— Це не ти мене утримуєш, зрозумів? — її голос тремтів не від слабкості, а від злості, накопиченої за роки. — Це я вас усіх тягну! І тебе, і твою «бідну мамочку»!
Максим стояв біля вікна, сутулий, із руками в кишенях, наче школяр, якого викрили в брехні.
— Лєно, давай не починай зранку, га? Я просто сказав, мама попросила трохи до пенсії. Чого ти, як справді, як бухгалтер на допиті?
— Тому що я і є бухгалтер, Максиме, — кинула вона погляд на нього поверх чашки кави. — Тільки от не в банку, а у власному житті. І баланс у мене мінусовий — на тебе й твою родину.
Він відвернувся.
— Ну, прости, що в мене мама не мільярдерка. Вона людина старої закалки, їй важко просити.
— Старої закалки? — усміхнулася вона. — Та вона мене мало не закатала під лінолеум своєю «закалкою». І взагалі, якщо вже на те пішло, вона не просить — вона вимагає. Через тебе. Тому що ти — слухняний хлопчик.
Максим різко обернувся:
— Не переходь на особистості, добре?
— А на кого мені переходити? На холодильник, який ти спустошуєш щоночі? Чи на телевізор, перед яким ти проводиш життя, зображаючи втому від справ, яких не існує?
Він видихнув, узяв пульт зі столу, покрутив у руках, наче намагався спалити поглядом.
— Ти весь час незадоволена. Все тобі не так. Раніше ж нормально було.
— Раніше я вірила, що «тимчасово без роботи» — це дійсно тимчасово.
А тепер розумію: це діагноз, — відповіла вона спокійно, але очі були крижані.
Тиша.
Лише капала вода з погано закритого крана — стара кухня в панельці на околиці Києва, запах ранкової кави й недоcмажених тостів. Листопад за вікном — сірий, мокрий, дратівливий. Саме час сваритися.
Максим сів на диван, звично м’яв пульт.
— Лєно, я просто хотів допомогти мамі. Усе. Не роби з мухи слона.
— Я не роблю. Я просто втомилася. Від цього «усе». Від твоїх «усе». Від того, що ти ніколи не відповідаєш ні за яке рішення.
Він відвернувся, тихо сказав:
— Іноді мені здається, ти мене ненавидиш.
— Помиляєшся, — вона поставила чашку в раковину. — Я себе ненавиджу за те, що терпіла тебе всі ці роки.
Вона вийшла з кухні, залишивши його самого в тиші.
Він втупився в стіну, де ще висіло їхнє весільне фото — десятирічної давнини. Він і вона. Посмішки, сонце, віра в «далі буде краще».
І раптом подумав: адже тоді вона дійсно любила.
Вечір
Максим повернувся додому пізно, з якимось дурним букетом троянд із найближчого кіоску.
Лєна сиділа за ноутбуком — робота, таблиці, цифри, втома в очах.
— Лєн, ну годі вже дутися, — обережно сказав він. — Я подумав… ну, може, сходимо куди? Відпочинемо.
— Від чого? — не відриваючись від екрана. — Від того, що ти знову просив у мене грошей? Чи від твоєї мами, яка дзвонить мені що три години, щоб нагадати, що я «не поважаю старших»?
— Ти спеціально все перекручуєш, — зітхнув він. — Мама просто переживає.
— Мама контролює. А ти мовчиш, бо тобі зручно, — вона захлопнула ноутбук. — Усе просто.
Він підійшов, поставив букет перед нею.
— Я стараюсь, правда. Може, не ідеально, але стараюсь.
— Квіти за двісті гривень не перекривають десять років паразитування, — втомлено сказала вона. — Хочеш щось виправити? Знайди роботу. Справжню.
Він нахмурився.
— Я шукаю.
— З травня. Зараз листопад, Максиме. За цей час навіть кіт із TikTok навчився заробляти.
— Знову сарказм. Весь час ти… — він не договорив, махнув рукою й вийшов у коридор.
За хвилину плеснули двері.
Коли Лєна повернулася з роботи через пару днів, тиша в квартирі здалася їй дивною.
Жодного телевізора, жодної звичної метушні. Лише двері спальні відчинені, і звідти долітав голос Максима.
— …ну я ж сказав, залишилося трішки, — говорив він у телефон. — Так, як юрист сказав: довіреність тимчасова, на оплату податків. Лєна повірить, звичайно. Вона у нас довірлива, коли я вмикаю жалість.
Лєна завмерла.
— Потім переведу гроші з її рахунку, поки вона на роботі. Усе ж на одній карті. Так, так, квартира на ній, але ми оформимо. Я ж у шлюбі, маю право. Потім — розлучення, і ми вільні. Усе буде, блондиночко.
Вона не пам’ятала, як у неї похололи руки. Як підійшла ближче. Як голос став твердим.
— Цікаво, Максиме, — сказала вона спокійно, — це ти про ту саму довіреність, яку хотів підсунути мені вчора?
Він обернувся, наче його вдарили.
— Лєно… ти… не так зрозуміла. Я просто… це жарт був.
— Чудовий жарт, — усміхнулася вона. — Тільки от смієшся ти завжди, коли брешеш.
— Зачекай, не кричи! Я просто хотів оформити документи, щоб податок менше платити. Юрист сказав, що…
— Юрист? Чи коханка? — перебила вона. — Та, з якою ти збирався ділити мою квартиру?
Він мовчав. Лише поблід, як крейда.
— Знаєш, Максе, — сказала Лєна тихо, майже втомлено, — мені вже все одно. Я тільки тепер зрозуміла, що живу з людиною, яка вміє лише два дієслова: брехати й чекати.
Вона взяла телефон, набрала щось і натиснула «надіслати».
Він смикнувся:
— Що ти зробила?
— Надіслала адвокату копію листування з твоєю «блондиночкою». Про всяк випадок. А ще — закрила спільний рахунок. І заблокувала твою картку.
Він зробив крок до неї:
— Ти не маєш права!
— Зате я маю право на спокій. І на чесне життя. Без тебе, Максиме.
Він стояв посеред кімнати, наче людина, що втратила все, що тримало її на плаву.
— Ти що, виженеш мене?
— Ні, Максиме. Ти сам себе вигнав. Коли вирішив, що я дурна.
Вона пройшла повз нього, до дверей спальні.
— Збери речі. Завтра я зміню замки.
Він щось пробурмотів, але не насмілився заперечити.
Лєна пішла у ванну. У дзеркалі відбивалася жінка — не зламана, не заплакана. Просто нарешті прокинулася.
Пізно ввечері
Задзвонив телефон.
— Лєночко? Це Зінаїда Петрівна. Що це таке?! Чому Макс у мене ночує? Ти що, з глузду з’їхала?
— Добрий вечір, — спокійно відповіла Лєна. — Макс живе там, де йому місце — з мамою.
— Дівчино, ви взагалі в собі? Ви зруйнували сім’ю!
— Ні, Зінаїдо Петрівно, я просто перестала годувати халявщиків.
— Я прийду завтра. Ми все обговоримо!
— Не раджу. Я замки зміню.
— Ти ще пошкодуєш! — викрикнула свекруха. — Ми тебе на місце поставимо!
Лєна усміхнулася.
— Спробуйте. Тільки заздалегідь попередьте, щоб я встигла ввімкнути камеру на дверях.
Вона поклала слухавку.
І вперше за довгі роки відчула — не полегшення, ні. Тишу. Справжню.
Наступного дня все почалося з гуркоту в передпокої.
Свекруха прийшла — як обіцяла. І не одна. З нею зовиця, голосна, з телефоном у руці, знімає «для доказів».
— Ось як ти живеш, стерво! — кричала Зінаїда. — Мого сина вигнала, а сама тут каву п’єш!
— Ваш син — дорослий чоловік, — спокійно сказала Лєна. — Нехай знайде, де жити. Я більше не банк і не безкоштовна їдальня.
— Ти не жінка, ти чудовисько! — верещала зовиця. — Хто взагалі так робить?!
— Жінка, яка втомилася, — відповіла Лєна. — І яка нарешті зрозуміла, що любити слабкого — означає втрачати себе.
Вона дістала телефон і ввімкнула запис.— Продовжуйте, будь ласка. Це буде дуже корисно в суді.
Свекруха зніяковіла.— Що? Ти погрожуєш?— Ні. Просто фіксую реальність.
Вони пішли через п’ять хвилин — плеснувши дверима й пообіцявши «розібратися».
А Лєна просто зачинила двері, обперлася об них і видихнула.
— Ну що, ти задоволена? — Максим стояв на сходовому майданчику, калюжі від мокрого снігу розтікалися лінолеумом. — Мама знову таблетки ковтає через тебе! Олена навіть не відчинила двері до кінця.
— Максиме, давай без вистав. Я попередила: хочеш щось обговорювати — тільки через адвокатів.
— Які ще адвокати? — він ткнув пальцем у двері. — Це все через твій характер! Через твоє впертство! Я ж просто хотів, щоб у нас було все спільне. Щоб ми були сім’єю!
— Сім’я — це коли не ховають коханок і не вчать маму, як оформити довіреність на квартиру дружини, — сказала вона. — Іди, Максе. Не треба робити вигляд, що тобі боляче.
Він зробив крок ближче, у голосі пробилася злість:
— Та ти без мене ніхто! Сама залишишся, сорок років, кішка, ноутбук і кава!
Лєна подивилася прямо в очі:
— Краще сама, ніж із паразитом.
Він хотів щось крикнути, але двері вже захлопнулися перед носом.
Минув тиждень.
Олена йшла на роботу крізь листопадову сіряву. Сніг уже не лежав — танув, перетворюючись на бруд, машини бризкали, люди поспішали, закутані в шарфи.
Вона почувала себе… вільною. Не щасливою — просто без ланцюгів.
Телефон задзвонив.
Номер незнайомий.
— Олено Сергіївно? Це з районного суду. До вас надійшов позов від громадянина Кузнєцова Максима Євгеновича. Вимагає визнати квартиру спільно набутим майном.
— Зрозуміла, — спокійно відповіла вона. — Надішліть повістку. Я прийду.
Поклала слухавку, усміхнулася.
— Ну звичайно, Максе. Ти не змінюєшся. Все ті ж трюки, тільки тепер — з юристом.
Суд. 2 грудня.
Стара будівля з облупленою фарбою і запахом дешевої кави. У коридорі — люди з папками, адвокати, чиї очі палають жадібністю.
Лєна сиділа рівно, спокійно. З нею — її юрист, дівчина років тридцяти, суха, зібрана, з холодною ввічливістю в голосі.
Максим увійшов до зали, наче йшов на битву. Новий піджак, краватка, поруч адвокат — гладкий, самовпевнений, з посмішкою «зараз усе вирішимо».
У залі — і Зінаїда Петрівна, звичайно. У чорному капелюшку, з виразом святої жертви.
Суддя — жінка років шістдесяти, втомлена, але уважна.
— Приступаємо, — сказала вона. — Позивач, викладіть суть претензій.
Максим підвівся, покашляв:
— Ваша честь, квартира була куплена у шлюбі. Хоч і на дружину оформлена, але я брав участь у ремонті, в облаштуванні, вклав кошти… Це спільне майно, і я маю право на половину.
Суддя кивнула.
— Документи є?
— Звичайно! — він витягнув із папки кілька чеків. — Ось — будматеріали, меблі, техніка. Усе купувалося мною.
Суддя взяла папери, перегорнула, примружилася:
— Чек на мікрохвильовку — липень 2022. Але згідно з даними магазину, покупка оформлена на ім’я відповідачки, доставка — на ту саму адресу.
Ви впевнені, що це ви платили?
Максим зніяковів.
— Ну… я ж… ми разом вибирали…
— Це не аргумент, — холодно сказала суддя. — Відповідачко, у вас є зауваження?
Олена встала.
— Так. Усі великі покупки здійснювала я. Квартира набута у 2009 році — за три роки до шлюбу. Ось свідоцтво про власність. А ось — аудіозапис розмови, де позивач обговорює зі своєю коханкою, як «переписати майно на себе».
— Це брехня! — скрикнув Максим. — Це фальсифікація!
— Ми перевіримо, — спокійно відповіла суддя. — Відтворіть запис.
У залі почулося шарудіння.
З динаміка — знайомий голос Максима:
— Головне, щоб вона підписала довіреність. Усе, як юрист сказав. Вона проковтне. Потім переведу накопичення, поки на роботі.
— А якщо дізнається? — жіночий голос, нервовий.
— Не дізнається. Вона ж вірить мені. Ха-ха.
Тиша.
Суддя закрила очі, потім подивилася на Максима.
— У вас є що сказати?
Він сів. Мовчки.
— Тоді я оголошу рішення після перерви, — сказала суддя.
У коридорі
Зінаїда Петрівна підійшла до Лєни.
— Лєно… ну навіщо ти так? Він же не злочинець. Просто дурість зробив. Чоловіки всі такі. Прости його.
Олена подивилася спокійно.
— Знаєте, Зінаїдо Петрівно, дурість — це коли не виносиш сміття. А коли хочеш обманом забрати квартиру — це підлість. І, чесно, у мене більше немає сил прикидатися, що не бачу, хто ви є.
— Ти невдячна! — засичала свекруха. — Ми ж тобі сім’ю дали!
— А ви в мене її вкрали. Тільки я тепер її повертаю — собі.
За двадцять хвилин суддя повернулася до зали.
— Суд постановив: у позові громадянину Кузнєцову Максиму Євгеновичу відмовити. Квартира, банківські рахунки та майно залишаються за відповідачкою.
Мовчання.
Потім шелест. Хтось закашляв.
Максим сидів із опущеною головою.
Його адвокат уже дивився в телефон — явно шукав нову справу, де немає таких провалів.
Олена підвелася.
— Ваша честь, можна одне зауваження до протоколу?
— Так.
— Прошу зафіксувати факт подання неправдивих документів з боку позивача. Чеки підроблені.
Суддя кивнула.
— Прийнято.
Лєна повернулася до Максима.
— Вітаю. Ти щойно офіційно програв усе.
Він підвівся, очі блиснули:
— Я тобі цього не пробачу! Я просто хотів справедливості!
— Ні, Максиме, — тихо відповіла вона. — Ти хотів халяви.
Вечір.
Київ, листопад. Мряка, затори, рекламні вогні.
Олена йшла вулицею з чашкою кави з собою, вітер розвівав волосся.
Позаду — місяці нервів, страх, тиск, приниження. Попереду — тиша. Справжня.
Телефон завибрував.
СМС від Максима:
«Ти все зруйнувала. Сподіваюся, тобі тепер хоч спокійно».
Вона написала у відповідь:
«Вперше за десять років. Дякую».
Заблокувала номер.
За тиждень
Вона сиділа на кухні, на столі — ноутбук, документи.
Дзвінок у двері.
На порозі — листоноша:
— Підпишіть, будь ласка. Це від нотаріуса.
Вона розписалася.
У конверті — підтвердження про реєстрацію нового договору оренди: квартира здана.
Олена усміхнулася.
Час їхати далі.
Відкрила ноутбук. На екрані — квиток до Варшави.
Нова робота, нове місто. Без минулого.
Кішка позіхнула, вклалася на підвіконні.
Лєна налила собі чаю, подивилася у вікно. Сніг знову починав йти — м’який, тихий, без бруду.
Вона сказала вголос:
— Знаєш, життя — це не коли все ідеально. Це коли ти більше не боїшся жити без тих, хто тягне тебе вниз.
І вперше посміхнулася по-справжньому.
