніби літо, що непомітно втікає в осінь. Урешті-решт вона зупинялася, важко дихаючи, коли Рудого кликали їсти.

Чомусь завжди думаєш, що в країнах, про які мрієш, вічне літо. В дитинстві Марії снилася Італія, яка, як їй видавалося, десь далеко-далеко. Тихі води Венеції, шепіт молитов Собору Святого Петра і навіть злодюжки нічного Неаполя. Але не варто хвилюватися — все, що вони можуть у тебе вкрасти, — дірки в кишенях. Зовсім не хотілося прокидатися і струшувати залишки снів із повік.

Марія пам’ятає день, коли пoмeр дідусь. Великий Ведмідь, котрий знав безліч цікавих казок. Пам’ятає людей біля тpyни — було чутно, як билися їхні серця і пересипалися піщинки в годиннику. Гавкіт Рудого, коли діда виносили з дому. Самотнього лелеку на комині їхньої хати. «Мамо, то дідо?», — питала Марія, спостерігаючи, як лелека здійнявся в небо, і щовесни чекаючи з вирію цих птахів.

Читайте також: Кoли слiв вже замaло: Чеpез рoки я повeрнулася додому, мами там вжe нe бyло, алe вoна дeщо зaлишила для мeне

У серці з’явилася тривога, мрії розійшлися з реальністю. Так Марія зрозуміла, що подорослішала. Дорослою вона вперше побачила Італію. Зовсім іншу і не таку далеку, як у снах. «Si, Signora», — повторювала Марія, прибираючи в будинку вельможної пані. Ввечері зачинялася у своїй маленькій кімнатці. Занурювала руки в темряву, немов у в’язку оливу, аби до ранку їх не відмити. Чула, як боязко, наче злодій, у двері стукає самотність. Відчиняла, сторожко озираючись, ніби впускала коханця.

Як сходило сонце, Марія сідала перед дзеркалом, бо зранку жінка розчісує довге волосся гострим, як ніж гребінцем, усе, що в житті не збулося, домальовує на лиці олівцем. Згадувала Україну, куди з вирію поверталися лелеки.

Андрій ОМЕЛЬНИЦЬКИЙ

За матеріалами видання “Наш ДЕНЬ”