— Навіщо ти на сонці стоїш, зайчику? Казав же, що сам заїду за тобою, — чоловік Дар’ї поцілував молоду незнайомку й посадив її у свій автомобіль.
Даша в цей час стояла за кущами. Ні, вона не ховалася від чоловіка, щоб стежити за ним. Просто сьогодні дійсно було дуже спекотно, і їй довелося зайти в тінь. Вона хотіла приготувати коханому чоловікові сюрприз — день такий сьогодні, пам’ятний. А виявилося, що це він здивував дружину. І дуже навіть здивував.
Даша відпросилася з роботи.
— Людмило Борисівно, дорога, відпустіть сьогодні на пару годинок раніше? — зайшла Даша в кабінет до начальниці. — Хочу в салон краси заскочити. А потім чоловіка зустріти біля роботи — у ресторан підемо з ним. Я і столик забронювала. Сюрприз хочу йому зробити. Сьогодні двадцять років нашого подружнього життя. А чоловіки, ви самі знаєте, такі дати рідко пам’ятають.
— Ювілей сімейного життя — це добре. Молодці ви — стільки років разом у любові й злагоді, можна лише позаздрити. А я от свого вже років п’ять як вигнала. Любителем молоденьких дівчат виявився, пройдисвіт. Ну нічого, мені без нього навіть і краще. А ти йди, звичайно, Дашко. І добре вам сьогодні погуляти.
Вона помчала до Вероніки, своєї незмінної майстрині — вже років десять красу наводила лише у неї. Даші здавалося, що Вероніка завжди краще за неї знає, як вона має виглядати в певний момент свого життя. І завжди виявлялася правою — результат тішив.
Даша вийшла з салону краси оновленою й у гарному настрої. З посмішкою уявила, як здивується Микита, побачивши її з новою стрижкою й злегка зміненим кольором волосся.
На дорогах уже були затори, кінець робочого дня, нічого не вдієш. Але Даша не переживала. Вона знала, що чоловік завжди затримується на роботі на годину, а то й дві. Новий шеф встановив у них такий порядок — не поспішати додому після роботи. Тому вона спокійно вела автомобіль до офісу чоловіка, знаючи, що в запасі час ще є. Можливо, доведеться ще й почекати.
Не доїжджаючи квартал, зрозуміла, що попереду аварія, і їй доведеться простояти тут довгий час. Даша припаркувала машину й вирушила пішки. Добре, що йти залишилося буквально хвилин дві-три.
Побачивши на стоянці перед офісом автомобіль Микити, вона вирішила не дзвонити йому, щоб не зіпсувати сюрприз. Сонце палило нестямно, хоча був уже вечір.
«Не вистачало ще, щоб макіяж потік від спеки. Тут почекаю», — подумала Даша, заходячи в рятівну тінь найближчого скверика.
Звідси дуже добре проглядався центральний вихід офісу. Пропустити чоловіка було неможливо.
І ось через хвилин десять вона побачила, як вийшов Микита й попрямував до свого авто. Усе, пора!
Але тут до нього підійшла якась молодиця модельної зовнішності.
Ще продовжуючи рухатися, Даша з подивом спостерігала за тим, як Микита обійняв і поцілував цю красуню. А потім вони разом попрямували до його автомобіля.
Жінка зупинилася як укопана. Це що таке? Що відбувається? Вона ще задавала собі питання, але сама все вже зрозуміла.
Сльози полилися з очей. Даша сіла на найближчу лавку — ноги не тримали. Щойно розвалився її звичний і затишний світ. Чоловік виявився зрадником.
Опам’яталася не одразу. Перший шок відступив, і тепер Даша могла хоч якось міркувати.
Добре, що діти виросли й живуть своїм життям, не залежать від батьків. Син уже років два як працює й отримує заочно вищу освіту. А донька цього року вступила до університету, але вже вирішила жити окремо від батьків, закохалася в хлопця. Звичайно, їй потрібна буде допомога батьків, але тепер вже більше матеріальна.
Треба розлучатися. І якнайшвидше, тому що у брехні вона жити не буде. Ще невідомо, скільки вже часу зраджує їй Микита. Про це вона взагалі думати не могла.
Даша встала й повільно поплелася. Ноги були ватяними, у голові все змішалося. Підійшовши ближче, побачила, що її машина тісно затиснута іншими автомобілями, і єдиний шлях для виїзду перекритий якоюсь старенькою ладою, поставленою практично на проїжджій частині.
— Невже на такому раритеті хтось ще їздить? — промовила вона втомлено. — Ну й де цей любитель музейної техніки? Мені що, тут до ночі сидіти?
Вона сіла в машину й тільки тут дала волю сльозам.
Чекати довелося недовго. Підійшов власник старенького авто. Даша вийшла з машини, щоб висловити все, що вона думає про таких горе-водіїв. Та й потрібно було дати волю почуттям, інакше вона просто вибухне зсередини.
— Ви що собі дозволяєте? Кинули машину посеред дороги, мені виїзд перекрили. Чому я маю торчати тут через вашу ласку? — кричала вона на чоловіка.
— Ну що ви так засмутилися? Мені просто потрібно було передати дещо другові, що живе в цьому будинку, терміново. А припаркуватися ніде. Ну я й наважився. Не варто так переживати через дрібниці. І плакати через це вже зовсім не потрібно, — побачивши заплакане обличчя Даші, — спокійно відповів він.
Але почувши останні слова незнайомця, Даша знову заридала. Так їй стало шкоду себе, неможливо було стриматися.
— Та що ви розумієте! Дурниця яка. Стала б я через вас сльози лити! Забирайте свою машину швидше. Мені терміново потрібно їхати.
— Чи варто поспішати за кермо в такому стані? — спокійно спитав чоловік. — Може, заспокоїтесь спочатку, а то так недовго й в аварію потрапити.
Незнайомець був сам спокій, і його стан поступово став передаватися Даші. Вона звернула увагу на те, що він виглядає злегка незвично для міста. Засмаглий, широкий у плечах, з великими мускулистими руками, він уособлював собою якогось історичного селянина з фільму про село.
Даша не могла визначити вік свого співрозмовника. Йому сміливо можна було дати й тридцять п’ять, і п’ятдесят років одночасно. Від нього віяло якоюсь силою й мудрістю. Саме ця обставина ще утримувала Дашу від того, щоб не наговорити йому грубощів.
Вона мовчала, і ця обставина дала йому право думати, що можна продовжувати.
— Я так розумію, що у вас щось трапилося? Скажу вам так — усе минує. Заспокойтесь і живіть далі. Життя мудріше за нас з вами, воно все розставить по своїх місцях. Того, хто образив, покарає, а ображеним допоможе. Сили дасть і мудрість подарує. Так завжди буває.
— А ви що психолог, що роздає безкоштовні поради на вулицях? На мою думку, я у вас поради не просила, — грубо відповіла Дар’я.
Він лише усміхнувся своєю спокійною й теплою усмішкою.
— Я не психолог, я лісник. Але якщо вам потрібно буде від’їхати від ваших проблем або від тих, хто вам їх створив, віддалитися на природі й отримати там сили від нашої землі, ось вам адреса. Там живе моя тітонька, найдобрішої душі людина. У неї великий будинок, кімнати в якому вона кожного літа здає приїжджим. Хто знає, може, й знадобиться вам моя адреса.
Чоловік накреслив пару рядків на аркушику з записника й віддав його Даші.
— Ви дуже гарна жінка, і сльози вам зовсім не личать, — сказав впевнено й спокійно. А потім сів у машину й поїхав.
Чоловік не став нічого заперечувати, і це ще більше вибило Дашу з колії.
— Слухай, ну раз так сталося, і ти тепер все знаєш, то, може, й обговоримо одразу наше розлучення. Я все відтягував, не хотів тебе засмучувати. Не знав, як зізнатися, що покохав іншу. Ти не кисни, так буває в житті. Не ми перші, — намагався пояснити все Микита.
— Я тобі вірила, — тільки й змогла промовити вона у відповідь.
— Дашко, це життя, і на розлученні воно не закінчується. Давай залишимося друзями заради наших дітей. Все одно нам з тобою доведеться спілкуватися. То давай робити це цивілізовано.
Микита зібрав свої речі й поїхав до іншої, у своє нове щасливе життя, залишивши Дашу саму, наодинці зі своїм горем.
Вона тиждень не виходила з дому, взявши лікарняний. Єдине, чого хотіла в ці дні, — щоб її ніхто не чіпав. А потім приїхала донька й лаяла її.
— Мам, припини себе гробити, ти нам з братом потрібна жива й здорова. Ну що, на батькові світ клином зійшовся? Годі, прошу тебе. Може, тобі щось змінити у своєму житті? Обстановку, оточення, і полегшає.
— Добре, доню, я подумаю. Мені просто потрібен час. Зраду не так просто прийняти й пробачити. Та й двадцять років життя не викинеш з пам’яті.
Даша вирішила нарешті взятися за прибирання, працею вилікувати поранену душу.
Вона відмила до блиску всі шафи, перепрала штори й вимила вікна. Викинула з квартири все, на що раніше не піднімалася рука. А потім, збираючись попрати свою вітровку, знайшла в кишені адресу, яку їй дав незнайомець. Вона навіть не одразу згадала, що це, крутила в руках дивний аркушик.
Вечором Даша подзвонила жінці, яку ніколи не бачила.
— Добридень, мені сказали, що у вас можна ненадовго поселитися.
— Так, це так. Буду рада, якщо приїдете. Як вас звати? — запитав приємний жіночий голос у трубці.
— Дар’я.
— Дуже приємно, Дашенько. А мене Євфалія Павлівна. Коли вам буде зручно приїхати?
— Я думаю, що завтра, — не вірячи в те, що говорить це, промовила Даша.
— Добре. Буду вас чекати. Моя адреса у вас є?
— Так, ваш племінник дав.
— Костенька? Дивно, зазвичай він навпаки відмовляє мене від квартирантів. Напевно, ви його дуже зачепили чимось. Ну все, Дашенько, до завтра.
Вона поклала трубку, все ще не вірячи в те, що зараз скоїла. Наважитися на таку авантюру могла тільки в стані сильного душевного потрясіння. Ну й добре! Може, це дійсно те, що потрібно їй зараз як повітря. Сільське повітря!
Подивившись по карті, де знаходиться селище з екзотичною назвою Лісова Полянка, куди їй завтра належало вирушити, Даша стала збирати речі. Ще потрібно подзвонити начальниці, взяти відпустку за свій рахунок на тижні три.
Даші все сподобалося. І саме село, яке чомусь нагадало затишні картинки з дитячих казок. І добротний дерев’яний будинок, у якому їй доведеться жити. І сама господиня — привітна жінка років шістдесяти з таким дивним і рідкісним ім’ям.
— Розташовуйтеся, Дашенько. Ось ваша кімната. У нас все просто, без витребеньок, зате тихо й повітря яке! Вже, напевно, відчули?
— Так, повітря у вас густе й смачне. І кімната хороша, мені все подобається.
— Ну ось і чудово. А через годину будемо вечеряти. Я сьогодні зайчатину потушкую. Костя днями привіз гостинець тітці. Ви пробували зайця? Ні? Ну ось і оціните.
Господиня пішла, а Даша вперше за ці тяжкі дні відчула, як біль відпускає душу.
— Як ти до настоянки ставишся? До вишневої? Я вже буду з тобою на «ти», добре? — спитала Євфалія Павлівна.
— Мені так навіть простіше. А настоєчка у вас своя? — пожвавилася Даша.
Вона вже відчула, як смачно пахне приготована зайчатина, та й чесно кажучи, добряче зголодніла.
За вечерею вона розповіла господині про своє горе. Розслабилася від солодкої настоянки й захотіла поділитися ним.
— Ну й нехай іде лісом. Забудь, Дашенько! Як би важко не було, забудь і не згадуй. Живи далі. Чого тобі горювати? Молода, гарна, двоє дорослих дітей. Вони завжди тебе підтримають і допоможуть, якщо що, — підбадьорювала її літня жінка.
— Я намагаюся, але поки погано виходить.
— Нічого, ось у мене трохи поживеш і видужаєш. Наше повітря, знаєш, яке лікувальне? Будь-яку душевну хворобу миттю зцілить!
Даша жила тут уже другий тиждень. Вона багато гуляла околицями і лісками й мальовничими галявинами, сиділа на березі невеликої річечки, милуючись течією води. Слухала птахів, збирала польові квіти, а вечорами допомагала господині в саду — полити квіти й овочі, прополоти траву, зібрати малину й агрус. А пізніми вечорами парилася в лазеньці.
В один із днів вечором заїхав племінник Євфалії Павлівни Костянтин. Побачив Дашу й привітно усміхнувся.
— Дуже радий, що скористалися моєю порадою. Бачу, що вам тут подобається. Та й на користь, це ж помітно, — сказав він Даші.
— Так, дякую вам, — відповіла вона.
Періодично дзвонили діти, питали, як вона, чи все з матір’ю в порядку.
— Мам, ти уявляєш, я батька бачила. Він сказав, що хоче повернутися до тебе. Молодичка-то вже випхнула його. Каже, багатшого собі знайшла, — поділилася якось донька по телефону.
— А мене більше не цікавить ні його життя, ні його проблеми. Нехай тепер живе як хоче, але без мене, — відповіла вона доньці.
Дні летіли непомітно. Даша з небажанням думала про те, що скоро все це закінчиться, і їй доведеться повертатися назад, до своїх турбот і проблем. Та ще й відбиватися від зрадника, який чомусь вирішив, що вона зможе його пробачити.
— Дашо, а ви не хочете ліс подивитися? Не той, що в околицях селища, а справжній, глухий? Можу вам влаштувати невелику екскурсію, — запропонував якось Костянтин, який періодично привозив тітці продукти з райцентру.
— Хочу. Коли мені ще випаде така нагода, — погодилася вона.
Ліс був дійсно глухим і величним. Густо пахло смолою від сосен і нагрітою травою від землі. А ще квітами. Наче перекликаючись між собою, голосно співали птахи. Повітря сп’яняло.
— Мій племінник — удівець, Дашенько. Уже років десять живе у своїй сторожці. Як дружину молоду схоронив, так у ліс і пішов. Хороший він, добрий, про мене піклується, та от така доля випала йому, — ділилася з нею вечором господиня будинку.
— Так, хороший, — ледве не засинаючи від втоми й яскравих вражень сьогоднішнього дня, промовила Даша. — Я спати.
— Іди, мила, іди, — усміхаючись їй услід, промовила Євфалія Павлівна.
Але поспати так і не довелося. Різко задзвонив телефон. Зі сну вона не розібрала, хто це, й відповіла на виклик.
— Дар’є, ти де? Мені донька сказала, що ти в якусь глушину забралася, у село. Навіщо? Що ти там забула? Давай повертайся додому. Побалакати треба, — виник різкий голос чоловіка в приємній сонній млості.
— Не дзвони мені більше. Нам немає про що балакати. І на розлучення я вже подала.
Вона відключилася й внесла чоловіка до чорного списку. А потім подумала й зовсім вимкнула мобільний. Так хочеться спати, а тут усякі-різні через дрібниці турбують.
Він приїхав наступного дня. Звідкись роздобув її адресу.
— Даш, поїдемо додому. Усе, годі твоїх ходінь у народ. Я все усвідомив, опам’ятався й повертаюся в сім’ю. Ми ж цивілізовані люди й зможемо зрозуміти одне одного. І ти мене простиш, я впевнений. Двадцять років разом — це не жарт. Ми ж з тобою вже частиною одне одного стали.
Даша дивилася на колишнього чоловіка, зрадника й ошуканця, і нічого більше до нього не відчувала, окрім огиди. Вона видужала. Повітря тут таке. А потім подивилася вдаль, на ліс, повз Микиту, який, як завжди, ніс якусь дурницю. Вдихнула повними грудьми цілющого повітря й із великим задоволенням промовила:
— А ішов би ти лісом!
А потім розвернулася й зайшла в будинок, куди Микиту ніхто не кликав. Зрадників не пробачають, нехай котиться на всі чотири сторони.
— Молодець, Дашенько! Так тримати! Зрозумів ходок, яку жінку втратив, та тільки пізно тепер, — підтримала її Євфалія Павлівна.
Через тиждень Даша їхала в місто з небажанням. Але нічого не вдієш. Там чекали робота, дім, розлучення, та й ще багато всяких невирішених справ.
— А я до вас ще приїду, можна? — обіймаючи гостинну господиню, спитала Даша.
— Звичайно, можна. Навіщо питаєш? Завжди тобі буду рада, Дашенько.
— А на Новий рік можна? Добре у вас тут взимку?
— А от приїдеш і подивишся, — хитрo відповіла жінка.
Наступний Новий рік Дар’я зустрічала в селі втрьох з Євфалією Павлівною та її племінником Костянтином.
А ще через рік вона вийшла заміж і тепер живе на два місця. Їздить туди-сюди. Але скоро село перетягне її остаточно. Адже там повітря чарівне й цілюще. І коханий чоловік, який дуже її чекає.
