— Скажи Галі, що зарплату скоротили, — підслухала розмову чоловіка та свекрухи…
Галина ніколи б навіть подумати не могла, щоб підслуховувати чужі розмови. Хоч тут люди й не були їй чужими, але все одно, у них має бути особистий простір, Галина це розуміла. Однак їй здалося дивним, що її свекруха, Тамара Олександрівна, покликала сина на балкон, мовляв, повітрям подихати, поки Галя стіл накриває. Та й прийшла свекруха якось несподівано, зазвичай була рідкою гостею в їхньому з Артуром домі, а тут раптом нагрянула.
Галина підійшла навшпиньки до віконця на кухні й прислухалася, намагаючись навіть не дихати. Тамара Олександрівна говорила нервувато, наче й не збираючись нічого приховувати, але навіщо тоді їй Артура відводити довелося? Що ж такого він міг учинити, щоб мати прийшла його сварити, як першокласника, що з’явився з розірваним портфелем?!
Почувши ім’я «Міла», Галя раптом насторожилася. У серці болісно тьохнуло, і вона одразу ж поринула у вир подій минулого року. Одного разу вона забігла до мами чоловіка, випадково опинившись у тому районі. Купила невеличкий торт і подзвонила у двері, не попередивши по телефону. Свекруха відчинила й наче завмерла, втупившись у Галю, а опритомнівши, впустила до дому, неоднозначно натякнувши, що треба б попередити заздалегідь, мало що…
На кухні метушилася молода незнайомка, і на мить Галі здалося, що це двоюрідна сестра її чоловіка, яку вона лише раз на своєму весіллі бачила. Однак та була жвавою дівчиною, а ця якось знітилася й, ледве кивнувши, поспішила піти з кухні.
— Це Людмила… Міла… — пояснила Тамара Олександрівна. — Я кімнату вирішила здати студентці, а то, знаєш, пенсії-то не вистачає, а Артур особливо допомагати не хоче. Як одружився, я копійки навіть від нього не бачила, — сказала вона, відвівши погляд убік.
Галина кивнула, відчувши докір у свій бік, але вирішила, що свекруха знайшла вихід, і добре. А їм із Артуром і так грошей не вистачало. У Галі до заміжжя була невелика квартира, батьки заздалегідь подбали, придбали житло для старту доньки, а далі вже своїми силами старатися, якщо захоче більше площі.
І вони з чоловіком так вирішили — стануть збирати потроху, потім цю гостинку продадуть і куплять повноцінну однушку, потім ще назбирають, поміняють на двокімнатну й так поступово буде у них велика квартира. Тепер зарплату витрачали по мінімуму, основну частину відносили на депозит.
А одного разу Галі подзвонила давня подруга й, зайшовши здалека, сказала, що бачила Артура біля жіночої консультації з молоденькою вагітною. Галина не стала накручувати себе даремно, запитала ввечері в чоловіка, і він пояснив, що мама попросила його її квартирантку відвезти до лікаря, а то народжувати їй скоро, а бойфренд її втік, от і довелося Артуру свій час витрачати.
— І що ж, вона з малям у твоєї мами житиме? — запитала Галя, співчуваючи свекрусі: та й без того страждала від стрибків тиску, а маленька дитина в домі — це ж постійний стрес.
— Я не знаю, — сказав чоловік, і Галі здалося, що він нервував, але вона тоді зписала все на втому й на те, що він незадоволений проханнями матері.
— Ну чому все так?! — замислено промовила Галина, наче питаючи в самої себе.
— Ти про що? — схвилювався Артур.
— Ми хочемо дитину, а нам не дається, а ця людина кинув вагітну жінку, наче для нього дитина — якийсь сувенір.
— Я спати, — сказав тоді Артур, не бажаючи розвивати цю тему, а Галя продовжила розмірковувати. Скільки прикладів бачила вона перед собою, коли діти даються тим, кому зовсім не потрібні, а хто палко їх бажає — не отримує. Вони з Артуром були разом майже чотири роки, планували, мріяли, але ні!
Галина стрепенулася, вибравшись із нетрів спогадів, коли голос свекрухи взяв високу ноту.
— Скажи Галі, що зарплату скоротили! Зніми для Міли хоч якусь кімнату, лише забери ти їх від мене якнайшвидше! Я бабусею ставати не мріяла, тим більше, щоб у моєму домі це все відбувалося. Так, я сподівалася, що Галя матимк твою дитину, я буду приїжджати іноді, або ви її до мене на пару годин привезете. Але щоб ось так! Ні, я не підписувалася на таке! І так Галині в очі соромно дивитися, втягнув мене у всю цю брудну історію, ще й мучитися мені від постійного шуму. Вирішуй негайно питання!
Артур спробував заперечити, але голос його звучав тихо, навіть пригнічено.
— Мамо, почекай трохи, — почав він. — Термін депозиту через пару місяців закінчиться, я зніму всі гроші, куплю кімнату для Міли й дитини. Нехай вона поїде й забуде про мене раз і назавжди. Так і зроблю, правда! Лише дай мені час…
— Час? — голос Тамари Олександрівни був різким, у ньому лунала накопичена втома. — Ти не розумієш, що я більше не можу терпіти? Кожен день цей плач, цей хаос! Я людина похилого віку, мені спокій потрібен, а ти припровадив у мій дім свою коханку «на короткий час», а термін минув уже пристойний!
Артур знову спробував виправдатися, але слова свекрухи звучали все голосніше й рішучіше:
— Або ти забираєш їх прямо зараз, або я йду до Галі й розповідаю їй усе. Нехай вона дізнається, з ким живе.
— Мамо, не треба, будь ласка! — благав Артур. — Я сам не знаю, як у це вліз. Та мені взагалі ця дитина не потрібна! Я з дружиною-то не хотів дітей, підтримував Галину в її планах, але намагався не допустити цього.
Ці слова остаточно вивели Галину з себе. Ноги самі понесли її до дверей, серце гулко калатало в грудях, наче попереджаючи про майбутній вибух. Вона вийшла на балкон, заставши свекруху й Артура зненацька. Обоє вони замовкли, зустрівшись з її поглядом.
— Артуре, збирай свої речі, — холодно сказала Галина, ледве стримуючи емоції. — І йди до своєї Міли й дитини. Вона же, як ти сказав, тобі не потрібна, так? А мені не потрібен чоловік, який бреше й зраджує мені.
Артур поблід.
— Галю, почекай, ти все неправильно зрозуміла! — він зробив крок до неї, але вона відступила, не бажаючи чути більше виправдань.
— Ні, я все зрозуміла. Ти зв’язався з іншою жінкою, і тепер вона народила від тебе дитину. Це факт. І мені тепер неважливо, що ти там відчуваєш чи не відчуваєш до цієї дитини. Головне, що ти зрадив мене. Тож іди.
— Галю, благаю тебе! Це була помилка, я справді шкодую! — Артур мало не кинувся перед нею на коліна, але Галина не бачила сенсу в його благаннях.
— Помилка? — повторила вона, стиснувши губи. — Ти називаєш власну дитину помилкою? Це вже говорить про тебе все, що потрібно.
Свекруха, досі мовчазна, втрутилася:
— Галочко, ну не гарячкуй ти так. Артур любить тебе, а це, ну… це всього лише непорозуміння. Ну, помилився чоловік, але ж він не хотів тебе зраджувати.
Але Галина була непохитна.
— Забирайтеся обоє, — промовила вона, відвернувшись. — Я не хочу бачити ні тебе, ні твою матір у цьому домі.
— Галю, будь ласка, не роби цього! — Артур зробив крок до неї, але вона підняла руку, зупинивши його.
— Геть! — твердо повторила вона, уже не стримуючись.
Артур кілька секунд стояв нерухомо, потім стиснув кулаки й, не сказавши більше ні слова, пройшов у кімнату за речами. Тамара Олександрівна, попри всю свою наполегливість, розгублено дивилася на невістку, намагаючись знайти слова виправдання. Але Галина більше не слухала.
Коли двері за ними зачинилися, Галя відчула, як увесь накопичений за роки шлюбу вантаж обрушився на її плечі. Дім, який ще кілька хвилин тому був наповнений їхнім спільним минулим, тепер здавався чужим, пустим, незвичним.
Вона підійшла до столу, який так старанно накривала, і взяла телефон. Рішення дозріло миттєво — вона забере свої гроші з депозиту, хай навіть втратить відсотки. Левова частка вкладень була її, вона заробляла більше за Артура, а тепер стало очевидно, що він просто не все приносив у дім. Галина зітхнула глибоко, намагаючись заспокоїтися. Вона відкрила додаток банку й, не вагаючись, оформила вивід коштів.
Наступного ж дня Галина відправилася до РАЦСу й подала документи на розлучення. Вона думала, що це буде швидкий процес, однак Артур, як виявилося, так просто йти не збирався. Він відмовився розлучатися. Більше того, наступного дня після отримання повідомлення про подачу заяви він з’явився до неї додому й влаштував сцену.
— Ти думаєш, я от так просто здамся? — Його обличчя було перекривлене злістю. — Та ні в якому разі! Розлучення — це не просто подати заяву й розійтися, як тобі хочеться. Ми ділити будемо все! Чуєш, Галю? Все! Аж до мікрохвильовки!
Галя стояла на порозі, склавши руки на грудях, і дивилася на нього з крижаним спокоєм.
— Забирай усе що хочеш, — з тихою рішучістю сказала вона. — Я не претендую.
Але Артур не збирався приймати її жертву. Він уперто повторював, що всі суперечки вони вирішуватимуть лише в суді. Галя одразу зрозуміла, що він тягне час, сподіваючись на щось, можливо, на її прощення. Але вона більше не збиралася прощати.
Судовий розгляд затягнувся на довгі місяці. Артур не просто опирався — він робив усе можливе, щоб затягнути процес. Визнати поразку? Ні, це було не в його дусі. Кожне засідання переносилося. Артур приходив з новими претензіями, щось його не влаштовувало.
То він скаржився на адвоката, то на несправедливість оцінок майна, а іноді просто не з’являвся, надсилаючи довідку про хворобу. Галина терпляче чекала. Її вже не злило, скоріше, вимотувало до виснаження. Вона розуміла, що він просто тягне час, не даючи їй можливості йти далі.
І ось, нарешті, наближалося вирішальне судове засідання. Все було готове до того, щоб їх із Артуром офіційно розлучили. Галя вже подумки прощалася з минулим і планувала, чим займеться, як тільки буде поставлена крапка в цій справі.
Але ввечері напередодні суду пролунав дзвінок у двері. Галя, нікого не очікуючи, глянула у вічко… й остоліла. За дверима стояла її свекруха, Тамара Олександрівна. Спочатку Галя не хотіла відчиняти, але щось змусило її все ж повернути ключ у новому замку.
— Галочко, — почала свекруха, ледве переступивши поріг. — Нам потрібно поговорити.
Галина запросила її на кухню, запропонувала чай, але сама так і залишилася стояти біля столу, не бажаючи сідати. Серце голосно калатало в грудях. Вона заздалегідь здогадувалася, про що піде мова.
— Я не хочу, щоб ви розлучалися, — одразу почала свекруха, ледве ковтнувши чаю. — Артур без тебе загине, він навіть пити почав… Грошей на орендовану квартиру не вистачає, вони знову живуть у мене. Ти розумієш, що я тобі кажу? Він страждає. Він жити нормально не може без тебе. Ще ж не пізно все повернути.
Галя відчувала, як холодний гнів поступово розповзається по тілу.
— Повернути? — ледве промовила Галина, відчуваючи, як наростає обурення. — Як я можу пробачити те, що сталося? Він же зрадив мене. Ми разом будували плани, а він…
— Галя, — перебила її Тамара Олександрівна, намагаючись згладити напружену атмосферу, — ну, подумаєш, помилився. Він же тебе любить, завжди любив. Не хотів тебе зраджувати. Це просто… так вийшло. Але ж виправити все можна! — Я навіть готова поступитися своєю квартирою. Ви з Артуром там будете жити, а я переберуся до твоєї гостинки. Тільки відмовся від розлучення.
Галина злегка здивовано підняла брови.
— А Міла з дитиною? Вони де будуть жити?
Свекруха ледве помітно здригнулася, але швидко знайшла відповідь:
— Ми заберемо в неї дитину. Ти будеш для нього кращою матір’ю, ніж вона. А Міла… нехай сама вирішує всі свої проблеми.
Ці слова остаточно вивели Галину з себе. Вона підвелася зі стільця й стала просто перед свекрухою.
— Ви серйозно це говорите? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій. — Ви хочете забрати в жінки її дитину й віддати її мені, тому що так… зручно?
— Ну, я ж все-таки його бабуся! — Тамара Олександрівна нервово засміялася. — А ти краще виховуватимеш, ти ж завжди хотіла дитину! Ось і рішення.
Галина подивилася на неї, потім повільно встала з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
— Тамаро Олександрівно, — сказала вона тихо, але твердо, — я прошу вас піти. З мого дому й з мого життя. Назавжди!
Свекруха розгублено кліпнула, наче не вірячи тому, що чує.
— Але, Галю, ти не розумієш… Артур без тебе загине! Він не зможе без твоєї підтримки, не зможе без сім’ї… Він тебе тільки любить…
— Він уже зробив свій вибір, — Галина перетнула кімнату й відчинила двері, жестом запрошуючи свекруху вийти. — А я зробила свій.
Тамара Олександрівна встала, незграбно поправляючи сумку на плечі. Вона спробувала щось сказати, але Галя мовчки вказала на двері. Свекруха завагалася, але зрештою підвелася й, не сказавши ні слова, вийшла.
Наступного дня, нарешті, відбулося судове засідання. Артур прийшов похмурий, наче все його життя зруйнувалося в одну мить. Розлучення було оформлено, і разом із ним Галина отримала те саме почуття свободи, яке так довго чекала.
Коли все закінчилося, Артур підійшов до неї.
— Ти ніколи вже не будеш щаслива, Галю, — сказав він, зло поблискуючичи очима. — Бо щастя дається лише раз, і ти його упустила!
Галина подивилася на нього спокійно й тихо відповіла:
— Моє щастя попереду, Артуре.
Вона розвернулася й пішла, не озираючись, прощаючись із минулим назавжди…
