— Сім років, Ігорю. Сім років я мовчала, терпіла, пробачала. Я мовчала про гроші, які ми їй давали й які вона ніколи не повертала. Я мовчала, коли через її «термінові потреби» ми не могли дозволити собі нормальну відпустку. Я мовчала, коли ти поїхав допомагати їй замість того, щоб поїхати зі мною до лікаря.
Ключі від квартири лежали на кухонному столі — ті самі, що я отримала від Ігоря у день нашого весілля. Сім років тому я не думала, що колись побачу їх ось так, залишеними між охололою чашкою кави й рахунками за комунальні послуги. Але ось вони лежать, і я дивлюся на них як двадцять хвилин, намагаючись зрозуміти, коли саме все пішло не так.
Ні, я знаю, коли. Я завжди знала. Все почалося ще до весілля, коли Світлана, сестра Ігоря, вперше попросила його «допомогти з переїздом». Тоді це виглядало невинно — брат допомагає сестрі, що тут такого? Ігор узяв вихідний, орендував вантажний автомобіль, витратив цілий день, щоб носити коробки й меблі з однієї орендованої квартири до нової. Я навіть не заперечувала, хоча того дня ми планували поїхати вибирати обручки.
— Свєта сама, їй нема до кого звернутися, — пояснював Ігор, і в його голосі звучала така щира турбота, що я промовчала.
Потім були позичені гроші. Спочатку десять тисяч — на новий телефон, її старий зламався. Через місяць двадцять — щоб погасити кредит, «інакше нарахують відсоткит». Ще через три місяці — п’ятдесят тисяч гривень — «на перший внесок по іпотеці, обіцяю повернути за два місяці». Я рахувала. Я завжди рахувала, хоч і намагалася не говорити про це. За сім років Світлана була винна нам майже чотириста тисяч гривень. Жодної копійки не повернула.
— Їй важко самій, — повторював Ігор щоразу, коли я обережно заводила розмову про борги. — Вона ж моя сестра. Хто їй допоможе, як не я?
А хто допоможе нам? — хотілося спитати мені, але я мовчала. Мовчала, коли ми відкладали покупку машини. Мовчала, коли переносили відпустку. Мовчала, коли я дізналася, що при надії, а грошей на ремонт, щоб зробити дитячу кімнату, не було — вони пішли на чергові «термінові потреби» Світлани.
Ми втратили дитину на дванадцятому тижні. Лікарі говорили про втому, про те, що організм не був готовий. Я знала, про що вони говорять. Я працювала на двох роботах, бо однієї моєї зарплатні вчительки не вистачало, а Ігор постійно «допомагав» сестрі. Я падала з ніг, приходила додому о десятій вечора, а в суботу, коли мені треба було їхати до лікаря, Ігор їздив допомагати Світлані.
— Вона ж сама з цим не впорається, — сказав він вранці, цілуючи мене в чоло. — Ти ж сильна, сама доїдеш. А я ввечері звільнюся.
Він не звільнився. Повернувся опівночі, коли я лежала на дивані, заплакана, з результатами обстеження від лікаря в руках. Після цього щось змінилося в мені. Не одразу, не різко — ніби тріскається крига під ногами: спочатку тихо, майже непомітно, а потім усе голосніше й голосніше.
Але я все ще намагалася поговорити з Ігорем, пояснити, що Світлана використовує його доброту, що у кожної людини мають бути межі, що ми — сім’я, і ми маємо бути в пріоритеті. Він слухав, кивав, погоджувався. А потім Свєта дзвонила — і все починалося наново.
Три місяці тому вона звільнилася. Просто взяла й звільнилася, бо «начальник нічого не розуміє» і «колектив токсичний». У неї була вища освіта, досвід, зв’язки — але шукати нову роботу вона не поспішала. Зате почала дзвонити Ігорю щотижня з проханнями про допомогу. То на продукти потрібні гроші, то комунальні послуги оплатити, то до стоматолога терміново треба, а грошей немає.
— Вона ж без роботи, — говорив Ігор, і я бачила в його очах не лише турботу про сестру, а почуття провини.
Він постійно корив себе за те, що він недостатньо хороший брат. Світлана знала про це. І майстерно ним користувалася. Місяць тому вона попросила нас вписати Ігоря поручителем у кредит на машину. «Це просто формальність, — запевняла вона, — у мене кредитна історія не дуже. Платитиму я сама, чесне слово». Ігор майже погодився, коли я була категорично проти. Ми посварилися тоді вперше за сім років по-справжньому. Ігор кричав, що я егоїстка, що не розумію, як це важливо для його сестри. Я кричала, що він сліпий, який не бачить, як Світлана ним маніпулює.
Три дні ми не розмовляли. Потім помирилися, але щось надломилося остаточно. Я відчувала: ще один такий випадок — і я не витримаю. І цей випадок стався вчора.
Я повернулася додому раніше звичайного — відмінили педраду. Відчинила двері своїм ключем і оніміла. У нашій квартирі кипіла робота. Ні, не у нас — у Світлани. У нашій вітальні, на розстеленій плівці, стояли банки з лаком, пензлі та якийсь старий стілець. Світлана у старій футболці шкурила щось, насвистуючи під музику в навушниках. Вона навіть не почула, як я увійшла.
— Що тут відбувається? — мій голос пролунав так різко, що дівчина здригнулася й обернулася.
— А, привіт! — вона посміхнулася, наче все нормально. — Ігорьок дозволив мені тут розташуватися. У моїй орендованій квартирі господарка не дозволяє, а тут у вас вітальня велика, вирішила старі меблі реставрувати. Можна купити недорого, привести до ладу й добре продати. Ось, вирішила спробувати. Ігор сказав, ви не проти.
Я мовчала. У горлі стояв ком, а у вухах дзвеніло.
— Де Ігор?
— На роботі ще. А що?
Я дістала телефон і набрала номер чоловіка. Він зняв трубку не одразу.
— Олено, я на нараді…
— Твоя сестра влаштувала у нашій квартирі майстерню з ремонту меблів, — сказала я рівним голосом. — Ти в курсі?
Пауза.
— Слухай, вона просила ненадовго, ну що тут такого? Всього пару днів…
— Ігорю, приїжджай додому. Зараз.
Я поклала трубку, не чекаючи відповіді. Світлана дивилася на мене з легким здивуванням, але без тіні провини чи збентеження.
— Олено, ти чого така? Я ж акуратно, нічого не зіпсую…
— Збирай свої речі й іди. Негайно.
— Та годі тобі! Ігор же дозволив!
— Це наша квартира. Наш дім. І я не дозволяла перетворювати його на ремонтний цех. Збирай речі.
Вперше за сім років я побачила в очах Світлани щось схоже на розгубленість. Вона звикла, що її бажання — закон для Ігоря, а отже, і для мене. Але зараз щось у моєму голосі змусило її підкоритися. Мовчки вона почала складати банки в пакети, закручувати кришки, згортати плівку.
Ігор примчав через сорок хвилин. Я якраз закінчувала витирати плями лаку з паркету.
— Олено, ну навіщо ти так? — почав він з порога. — Свєта ж попросила, я не міг відмовити…
— Мені байдуже.
— Як це байдуже? Вона ж моя сестра!
— Мені. Усе. Байдуже.
Я випросталася, витерла руки об джинси й глянула чоловікові в очі.
— Сім років, Ігорю. Сім років я мовчала, терпіла, пробачала. Я мовчала про гроші, які ми їй давали й які вона ніколи не повертала. Я мовчала, коли через її «термінові потреби» ми не могли дозволити собі нормальну відпустку. Я мовчала, коли ти поїхав допомагати їй замість того, щоб поїхати зі мною до лікаря.
Голос у мене тремтів, але я продовжувала:
— Я мовчала, тому що любила тебе. Тому що думала, що ти просто добрий, турботливий брат. Але ти не добрий, Ігорю. Ти слабкий. Ти не можеш сказати «ні» своїй сестрі, навіть коли це руйнує наше життя. А вона… вона чудово це знає й користується тобою, як банкоматом і безплатною робочою силою.
— Це не так! Свєта не така!
— Свєта саме така! — я майже кричала. — Вона здорова тридцятирічна жінка без дітей і чоловіка, з вищою освітою й досвідом роботи. Але замість того, щоб знайти роботу й справлятися самій, вона дзвонить тобі щотижня з простягнутою рукою. І ти даєш, даєш, даєш наші гроші, наш час, наші сили!
— Вона моя сестра…
— А я хто, Ігорю? Хто я для тебе?
Він мовчав. І в цій мовчанці була відповідь.
— Знаєш що, — я пройшла повз нього до шафи, дістала сумку й почала складати речі. — Я втомилася. Я втомилася бути на другому місці після твоєї сестри. Я втомилася мовчати й терпіти. Я втомилася відчувати себе поганою через те, що не хочу віддавати останнє людині, яка навіть дякувати не вміє.
— Олено, ти чого? Ти куди?
— До мами. А завтра зайду до юриста.
— До якого юриста?
Я повернулася й глянула на нього. На цього чоловіка, якого колись любила всім серцем. На цього доброго, чесного, порядного чоловіка, який не міг відмовити рідній сестрі, але який забув, що у нього є дружина.
— Ти думав, я буду це терпіти? Я подаю на розлучення, — сказала я спокійно. — Ти сподівався, що я ковтну й цей вчинок твоєї сестри. Але ні, Ігорю. Більше не сподівайся.
Він зблід.
— Олено, не треба… Ми ж можемо все обговорити…
— Обговорити? — я усміхнулася. — Ми обговорювали. Сто разів обговорювали. Ти кивав, погоджувався, обіцяв поговорити з сестрою. А потім вона дзвонила — і все починалося наново. Знаєш, у чому проблема? Ти не хочеш засмутити сестру. Ти боїшся, що вона образиться, розізлиться, скаже, що ти поганий брат. Але чомусь ти зовсім не боїшся втратити мене.
— Я боюся! Звісно, боюся!
— Недостатньо сильно, — я застібнула сумку. — Інакше ти б не дозволив їй влаштувати ремонтну майстерню у нашій квартирі, не запитавши мене. Ти б подумав про те, що я втомлююся на роботі, що я хочу приходити додому й відпочивати, а не дихати парами розчинника й спотикатися об банки.
— Я просто… я не подумав…
— Ось саме. Ти не подумав. Ти ніколи не думаєш про мене, коли мова йде про Світлану.
Я пішла до виходу. Ігор схопив мене за руку.
— Олено, будь ласка. Поговорімо. Я… я поговорю з сетсрою. Чесно. Скажу, що так більше не можна.
Я вивільнила руку.
— Пізно, Ігорю. Надто пізно.
— Але я люблю тебе!
Я обернулася на порозі.
— Знаєш, я тебе теж люблю. Саме тому я йду. Бо якщо я залишуся, ця любов перетвориться на щось інше і неприємне. А я не хочу цього.
Двері за мною зачинилися тихо. Я спустилася сходами, вийшла на вулицю, зловила таксі. І лише коли машина від’їхала від дому, я дозволила собі заплакати.
Минув тиждень. Ігор дзвонив щодня, писав повідомлення, просив зустрітися. Я відповідала коротко: розмовляти немає про що, рішення прийняте. Мама хитала головою, казала, що я поспішила, що треба дати йому ще один шанс. Але я знала: якщо я дам цей шанс, потім буде ще один. І ще. І ще. А Світлана нікуди не подінеться з життя Ігоря.
На восьмий день мені подзвонила вона.
— Олена, ти взагалі розумієш, що робиш? — почала вона без привітання. — Через якусь фарбу розлучатися?
Я хотіла покласти трубку, але не втрималася.
— Світлано, справа не у фарбі. Справа в тім, що за сім років ти жодного разу не подумала про те, що в Ігоря є дружина. Що у нас є своє життя, свої плани, свої проблеми.
— Я завжди пам’ятала про тебе!
— Ні. Ти пам’ятала лише про Ігоря й про те, як йому подзвонити, коли тобі щось потрібно.
— Він мій брат! Я маю право просити його про допомогу!
— Маєш. Але він має право сказати «ні». А ти ніколи не давала йому цього права. Ти тиснула на жалість, на родинні зв’язки, на почуття провини. І він не справлявся.
— Значить, це все через мене? Я винувата у вашому розлученні?
Я помовчала.
— Ні. Виноватий Ігор. Тому що він так і не навчився вибирати. Він хотів усіх зробити щасливими — і тебе, і мене. Але так не буває. Не можна всидіти на двох стільцях. І коли довелося вибирати, він вибрав тебе. Як завжди. А я втомилася бути на другому місці.
— Та яке друге місце! Ти його дружина!
— Саме так. Я його дружина. Але ти чомусь про це постійно забувала.
Я завершила розмову. І більше вона не дзвонила.
Через місяць я підписала документи на розлучення. Ігор прийшов на зустріч змарнілий, з темними колами під очима. Ми сиділи у кабінеті юриста, і я дивилася на документи, де наше спільне життя вміщалося в кілька друкованих аркушів. Дітей немає. Майно поділено за згодою сторін.
— Олено, — тихо сказав Ігор, коли ми вийшли з офісу. — Я поговорив з сестрою.
Я зупинилася.
— Сказав, що більше не буду давати їй гроші. Що вона доросла людина і має справлятися сама. Вона образилася. Не розмовляє зі мною два тижні.
Я глянула на нього. В його очах була розгубленість — і щось нове. Розуміння, мабуть.
— Шкода, що тобі довелося втратити мене, щоб знайти сили сказати їй «ні», — я розвернулася й пішла геть.
— Олено! — він наздогнав мене. — Будь ласка. Спробуймо ще раз. Я змінився. Чесно.
Я зупинилася й обернулася.
— Знаєш, Ігорю, я тобі вірю. Ти справді змінився. Але я теж змінилася. Я не та жінка, яка мовчатиме й терпітиме. І мені потрібна людина, яка має цінувати мене.
Я пішла. І не повернулася.
Минуло пів року. Я переїхала в інший район, змінила роботу, почала нове життя. Без Ігоря, без його вічного почуття провини перед сестрою, без постійного відчуття, що я — не головна в його житті. Іноді мені було сумно. Іноді я згадувала хороші моменти — а їх було багато. Але потім я згадувала плями темного лаку на паркеті, усі ці роки мовчання — і розуміла: я прийняла правильне рішення.
Нещодавно мені написала спільна знайома. Сказала, що Світлана нарешті влаштувалася на роботу — Ігор поставив умову, що інакше допомагати не буде. Сказала, що він виглядає краще, спокійніше, наче якийсь вантаж із плечей впав. Я рада за нього. Чесно. Але назад дороги немає. Бо я нарешті навчилася головному: не можна любити людину більше, ніж вона любить тебе. Не можна терпіти те, що руйнує тебе зсередини. І не можна мовчати, коли треба все висловити.
Ключі від тієї квартири я залишила Ігорю. Разом з надією, що колись він знайде жінку, яку любитиме більше, ніж боїться засмутити свою сестру. А я почала нове життя. Без лаку на паркеті, без чужих боргів, без необхідності бути на другому місці.
