«Скинемося на кредит по-родинному», — заявила свекруха при всій рідні. Але я гарно зіпсувала їй цей збір
— А тепер, любі мої, відкладіть виделочки. У нас на порядку денному питання, що потребує фінансової згуртованості. Сім’я ми чи просто так за одним столом майонезні салати поїдаємо?
Тетяна Борисівна, моя свекруха, височіла над святковим столом із таким грандіозним величчю, наче готувалася оголосити про приєднання нових територій до своєї дачі.
Колишня завідувачка шкільної їдальні, вона звикла видавати порції й накази так, щоб ніхто не смів просити добавки чи пощади. Її командирський голос завжди звучав так, ніби вона через мегафон керувала евакуацією, навіть коли просто просила передати сіль.
Я обережно поклала виделку на край тарілки. Мій чоловік Міша, що сидів поруч, злегка нахмурився, передчуваючи, що після таких вступів зазвичай слідує спроба залізти нам у кишеню.
— Я тут кредит узяла. На впорядкування нашого родового гнізда, — свекруха обвела поглядом присутніх, наче перераховуючи новобранців перед відправкою на марш-кидок.
— Паркан із профнастилу елітної категорії, теплиця з автоматичним поливом, ну й по дрібничці, щоб перед сусідами соромно не було. Сума серйозна, щомісячний платіж вагомий. Тому ми скинемося на нього по-родинному. Справа спільна!
Вона зробила паузу, очікуючи, мабуть, бурхливих овацій і негайного перерахунку купюр. Родичі за столом завмерли, як сурикати, що відчули недобре.
— Мішо, — Тетяна Борисівна пригвоздила поглядом мого чоловіка, — у тебе ремонт кавового обладнання йде добре. Альона теж зі своїми учнями вокалом не задарма розспівується. Із вашої родини — десять тисяч на місяць. Це покриє основну частину боргу.
Зовиця Лєна, тридцятиоднорічна декораторка вітрин із вічно скривдженим обличчям і претензіями, радісно закивала так, що її масивні сережки-кільця ледь не зачепилися за кришталеву люстру.
— Правильно, мамо! Сім’я повинна допомагати! А то живуть собі в задоволення, по закордонах їздять, поки мати на дачі спину гне заради нашого спільного майбутнього.
Сваритися я не люблю. Моя професія викладачки вокалу навчила мене головного: якщо хтось бере фальшиву ноту, не треба кричати й розмахувати руками. Треба просто змусити його заспівати її соло, голосно й без акомпанементу, щоб він сам почув нісенітницю свого виконання.
— Яка чудова ініціатива, Тетяно Борисівно, — мій голос звучав рівно, як звук налаштованого камертона. Я дивилася на свекруху з ввічливою цікавістю людини, яка спостерігає за дивними шлюбними танцями екзотичних птахів.
— Справжня каса взаємодопомоги. Якщо вже ми всі тут рідня, давайте розподілимо почесні обов’язки, по справедливості. Лєно, ти в нас голосніше за всіх підтримуєш маму. Твоя частка, як люблячої доньки, теж десять тисяч?
Лєна моргнула. Її обличчя миттєво втратило вираз праведної зверхності.
— В сенсі десять?! — зойкнула вона, випускаючи шматок шинки на скатертину.
— У мене оренда квартири! У мене курси підвищення кваліфікації! Манікюр, зрештою! І взагалі, я дівчинка, я поки не заміжня, я не повинна тягнути такі суми!
— Дівчинка з курсами, — філософськи кивнула я, відзначаючи про себе цей віртуозний злив, і перевела погляд на дядю Вітю.
Дядя Вітя, рідний брат свекрухи, весь вечір активно налягав на гаряче й розповідав про те, як важливо триматися коріння.
— Дядю Вітю, — звернулася я до нього з найлагіднішою інтонацією. — Ви пів години тому дуже гарно говорили, що наш рід — це непробивна бетонна стіна. Стіні потрібні міцні цеглини. Із вас п’ять тисяч на місяць влаштує? Чи округлимо до десяти заради коханої сестри? Ви ж не покинете її сам-на-сам із елітним профнастилом?
Дядя Вітя миттєво втратив дар мови. Його очі округлилися до розміру супових тарілок, і він почав інтенсивно вивчати візерунок на скатертині, наче там була зашифрована карта до піратських скарбів. Потім він різко закашлявся в кулак, усім своїм виглядом показуючи, що раптово оглух і перестав розуміти українську мову.
Тьотя Свєта, його дружина, яка ще п’ять хвилин тому голосно підтакувала ідеї святого родинного обов’язку, раптом заметушилася, струшуючи невидимі пилинки з всього, що бачила.
— Ой, Альоночко, ну ти скажеш теж, — заторохтіла вона, нервово смикаючи серветку. — У нас же в самих дах у гаражі тече, і Васькові за інститут у наступному семестрі платити… Ми тут взагалі просто гості, прийшли маму вашу провідати. Які гроші, ми ж пенсіонери майже!
— Ви ж молоді, здорові, — спробувала перехопити ініціативу свекруха, відчуваючи, що її грандіозний план дає тріщину завбільшки з Маріанську западину. — Вам заробити — дуже просто! А ми люди похилого віку!
— Тобто молодість — це такий спеціальний податок, який ми повинні виплачувати за ваші спонтанні покупки? — я злегка схилила голову, продовжуючи методично руйнувати їхню логіку.
— Як цікаво виходить. Я обвела поглядом застиглий стіл. Звуки жування припинилися повністю. — Як тільки справа дійшла до конкретних щомісячних переказів на банківську картку, наша непробивна стіна обсипалася, як дешевий гіпсокартон у новобудові. Тетяно Борисівно, виходить цікава арифметика. «По-родинному» — це, виявляється, просто гарний синонім фрази «виключно за рахунок Альони та Міші». А решта родичів беруть участь у цьому грандіозному проєкті виключно моральною підтримкою й цінними вказівками, як нам краще витрачати нашу зарплату.
Обличчя свекрухи набуло невдоволення. Її пальці вп’ялися в край столу.
— Та як ти смієш так розмовляти! — обурилася вона, намагаючись увімкнути режим ображеної доброчесності. — Я Мішку ростила, я життя поклала! Це наша спільна дача! Ви туди будете своїх дітей привозити!
Мій чоловік, до цього моменту мовчки відсовував від себе тарілку з салатом, нарешті подав голос. Міша — людина пряма, як рейка, і словесні мережива плести не любить, але якщо каже, то завжди точно в ціль.
— Мамо, давай без цього театру. Ти взяла кредит на паркан і теплицю, які потрібні виключно тобі для того, щоб хвалитися перед сусідкою Марією Іванівною. Ми на цій дачі були двічі за останні п’ять років, і обидва рази нас змушували полоти грядки під палючим сонцем як покарання за приїзд. Там немає нічого нашого, і їздити ми туди не збираємося.
Міша встав із-за столу, поклавши серветку.
— Моя дружина — не бездонний гаманець, який відкривається під ваші рідкі оплески, — відрізав чоловік, дивлячись матері просто в очі. — І я теж не банкомат. Хочеш жити з елітним парканом — оплачуй його сама. Або он, Лєна нехай вкладеться, раз вона так переживає за родинні цінності. А наш бюджет ми плануватимемо без участі родинної ради.
Збір коштів згорнувся, так і не розпочавшись. Лєна скролила щось у телефоні, роблячи вигляд, що її тут взагалі немає і вона випадкова перехожа. Дядя Вітя й тьотя Свєта раптом згадали, що їм завтра дуже рано вставати на будівельний ринок, і почали поспішно збиратися, уникаючи дивитися в очі господині дому.
Ми з Мішею спокійно допили свій чай. Я не відчувала ні злості, ні перемоги — тільки спокійне, холодне задоволення дорослої людини, яка вчасно провела дезінфекцію особистих кордонів і повісила на них амбарний замок.
Виходячи, я ввічливо подякувала Тетяні Борисівні за смачні салати. Вона сухо кивнула, піджавши губи так сильно, що вони перетворилися на тонку ниточку. Якщо хтось хоче грати в благодійність — нехай починає з власного гаманця.
