Скільки в нього таких Ань було? Що ж, кожну запам’ятовувати? Він жодного разу не був одружений до своїх сорока років і не збирався одружуватися. Тим паче Віталій ніколи не хотів дітей. Ніколи! А тут дитина, і його!

Скільки в нього таких Ань було? Що ж, кожну запам’ятовувати? Він жодного разу не був одружений до своїх сорока років і не збирався одружуватися. Тим паче Віталій ніколи не хотів дітей. Ніколи! А тут дитина, і його!

Віталій зручно розташувався за робочим столом з ноутбуком і чашкою кави. Треба було закінчити якісь справи. Несподівано його відволік телефонний дзвінок. Номер незнайомий.

— Алло, слухаю.

— Віталій Дмитрич? Це вас з пологового турбують. Вам знайома Ізотова Анна Михайлівна? — запитав літній чоловік, судячи з голосу.

— Ні. Не знаю жодної Анни Михайлівни. А в чому, власне, справа? — здивувався Віталій.

— Справа в тому, що Анни не стало вчора під час пологів. Ми зв’язалися з її матір’ю. Вона сказала, що ви — батько дитини, — голос у трубці замовк, очікуючи відповіді.

— Якої дитини? Який батько? Я нічого не розумію! — Віталій почав нервувати.

— У Анни з’явилася дівчинку. Вчора. А ви батько цієї дівчинки. Якщо, звичайно, ви — Ларіонов Віталій Дмитрич. Вам потрібно заїхати в пологовий завтра. Потрібно щось вирішувати… — чоловік говорив повільно й виразно.

— Що вирішувати? — Віталій нічого так і не зрозумів.

— Ви приїжджайте завтра в пологовий №2 у місті Києві, запитайте Миколу Петровича. Це я. Все й обговоримо.

Віталій стояв з телефоном у руці й слухав гудки. Потім все ж таки відклав його в сторону й намагався усвідомити почуте.

— Анна… Що за Анна? — бурмотів він, ходячи по кімнаті. — Гадки не маю… Ні. Треба інакше. Скільки жінки виношують дитину? Ось. Здається, спіймав думку… Дев’ять місяців. Що було 9 місяців тому? Зараз травень. Значить, це був вересень… Що було у вересні?

Віталій поглянув на чашку кави, яку все ще тримав у руці, наморщився й поставив її на стіл. Зараз би чогось міцнішого, але…

— У вересні я був в Одесі, — раптове осяяння й картинка чітко постала перед очима. — Два тижні. Ось воно! Аня! Я познайомився з нею в Одесі в готелі, але вона з Києва, як і я. Приїжджала на конференцію по роботі, як і я…

Віталій зараз уже смутно пам’ятав її обличчя. Начебто блондинка блакитноока… Скільки в нього таких Ань було? Що ж, кожну запам’ятовувати? Він жодного разу не був одружений до своїх сорока років і не збирався одружуватися. Тим паче Віталій ніколи не хотів дітей. Ніколи! У нього своє налагоджене життя. І він не збирається його змінювати через якусь Аню…

“Так адже її немає… — молоточком постукало на згадку.”

— Як її могло не стати? — вголос промовив він і подивився на стелю, начебто там була відповідь. — Скільки їй років-то було? Від сили двадцять…

Десь у глибині розгорнулося незнайоме почуття. Немовби жалість, чи розгубленість, чи співчуття?

— Дитина… — знову промовив він вголос, немов розмовляв з невидимим співрозмовником. — Ну й нехай мати Ані забере до себе цю дитину. Вона ж бабуся. Та й взагалі! Невідомо ще, може дитина і не моя взагалі?

Чоловік для себе вже все вирішив. Завтра заїде, зустрінеться з лікарем, напише відмову від дитини й усе. І житиме далі. Як раніше.

Попри те, що рішення було прийняте, чоловік чомусь довго не міг заснути. В голову лізли різні думки, і в серці повзало щось, не даючи спокою…

Це не могло бути з Анею! Віталій намагався проковтнути підступивший до горла ком і… не зміг. Ком розростався і заповнив собою всього Віталія з ніг до голови. В очах заломило… Він її згадав… Згадав, як вона сміялася. Як бігла по березі моря. Як дивилася на нього закоханими очима. Кумедна дівчинка, про яку він забув одразу ж по приїзді додому. 

Вранці Віталій вибіг у коридор пологового №2. Жестом попросив Миколу Петровича дати йому хвилину…

— Не хочете подивитися на доньку? — запитав Микола Петрович.

— Ні. Я хочу спочатку поговорити з матір’ю Ані. Де вона? — Віталій вичікувально подивився на лікаря.

— Вона чекає в коридорі. Ви тільки що пройшли повз неї.

— Я зараз, — Віталій поспішно вийшов з кабінету.

Худеньку жінку в чорній хустці він побачив одразу. Вона сиділа трохи далі по коридору. За три кроки він подолав відстань до тієї, що сиділа на стільці.

— Здравствуйте! — вимовив Віталій.

Мама Ані підвела на нього очі. І Віталій ледь не втонув, побачивши, скільки в них болі…

“Як же вона схожа на Аню, — подумав він раптом, — одне обличчя.”

— Мене звати Віра. Віра Дмитрівна, — тихо сказала вона, — Я мама Анечки.

— Я Віталій. Теж Дмитрович, — навіщось уточнив він.

— Знаю. Мені Анечка про вас розповідала. Тепер уже ніколи нічого не розповість, — і жінка заплакала.

Віталій розгубився. Він стояв поруч і взагалі не розумів, що робити? Що йому тепер робити? Віра Дмитрівна витерла сльози й сказала:

— Не відмовляйтеся від дочки, прошу! Я не можу допустити, щоб моя онучка росла в дитячому будинку! Розумієте?

— Чому в дитячому будинку? Ви ж бабуся. Вам її віддадуть! — намагався заспокоїти жінку Віталій. А сам чомусь думав про себе: “Яка вона бабуся? Моя рівесниця, схоже…”

— Не віддадуть… Група в мене. Вада серця… Мені самій лікуватися потрібно, а на кого я її залишу? Ви її тільки визнайте! А я сама її роститиму. Ми вас не потурбуємо, будь ласка! — Віра благально простягла до нього руки.

Віталій взяв її за руку:

— Ходімо! — і повів за собою в кабінет головлікаря.

Микола Петрович відірвався від паперів.

— Що потрібно для визнання батьківства? — хвилюючись, запитав Віталій.

— Аналіз на батьківство, — відповів Микола Петрович і пильно подивився на чоловіка. — Як назвати вирішили?

— Кого назвати? — Віталій знову розгубився.

— Доньку як назвете? — усміхнувся головлікар.

— Дарина. Дарина Віталіївна Ларіонова.

— Не хочете на дівчинку глянути? — запитав доктор.

Віталій зітхнув, подивився на Віру й тихо сказав:

— Ні. Не хочу.

Формальності врегулювали на диво швидко. Аналіз підтвердив, це його дитина. Віталій не знав, що йому тепер робити й як жити далі? Він зовсім не був готовий до появи дитини у його житті. Але й залишити її з Вірою, просто викреслити з життя теж не міг. Чоловік все ніяк не наважувався вимовити слово ДОНЬКА. Просто дитина.

“Буду допомагати їм по мірі можливості. Гроші перераховуватиму, візочок куплю й усе, що треба, — вирішив він перед випискою дитини з пологового.”

Цього ранку він особливо хвилювався. Заїхав до Віри, щоб разом забрати дитину.

Коли Віталій побачив медсестру, що несла згорток у чомусь некрасиво рожевому, в якихось мереживах і бантиках, у нього пересохло в роті.

Віра взяла згорток у руки, відкинула край мережива й запитала:

— Хочеш подивитися на дочку?

Віталій не встиг відповісти. Двері кабінету головлікаря раптом розчинилися, і Микола Петрович попросив Віру Дмитрівну зайти на хвилинку. Жінка передала згорток у руки Віталію й пройшла в кабінет.

На Віталія напав ступор. Він не міг ні говорити, ні навіть поворухнутися. Згорток у його руках був теплим, і запах був солодким-солодким. Несподівано згорток закряхкотів, потім видав дивний звук, схожий на нявчання кошеняти, і зайшовся надривним плачем. 

Від переляку Віталій глянув на дитину й… побачив своє відображення. Його донька була абсолютною копією його самого! Він дивився на неї й бачив себе…  Відчувши, що підлога йде у нього з-під ніг, Віталій присів на стілець, який стояв поруч, і трохи покачав дитину. Вона замовкла й раптом подивилася йому в очі, і начебто навіть усміхнулася.

Молода бабуся вийшла з кабінету через хвилину.

— Давайте! Я її візьму, — Віра простягла руки до онуки.

— Я сам! — випалив Віталій. — Вона мені тільки що усміхнулася! — і розплився у щасливій усмішці. — Підемо додому, Віро, — сказав він тихо. І рішуче додав: “Ми разом їдемо додому!”