На кухні Савченків уже стояла курява — тільки не від пилу, а від добірного пшеничного борошна вищого ґатунку. Юлія, підтягнувши рукави старого халата, з розмаху вгатила кулаком у пружне тісто.
— Оце так ставлення? — процідила вона крізь зуби, озирнувшись на чоловіка. — Я тобі що, наймана працівниця на відрядній оплаті?
Степан, неквапливо сьорбаючи каву, навіть не повів бровою. Він поклав на стіл товстий гаманець, навмисно клацнувши застібкою.
— Юлечко, ми ж домовилися: ринкові відносини зміцнюють шлюб. Ти скаржилася, що я не ціную твою працю? Будь ласка. Скільки вареників наліпила — стільки й грошей отримаєш. Один вареник — десять гривень. Все чесно, прозоро і за прайсом.
— Десять гривень?! — Юлія аж задихнулася від обурення, змахнувши качалкою. — Ти бачив ціни на сир? А на масло? А мій поперек, який після твоїх «ринкових відносин» відмовиться розгинатися, ти врахував у собівартість?
— Не подобається тариф — подавай на тендер, — відрізав Степан, ховаючи усмішку в горнятко. — Тільки врахуй, мамо твоя теж непогано ліпить, може зайти на ринок з демпінговою ціною.
Юлія почала ліпити з такою швидкістю, що пальці миготіли, як спиці в колесі. Кожен вареник виходив ідеальним: пухкий, з фігурним гребінцем.
— Ось, дивися! — вона з гуркотом поставила першу дошку перед Степаном. — Тут рівно тридцять штук. Давай триста гривень на бочку!
— Е-ні, дорогенька, — Степан витягнув з кишені окуляри та з виглядом суворого контролера якості почав оглядати вироби. — Ось цей занадто худий. Де начинка? Це не вареник, це конверт з надією на краще життя. Штраф — п’ять гривень.
— Що?! — Юлія сплеснула руками, і хмара борошна накрила Степанову каву. — Та він ідеальний! Там сиру більше, ніж у твоєму дитинстві було! Ти просто скупердяй, Степане! Тобі аби тільки на власній дружині зекономити.
— Я не скупердяй, я — інвестор! — вигукнув чоловік, підхоплюючись зі стільця. — Я інвестую у свій обід! А цей екземпляр з діркою. Ти хочеш, щоб сир витік у каструлю? Це виробничий брак! Рекламація!
— Рекламація тобі зараз буде межи очі! — вигукнула Юлія, але вчасно зупинилася. — Добре. Будуть тобі вареники. Такі, що щелепу зведе від заздрощів
Минуло дві години. Кухня перетворилася на поле битви. Юлія працювала мовчки, з фанатичним блиском в очах. На столі, на підвіконні й навіть на кришці пральної машини лежали ряди «валюти».
— Отже, підбиваємо підсумки, — Юлія витерла лоб тильною стороною долоні, залишивши білу смугу. — Тут триста п’ятдесят штук. Плюс «бонусні» з вишнею, які ти не замовляв, але точно з’їси. Разом — чотири тисячі з гаком. Плати.
Степан підійшов до столу, почухав потилицю.
— Слухай, Юль, ну куди нам стільки? Ми ж їх за місяць не з’їмо. Давай якось переглянемо контракт…
— О, — Юлія схрестила руки на грудях. — Контракт? Тепер ти заговорив про контракт? Коли я витратила три кілограми борошна і пів життя на цю ліпнину? Ні, Степанчику. Ти сказав: «скільки наліпила». Я наліпила на нові туфлі. Виймай купюри.
— Це шантаж! — обурився Степан. — Ти спеціально наліпила таку кількість, щоб обібрати мене до нитки! Це нечесна конкуренція!
— Це стахановський рух! — відпарувала дружина. — Ти хотів капіталізму? Отримуй перевиробництво! А якщо не заплатиш, я виставлю ці вареники на продаж у під’їзді. Сусіду з п’ятого поверху дуже подобається моя кухня.
— Ти ще до сусіда мене ревнувати змусь через тісто! — Степан почав ходити кухнею туди-сюди. — Добре! Я заплачу. Але при одній умові.
— Якій ще умові?
— Ти їх сама будеш варити. Безкоштовно. Бо в нашому договорі йшлося лише про «наліпила». Послуги з термічної обробки та сервірування не обговорювалися!
Юлія на хвилину заніміла. Потім повільно взяла сирий вареник і, наче гранату, зважила його в руці.
— Ах так? Сервірування не входило? — вона хитро всміхнулася. — Тоді тримай свою частку акцій!
Вона легким рухом кинула вареник прямо в кишеню домашнього халата Степана.
— Оце — твій дивіденд! А оце — страховий внесок! — другий вареник полетів йому в капшук з кавою.
— Юлю, припини! — реготав Степан, ухиляючись від борошняних снарядів. — Ти ж псуєш продукт! Це нераціональне використання ресурсів!
— Я просто проводжу девальвацію! — кричала вона, кидаючи в нього жменю борошна.
Нарешті, обоє, захекані й білі з ніг до голови, повалилися на диванчик у кутку кухні. Степан витягнув гаманець і, не рахуючи, поклав на стіл кілька великих купюр.
— Тримай, переможнице. Твоя взяла. Але обіцяй, що завтра ми просто замовимо піцу. У мене вже від вигляду тіста нервовий тік.
Юлія взяла гроші, перерахувала і задоволено кивнула:
— На піцу я теж згодна. Але май на увазі: доставка з коридору на стіл — за окремим тарифом.
Степан тільки зітхнув, обтрушуючи борошно з вух:
— Зрозумів. Наступного разу я просто скажу, що ти — богиня кулінарії. Це вийде дешевше.
— І набагато безпечніше для твого халата, коханий.
Тиша на кухні тривала недовго. Степан, який уже було розслабився, розглядаючи білі відбитки долонь на своїх домашніх штанях, раптом прищурився. Його погляд упав на гору наліплених виробів, що займали вже навіть поверхню мікрохвильовки.
— Зачекай-но, Юлечко, — почав він голосом, у якому знову прокинувся внутрішній бухгалтер. — Я тут провів експрес-аудит. Якщо я заплатив за кожен вареник, то вони тепер — моя приватна власність?
Юлія, яка саме збиралася тріумфально піти у ванну, зупинилася в дверях.
— Ну, технічно — так. Ти їх викупив. А що?
— А те, що як власник активів, я маю право на їхню реалізацію! — Степан схопився, окрилений новою ідеєю. — Микола з третього під’їзду вчора скаржився, що його дружина поїхала на сесію, і він третій день харчується розчинною локшиною. Я зараз йому зателефоную. Продам партію з націнкою двадцять відсотків — за терміновість і крафтову якість.
Юлія повільно повернулася. Її очі небезпечно звузилися.
— Ти збираєшся перепродавати мою ручну роботу? Мою душу, вкладену в кожен защип?
— Бізнес є бізнес, кицю! Ти отримала свою виплату за працю? Отримала. Тепер не заважай капіталу обертатися. Це називається дистрибуція.
— Дистрибуція? — Юлія підійшла ближче, грізно постукуючи качалкою по долоні. — А ти врахував вартість оренди моїх дощок, моєї качалки та мого кухонного простору, на якому твої «активи» зараз безкоштовно зберігаються? Кожна хвилина простою товару на моїй території коштує сто гривень!
Степан на мить завалився, але швидко оговтався.
— Це рейдерство! Ми так не домовлялися! Кухня — це спільне майно, прописане в сімейному кодексі!
— Спільне майно закінчується там, де починається твій «бізнес»! — вигукнула Юлія. — Хочеш бути комерсантом? Будь ним до кінця. Плати за зберігання в холодильнику, за амортизацію морозильної камери та за мої консультаційні послуги з пакування!
— Та які ще консультаційні послуги?! Я їх у пакет з-під супермаркету звалю і віднесу!
— В пакет? Мої ідеальні вареники — у поліетиленовий мішок, де вони злипнуться в одну велику безформну масу? — Юлія знову схопилася за серце. — Це репутаційний удар по моєму бренду! Якщо Микола побачить те місиво, він подумає, що я не вмію готувати! Я забороняю тобі псувати мою професійну репутацію!
Степан витягнув телефон.
— Миколу не цікавить естетика, його цікавлять калорії! Алло, Миколо? Слухай, тут є унікальна пропозиція… Що? Скільки?
Степан опустив трубку. Його обличчя витягнулося.
— Що він сказав? — єхидно запитала Юлія.
— Він сказав, що його теща приїхала на годину раніше і привезла відро голубців. Ринок перенасичений, Юлю. Пропозиція перевищила попит. У нас криза перевиробництва.
Він сумно подивився на вареники. Юлія розреготалася, спершись на одвірок.
— Ну що, «інвесторе»? Збитковий актив? Будеш сам їсти триста шістдесят чотири вареники?
— Це катастрофа, — пробурчав Степан, сідаючи назад на стілець. — Я вклав у це весь свій готівковий запас на цей тиждень. Я тепер — вареничний магнат без копійки в кишені. Навіть на пиво з Миколою не лишилося, бо він тепер голубці їсть…
Юлія подивилася на його похмуру фізіономію, і її серце відтануло. Вона підійшла ззаду і обняла його за плечі, залишивши ще два борошняних відбитки на його футболці.
— Гаразд, горе-бізнесмен. Давай укладемо мирову угоду. Я викуповую назад свою продукцію за половину ціни, яку ти мені дав.
Степан пожвавився:
— Серйозно? П’ятдесят відсотків повернення інвестицій?
— Так. Але за умови: ти зараз миєш усю кухню. Від стелі до підлоги. Включаючи нутрощі мікрохвильовки та кота, який теж чомусь став білим. А ввечері ми кличемо в гості твою маму і мою маму, згодовуємо їм ці «активи» і оголошуємо мораторій на будь-які розмови про гроші мінімум на місяць.
Степан на мить задумався, дивлячись на забризкану тістом плиту і борошняний пил на люстрі. Потім рішуче вклав свою руку в її білу від борошна долоню.
— Згоден! Тільки… Юль?
— Що?
— А можна один вареник прямо зараз? Бо я від цього капіталізму страшенно зголоднів.
Юлія всміхнулася, взяла один сирий виріб і покрутила перед його носом.
— Десять гривень, Степанчику. Ринкові відносини — річ сувора!
Віра Лісова
