Злата сиділа за стареньким дерев’яним столом у кухні, де пахло свіжозвареною кавою і ще вчорашнім борщем.
Її мати, Ніна Андріївна, стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі, коли раптом видала ту саму фразу, що змусила Злату застигнути з чашкою в руці.
— Слухай, а може, і справді вам би зятька за двері, — повторила Ніна Андріївна, цього разу навіть не обертаючись.
Її голос був рівним, але з тою ноткою, що завжди з’являлася, коли вона вважала, що говорить щось незаперечне. — А що, від нього і так користі ніякої, тільки удвох зі свекрухою зайвий рот годуєте.
Злата поставила чашку на стіл так обережно, ніби боялася, що порцеляна розсиплеться від одного необережного руху. Вона знала, що мати не жартує.
Ніна Андріївна ніколи не кидала слів на вітер, особливо коли йшлося про її улюблену тему — невдачі Златиного шлюбу.
— Мамо, ну що ти знову починаєш? — Злата зітхнула, намагаючись стримати роздратування. — Я ж тобі казала, що в нас усе нормально. Мирослав працює, старається. І свекруха… вона ж не чужа людина.
— Нормально? — Ніна Андріївна різко обернулася, тримаючи в руках дерев’яну ложку, з якої крапала томатна підлива.
— Злато, ти себе чуєш? Який нормально? Твій Мирослав уже пів року сидить на тій своїй «роботі», де йому платять копійки. А ви з Оленою Петрівною тягнете усе на собі!
Злата стиснула губи. Вона не хотіла сперечатися, але слова матері зачіпали за живе. Мирослав, її чоловік, і правда останнім часом не був у найкращій формі.
Після того, як його скоротили з посади інженера на заводі, він узявся за фріланс — щось пов’язане з комп’ютерами, у чому Злата не дуже розбиралася.
Грошей це приносило небагато, але він запевняв, що скоро все налагодиться. А свекруха, Олена Петрівна, після того, як не стало чоловіка переїхала до них, бо жити самій у селі їй стало важко.
Злата не заперечувала — як-не-як, це була мати Мирослава, і кидати її напризволяще вона не могла.
— Мамо, ти не розумієш, — тихо сказала Злата, втупившись у чашку. — Мирослав старається. Просто зараз у нього складний період. І Олена Петрівна допомагає, як може. Вона ж готує, прибирає…
— Прибирає? — Ніна Андріївна пирхнула, ставлячи каструлю на стіл із такою силою, що ложка всередині брязнула.
— Злато, не сміши мене. Вона раз на тиждень пилососом пройдеться, і ти це називаєш допомогою? А ти сама крутишся, як білка в колесі: робота, дім, ще й за малою бігати. А вони вдвох тільки й роблять, що чаї ганяють!
Злата відчула, як у горлі застряг клубок. Вона не могла заперечити, що останнім часом усе навалилося на неї. Її робота в школі, де вона викладала українську мову, забирала весь день, а вечорами доводилося ще й перевіряти зошити.
Дочка, п’ятирічна Софійка, вимагала уваги, а Мирослав часто засиджувався за комп’ютером до ночі, обіцяючи, що «от-от усе зміниться».
Олена Петрівна справді більше сиділа перед телевізором, ніж допомагала, але Злата намагалася не звертати на це уваги. Вона любила чоловіка, вірила в нього. Але слова матері сіяли сумніви.
— Мамо, я не хочу цього слухати, — сказала вона нарешті, підводячись із-за столу. — Мирослав мій чоловік, і я не збираюся його виганяти.Вони моя сім’я.
Ніна Андріївна лише знизала плечима, але в її очах Злата побачила щось схоже на розчарування.
— Твоя сім’я, кажеш? Ну, дивись, доню. Тільки потім не плач, коли тобі сил не вистачить усе це тягнути.
Того вечора Злата повернулася додому з важким серцем. У квартирі було тихо, тільки з кухні долинав тихий гомін телевізора. Олена Петрівна сиділа в кріслі, в’язала щось рожеве, а Софійка малювала за столом. Мирослава не було видно.
— Мамо, я вдома, — гукнула Злата, скидаючи пальто.
Олена Петрівна підвела голову й усміхнулася.
— Ой, Златочко, а я тут Софійці супчик зварила. Ти голодна? Зараз розігрію.
— Дякую, я поїла в мами, — відповіла Злата, намагаючись звучати якомога привітніше. — А де Мирослав?
— У кімнаті, — Олена Петрівна махнула рукою в бік спальні. — Знову за своїм комп’ютером. Каже, якийсь проєкт важливий закінчує.
Злата кивнула й пішла до спальні. Мирослав сидів за столом, у навушниках, його обличчя освітлював синюватий екран ноутбука. Він навіть не помітив, як вона увійшла.
— Мирось? — тихо покликала Злата.
Він здригнувся, зняв навушники й обернувся.
— О, ти вже вдома? — усміхнувся він, але в його очах Злата помітила втому. — Як там у твоєї мами?
— Як завжди, — Злата зітхнула й сіла на край ліжка. — Слухай, нам треба поговорити.
Мирослав нахмурився.
— Щось сталося?
— Мама знову про тебе… — Злата зам’ялася, не знаючи, як сказати. — Вона вважає, що ти… ну, що ти мало допомагаєш. І що твоя мама теж… не дуже нам у поміч.
Мирослав відкинувся на спинку стільця, його обличчя стало серйозним.
— Злато, я ж тобі казав, що зараз усе складно. Я працюю над великим проєктом. Якщо він вигорить, ми зможемо не тільки борги закрити, а й нарешті поїхати кудись відпочити. А мама… вона ж старається. Ти ж знаєш, як їй важко після тата.
— Я знаю, — тихо сказала Злата. — Але іноді мені здається, що я одна тягну все на собі. Робота, Софійка, дім… Я втомилася, Мирось.
Він підвівся, підійшов до неї й обійняв.
— Вибач, люба. Я обіцяю, що скоро все зміниться. Дай мені ще трохи часу.
Злата кивнула, але в глибині душі відчувала, що слова матері все ще гризуть її. Вона хотіла вірити Мирославу, але сумніви, як маленькі тріщини, почали з’являтися в її впевненості.
Наступні тижні стали ще напруженішими. Злата помічала, що Мирослав дедалі більше часу проводить за комп’ютером, а Олена Петрівна, хоч і намагалася допомагати, частіше відволікала її проханнями щось купити чи відремонтувати.
Софійка, відчуваючи напругу в домі, почала вередувати, і Злата ловила себе на думці, що їй бракує сил навіть на те, щоб погратися з донькою.
Одного вечора, коли Злата перевіряла зошити, до неї підійшла Олена Петрівна.
— Златочко, я тут подумала… — почала вона, тримаючи в руках чашку чаю. — Може, мені краще назад у село повернутися? Я бачу, що вам із Мирославом і без мене несолодко.
Злата здивовано підвела голову.
— Що ви, Олено Петрівно? Куди ви повернетеся? У селі ж самі, без нікого…
— Та я собі раду дам, — свекруха знизала плечима. — Не хочу бути вам тягарем. Ти ж і так усе на собі тягнеш.
Злата відчула, як у горлі знову з’явився той самий клубок. Вона не знала, що відповісти. З одного боку, слова матері про «зайвий рот» досі звучали в голові, але з іншого — вона не могла уявити, як вигнати Олену Петрівну.
— Ви нам не тягар, — нарешті сказала вона. — Залишайтеся, будь ласка. Ми сім’я, і ми впораємося.
Олена Петрівна лише зітхнула й пішла назад до своєї кімнати. А Злата залишилася сидіти, дивлячись на зошити, і думала, чи справді вони впораються.
Минув місяць. Мирослав нарешті отримав оплату за свій проєкт, але сума виявилася меншою, ніж він сподівався. Злата намагалася не показувати розчарування, але в глибині душі відчувала, що її терпіння закінчується.
Одного дня, коли вона повернулася з роботи, її чекала несподіванка.
На кухні сиділи Мирослав, Олена Петрівна і… Ніна Андріївна. Усі троє виглядали напруженими, а Софійка сиділа в кутку, малюючи щось із виглядом, ніби вона намагається бути невидимою.
— Що тут відбувається? — Злата зупинилася на порозі, відчуваючи, як серце закалатало.
Ніна Андріївна встала, склавши руки.
— Я прийшла поговорити, — сказала вона. — Досить уже, Злато. Я бачу, як ти себе заганяєш. І я не можу більше мовчати.
— Мамо, не треба, — Злата спробувала зупинити її, але Ніна Андріївна не слухала.
— Ні, треба! — різко сказала вона. — Мирославе, я поважаю, що ти стараєшся, але цього замало. Моя донька гине під цією ношею, а ти тільки обіцянки даєш! І ти, Олено, вибач, але ти тут як гість, а не як помічниця!
Олена Петрівна стиснула губи, але промовчала. Мирослав же встав, його обличчя почервоніло.
— Ніно Андріївно, я розумію, що ви переживаєте за Злату, але це наш дім, і ми самі розберемося, — сказав він, намагаючись стримати гнів. — Я не ідеальний, але я роблю все, що можу.
— Все, що можеш? — Ніна Андріївна підняла брову. — А що ти можеш, Мирославе? Сидіти за комп’ютером і мріяти про великі гроші? Моя донька заслуговує кращого!
— Мамо, досить! — Злата не витримала й підвищила голос. — Це моє життя, і я сама вирішу, що мені робити! Ви всі хочете мені добра, але тільки погіршуєте все!
Усі замовкли. Навіть Софійка підвела голову, здивовано дивлячись на маму. Злата відчула, як сльози навертаються на очі, але вона стрималася.
— Я втомилася, — тихо сказала вона. — Я втомилася від ваших сварок, від ваших порад, від усього. Я хочу, щоб ми жили як сім’я, а не як вороги.
Мирослав підійшов до неї й узяв за руку.
— Злато, я обіцяю, що виправлюся. Я вже знайшов нову роботу. Це не фріланс, а стабільна посада. Ми впораємося.
Олена Петрівна підвелася.
— А я… я поїду в село, — тихо сказала вона. — Не хочу бути вам тягарем.
— Ні, — Злата рішуче похитала головою. — Ви залишаєтеся. Ми сім’я, і ми будемо разом.
Ніна Андріївна зітхнула, але цього разу не стала сперечатися.
— Гаразд, доню, — сказала вона. — Але якщо тобі буде потрібна моя допомога, ти знаєш, де мене знайти.
Минуло ще кілька місяців. Мирослав справді влаштувався на нову роботу, і хоч грошей було не так багато, як раніше, сім’я почала потроху вибиратися з боргів.
Олена Петрівна взяла на себе більше хатніх справ, а Злата нарешті відчула, що може трохи перепочити.
Ніна Андріївна більше не заводила розмов про «зятя за двері», хоч і не приховувала, що все ще пильно стежить за Мирославом.
Одного вечора, коли Злата з Мирославом сиділи на кухні, попиваючи чай, він раптом усміхнувся.
— Знаєш, я думав, що ми не витримаємо, — сказав він. — Але ти була права. Ми сім’я. І ми впоралися.
Злата усміхнулася у відповідь.
— Ми ще не все подолали, — сказала вона. — Але ми на правильному шляху.
Віра Лісова
