Тетяна стояла посеред кухні, тримаючи в руках тарілку з недоїдком холодного борщу. За вікном уже сутеніло, хоча годинник показував лише п’яту вечора.
Листопад завжди забирав світло надто рано. Вона дивилася на тарілку, ніби це був якийсь чужий предмет, і не могла згадати, коли востаннє сама готувала.
Здається, востаннє варила борщ Богдану. Він завжди додавав трішки цукру «щоб смак був м’якший».
Двері тихо рипнули. Тетяна здригнулася — останнім часом кожен звук здавався гучнішим, ніж був насправді.
— Таню, доню, ти вдома? — голос свекрухи Ганни Петрівни був тихий, але теплий, наче пічка, яку вона щойно розтопила у себе.
Тетяна не відгукнулася. Не тому що не хотіла, а тому що горло стисло. Ганна Петрівна зайшла на кухню, поставила на стіл важкий тканинний торбин і одразу помітила тарілку.
— Оце так… Скоро у буді у Пушка буде чистіше, ніж у тебе в хаті, — сказала вона з легкою усмішкою, але очі були сумні. — Я розумію, тобі важко. Сорок днів ще не минуло, як Богдана не стало… Але так ж не можна, доню. Благаю тебе.
Тетяна опустила голову. Їй було сорок два, але зараз вона почувалася маленькою дівчинкою, яку лають за розкидані іграшки.
— Я… не можу, мамо Ганну, — прошепотіла вона. — Усе нагадує. Ложка його. Чашка його. Навіть борщ — його рецепт. Я відкриваю холодильник — там його улюблений сир лежить. Я лягаю спати — подушка пахне ним. Як жити, коли все кричить, що його нема?
Ганна Петрівна підійшла ближче, обійняла Тетяну за плечі — обережно, ніби та могла розсипатися.
— Знаєш, я теж так думала, коли мого Петра не стало. Двадцять сім років разом — і раптом пусто. Я тоді в хаті не прибирала місяць.
Сусідки вже шепотілися: «Ганна з глузду з’їхала». А потім прийшла до мене моя свекруха, баба Оля, царство їй небесне. Сіла отут, де я зараз стою, і сказала:
«Ганну, якщо ти хочеш, щоб Петро тебе бачив знизу й радів — прибери хату. Бо він завжди любив, коли в нас чисто й затишно». І я прибрала. Плакала, матюкалася, кричала на пилюку, але прибрала.
Тетяна слухала й відчувала, як сльози котяться по щоках. Вона не плакала вже тиждень — висохла. А тут знову прорвало.
— Я боюся, мамо Ганну… Боюся, що коли приберу його речі — він піде остаточно.
Свекруха відсторонилася, взяла Тетяну за обличчя обома руками й подивилася прямо в очі.
— Доню, Богдан нікуди не піде. Він у тобі. У твоєму серці, у твоїй пам’яті, у кожній ложці того «солодкого» борщу, що ти колись навчишся варити знову. А речі… Речі — це тільки речі. Вони не тримають душу.
Вона відпустила Тетяну, підійшла до торбини й почала виймати звідти пакети.
— Я сьогодні на базарі була. Купила тобі нові фіранки — світлі, щоб сонце заходило. І простирадла нові, бо твої вже посірідли від сліз. І ще… — вона дістала маленьку коробочку, — це я знайшла у Богдана в шухляді. Він, мабуть, готував тобі подарунок на день народження. Не встиг.
Тетяна відкрила коробочку й побачила тоненьку срібну каблучку з маленьким блакитним камінцем — точно таким, як колір очей Богдана.
— Він казав, що хоче оновити обручки на двадцяту річницю, — ледве чутно сказала вона.
— Ось бачиш, — Ганна Петрівна всміхнулася крізь сльози. — Він уже подбав про тебе. А ми з тобою подбаємо про хату.
Разом. Бо я тебе одну не лишу. Чуєш? Ніколи.
Того вечора вони прибирали до півночі. Ганна Петрівна не дозволяла Тетяні торкатися Богданових речей — сама акуратно складала сорочки, светри, його улюблений старий шарф із діркою на лікті.
— Це я колись йому зв’язала, — сміялася свекруха. — Він казав: «Мамо, ви мене як бомжа вдягли», а сам носив п’ятнадцять років.
Вони сміялися й плакали водночас. Ганна Петрівна розповідала, як Богдан у п’ять років заліз на грушу й застряг, як у школі захищав дівчинку від старшокласників і прийшов додому з синцем під оком, як уперше привів Тетяну до хати й соромився, що в них на подвір’ї кури гуляють.
— Я одразу зрозуміла, що ти — наша, — казала Ганна Петрівна, вимиваючи вікна. — Бо ти йому в очі дивилася не як на «хорошого хлопця», а як на людину.
Він потім мені сказав: «Мамо, я зрозумів, що таке любов — це коли не соромно бути собою».
Ближче до першої ночі хата сяяла. Нові фіранки пропускали місячне світло, пахло свіжим хлібом — Ганна Петрівна спекла його вночі, «бо в горі хліб завжди лікує». На столі стояла тарілка з пиріжками й дві чашки чаю з м’ятою.
— Ну от, — свекруха втерла руки об фартух. — Тепер можна й поспати. А завтра я прийду о дев’ятій, і ми підемо на кладовище разом. Пом’янути, поговорити з ним.
Він любив, коли ми вдвох приходили — казав, що тоді йому не самотньо там.
Тетяна кивнула. Вона вже не відчувала тієї важкої порожнечі всередині — натомість з’явилася тиха тепла течія. Як маленька річечка після дощу.
Наступного ранку Ганна Петрівна справді прийшла о дев’ятій — з кошиком, у якому лежали свіжі квіти, пляшка й пироги.
— Я ще й курку зварила, — повідомила вона. — Богдан любив холодець з хріном. Пам’ятаєш, як він казав: «Якщо на поминках немає холодцю — то це не поминки, а просто посиденьки»?
Вони пішли на кладовище пішки — дорога була недалеко, а повітря морозне, чисте. По дорозі Ганна Петрівна розповідала смішні історії, щоб Тетяна не плакала завчасно.
— Пам’ятаєш, як ви на весіллі танцювали вальс, а він тобі на ногу наступив? То я йому потім тиждень нагадувала: «Сину, ти ж тракторист, а не танцор». А він сміявся: «Мамо, то я спеціально — щоб Таня мене жаліла».
Було тихо. Сніг ще не випав, але земля вже примерзла. Тетяна поставила квіти, Ганна Петрівна — свічку й тарілочку з холодцем.
— Привіт, синку, — тихо сказала свекруха. — Ми з Танею прийшли. Ти не хвилюйся, я за нею догляну. Вона в мене тепер як донька рідна. А ти там… тримайся. І не бешкетуй, бо я й туди дістану.
Тетяна всміхнулася крізь сльози. Вона сіла на лавочку й почала говорити — вперше за сорок днів наговорилася з Богданом уголос.
— Богданчику, я вчора хату прибрала. З твоєю мамою. І знаєш… стало легше дихати. Я думала, що без тебе не зможу, а от бачиш — можу. Трохи. Поки що трохи. Але зможу більше. Обіцяю.
Ганна Петрівна стояла поруч, тримаючи Тетяну за руку. Вони довго мовчали, а потім пішли додому — повільно, нікуди не поспішаючи.
Так почалося їхнє нове життя — удвох.
Ганна Петрівна приходила щодня. Іноді зранку, іноді ввечері. Приносила їжу, приносила новини з села, приносила себе — найголовніше.
Одного разу, десь через місяць, вона заявилася з величезним горщиком.
— Сьогодні будемо садити квіти, — оголосила. — Богдан любив бегонії. Казав, що вони, як ти — непомітні на перший погляд, а потім цвітуть так, що очей не відвести.
Вони цілий день копирсалися в землі на підвіконні. Ганна Петрівна розповідала, як Богдан у дитинстві намагався виростити кактус і залив його так, що той згнив за тиждень.
— Він потім казав: «Мамо, я зрозумів — кохання треба в міру. Бо якщо надто сильно — задушиш».
Тетяна сміялася до сліз. Вона вже вміла сміятися — тихо, але щиро.
Навесні, коли бегонії зацвіли рясно й яскраво, Ганна Петрівна принесла ще одну коробку.
— Це від Богдана, — сказала вона загадково.
Усередині лежав щоденник. Старий, пошарпаний, з дитячою обкладинкою «Тетріс». На першій сторінці великими літерами було написано: «Тетяні. Якщо я колись піду раніше — читай повільно. Я там усе пояснив».
Тетяна відкрила щоденник тремтячими руками. Там були записи за багато років — короткі, іноді на півсторінки.
«14.03.2005. Сьогодні Таня вперше посміхнулася мені після сварки. Я зрозумів, що заради цієї посмішки готовий носити сміття щодня до кінця життя.»
«02.11.2010. Вона спить, а я дивлюся й думаю: як мені пощастило. Господи, дякую.»
«21.08.2023. Знову болить серце. Не кажу їй — не хочу лякати. Але якщо що — хай знає: я щасливий. Кожну секунду з нею — щасливий.»
Останній запис був датований за три дні:
«Таню, якщо ти це читаєш — значить, я вже там. Не плач довго. Живи. Смійся. Їж морозиво ложкою з банки. Співай у душі «Океан Ельзи», хоч фальшивиш. І знай: я не пішов. Я просто став вітром, що колише твої бегонії. Я — у кожному промені, що падає на твоє обличчя. Я з тобою. Завжди.»
Тетяна читала й не помітила, як Ганна Петрівна обійняла її ззаду.
— Він знав, доню. Він усе знав. І підготував нас обох.
Того вечора вони сиділи на лавці біля хати, дивилися на захід сонця. Тетяна тримала в руках каблучку з блакитним камінцем — ту саму, що Богдан не встиг подарувати.
— Мамо Ганну, — тихо сказала вона. — А можна я вас так називатиму завжди? Не свекрухою, а мамою?
Ганна Петрівна всміхнулася — широко, щасливо.
— Доню, я давно твоя мама. З того дня, як ти вперше переступила поріг нашого дому й сказала Богдану: «Привіт, я Таня.
Можна я до вас?».
Вони обійнялися. Над ними шелестіли бегонії, що цвіли так рясно, ніби хотіли сказати: «Ми теж пам’ятаємо».
А десь там, у променях вечірнього сонця, вітер тихо шепотів: «Я тут. Я з вами. Завжди».
Юлія Хмара
