— Слухай, Андрюхо, ти ж мене знаєш, я людина конкретного діла, а не порожніх балачок! — Віталік ефектно розмахував руками, ледь не перекидаючи паперову склянку. — Є тема, від якої в інвесторів зуби зводить: фура вживаних шин преміум-класу прямо з Німеччини. Тут, на наших дорогах, вони розлетяться за тиждень, як гарячі пиріжки на вокзалі! Рентабельність — триста відсотків, чистий мед!
Андрій, старший брат Максима, завжди був утіленням того типу людей, яких у народі називають «свій хлопець». Його доброта не мала кордонів, а наївність — дна. У їхньому дев’ятиповерховому під’їзді Андрія знали абсолютно всі: від стареньких бабусь, яким він безвідмовно доносив важкі сумки до дверей, до місцевих майстрів, яким він постійно позичав свій дорогий перфоратор, знаючи, що повернуть його в кращому разі через місяць і в бруді. Але його головною стратегічною слабкістю була непохитна, майже дитяча віра в те, що кожна людина за своєю природою чесна, а слово сусіда — це тверда валюта.
Все почалося сонячного вівторка на пошарпаній лавці під будинком. Сусід Віталік — чоловік напрочуд енергійний, який завжди виглядав так, ніби він щойно виграв тендер, пахнув дешевим солодким парфумом і випромінював плани космічного масштабу, — пригостив Андрія кавою з автомата.
— Слухай, Андрюхо, мені в банку «Глобал-Капітал» кредит уже майже схвалили, але ці кляті бюрократи вимагають поручителя. Розумієш, це просто формальність, порожній рядок у папері. Чисто підпис поставити, що ти мене знаєш як порядну людину. Ми ж сусіди, десять років пліч-о-пліч у цьому бетоні живемо!
Андрій вагався. Саме слово «кредит» викликало в нього неприємний свербіж у потилиці та тривожні спогади про сімейні сварки через борги.
— Віталік, а якщо щось піде не за планом? Якщо шини не продадуться або митниця затримає?
— Ти що, мені не віриш? — Віталік миттєво збив пиху і зобразив таку глибоку образу, наче Андрій плюнув йому в душу. — Я тут корінням у асфальт вріс, куди я подінуся? Завтра просто підписуємо документи, а вже через місяць я тобі такий «відкат» за допомогу зроблю — на море всю сім’ю повезеш у п’ятизірковий готель!
Наступного дня Андрій, намагаючись відігнати похмурі думки про наслідки, поставив свій широкий розмашистий підпис у товстій шкіряній папці банку. Сума кредиту, яку він побачив мигцем, була такою астрономічною, що за неї можна було купити не фуру шин, а цілий шиноремонтний завод разом із персоналом та прилеглою територією.
Перші два тижні після підписання паперів Віталік був зразком комунікабельності. Він щодня дзвонив Андрію, виливаючи на нього потоки ентузіазму: «Шини вже пройшли митницю!», «Фура вже під Рівним, водій каже — гума як нова!», «Андрюхо, друже, готуй дірочку на лацкані піджака для ордена за порятунок бізнесу!».
А потім казка скінчилася. Раптово і без попередження. Телефон Віталіка почав видавати лише коротке, механічне і безнадійне: «Абонент поза зоною досяжності». Двері сусідської квартири ніхто не відчиняв, хоча за ними було чути шурхіт. Дружина Віталіка, Світлана, через зачинені двері плаксивим, істеричним голосом кричала, що чоловік «поїхав на надтермінову конференцію інвесторів у Польщу» і коли він повернеться — одному Богу відомо.
А ще через три дні, коли Андрій уже почав підозрювати найгірше, йому зателефонували. Номер на екрані був прихований, що вже не віщувало нічого доброго.
— Андрій Петрович? — голос у слухавці був настільки холодним і позбавленим емоцій, що здавався записаним у морзі. — Це служба безпеки банку. Ваш бізнес-партнер, Віталій Ігорович, пропустив перший платіж за графіком. Оскільки він зараз недоступний для зв’язку, ми, згідно з договором, звертаємося до вас як до солідарного відповідального поручителя. Сума боргу разом із пенею та штрафами на сьогоднішній вечір складає сорок вісім тисяч гривень. Чекаємо на повне погашення до вісімнадцятої години.
Андрій відчув, як його ноги миттєво стають ватяними, а серце починає вибивати чечітку об ребра.
— Який вечір? Яка пеня? Я просто підпис поставив як сусід! Я цих грошей навіть в руках не тримав! — Ваш підпис, Андрій Петрович, у цьому юридичному полі коштує рівно стільки, скільки борг вашого сусіда. Не затримуйте чергу. Гарного дня.
Вечеря в родині Андрія була не просто зіпсована — вона стала початком холодної війни. Його дружина Олена, дізнавшись про «великодушну допомогу» Віталіку, влаштувала такий грандіозний скандал, що сусіди двома поверхами нижче почали синхронно стукати по батареях, вимагаючи тиші.
— Ти повний ідіот, Андрію! — кричала вона, кидаючи рушник на стіл. — Ти поручився за людину, яка навіть за ліфт та вивіз сміття пів року не платить! Чим ми будемо віддавати ці тисячі? Моїми золотими сережками, які мама подарувала, чи ниркою твого молодшого брата Максима?
Андрій, розчавлений обставинами, прийшов до Максима. Того самого молодшого брата, який сам жив на хлібі та воді. Брати сиділи на маленькій кухні, похмуро дивлячись на одну сосиску, яку вони символічно розділили навпіл.
— Ну що, Максе, — гірко всміхнувся Андрій, розмішуючи цукор у порожній склянці. — Ти в боргах через лімузин і тещині амбіції, а я — через вживані шини та власну дурість. Гарна в нас виходить сімейка «міжнародних інвесторів».
— Треба щось вирішувати, брате, — Максим потер втомлені від недосипу очі. — Якщо ці «шкірянки» почнуть тиснути по-справжньому, ти просто втратиш роботу, а Олена забере малу і піде. Давай зробимо так: у нас із Катею залишилися ті нещасні п’ятдесят тисяч з весілля, які ми ще не встигли віддати банку. Ми планували ними хоч трохи зменшити відсотки, але зараз твоя голова і безпека родини важливіші. Забирай їх, віддаси колекторам, щоб вони відчепилися, а ми вже якось…
— Ні, Максе! Навіть не згадуй про це! — різко перебив Андрій. — Це ваші останні гроші, ваш шанс випливти. У мене народився інший план, більш ризикований. Я знайшов цього покидька Віталіка у Фейсбуці через «друзів друзів». Він, ідіот, виклав свіже фото з келихом пива на тлі Карлового мосту в Празі. Я точно знаю, в якому районі він зараз ошивається.
Андрій зробив те, на що від нього — мирного заводського робітника — не очікував ніхто. Він взяв на роботі відпустку за власний рахунок, позичив у старого знайомого трохи грошей на найдешевший автобус до Праги і поїхав «у гості» до боржника. Це була подорож відчаю.
Він знайшов Віталіка через три дні пошуків біля брудного гуртожитку для заробітчан на околиці міста. Коли Віталік, виходячи з магазину з пакетом дешевих сосисок, побачив перед собою Андрія, його обличчя в одну мить стало білим і пухким, як свіже чеське кнедлико.
— Андрюхо! Ти… ти як тут опинився? Я ж хотів… я ж якраз збирався тобі переказати першу частину, просто банківська система в них тут глючить! — залопотів Віталік, намагаючись відступити назад.
— Мовчи, Віталік, просто закрий рота, — Андрій дивно спокійно дістав смартфон і почав знімати Віталіка на відео. — Зараз ти на цю камеру чітко кажеш своє прізвище, визнаєш, що взяв гроші під мою відповідальність і свідомо підставив мене. А потім ти підписуєш розписку, яку мені вчора ввечері дистанційно підготував знайомий юрист. Якщо ні — я прямо зараз іду до найближчого відділку чеської поліції і пишу заяву, що ти вкрав у мене документи і велику суму готівки. І твій «успішний робочий візит» закінчиться депортацією в кайданках і забороною в’їзду в ЄС на десять років. Вибирай швидко.
Віталік плакав. Віталік клявся пам’яттю всіх своїх родичів до сьомого коліна. Але, дивлячись у холодні очі Андрія, розписку підписав. Ба більше, під загрозою негайного дзвінка в поліцію, Андрій змусив його віддати «заначку» — дві тисячі євро готівкою, які Віталік ховав у брудній шкарпетці під матрацом на «чорний день».
Андрій повернувся додому через тиждень. Він негайно закрив основний борг. Виявилося, що коли в руках у Андрія з’явилася готівка і нотаріально завірена (вже вдома) розписка від справжнього боржника, колектори стали значно ввічливішими і навіть запропонували йому сигарету на прощання. Гараж довелося таки продати, щоб повністю вийти в нуль і закрити всі «консультаційні штрафи», але він зберіг головне — сім’ю та власну гідність.
Тепер, коли до Андрія в під’їзді підходять нові сусіди з черговим «геніальним стартапом» або проханням «просто підставити плече і підписати папірець», він мовчки дістає з внутрішньої кишені куртки ту саму копію розписки Віталіка, яку він для наочності вставив у тонку чорну рамку.
— Знаєш, Максе, — сказав Андрій братові під час їхньої чергової, вже більш ситної вечері. — Я зрозумів одну річ: найдорожча річ у світі — це так звана «безкоштовна сусідська послуга». Тепер я можу поручитися хіба що за те, що сонце завтра вранці зійде на сході. І то, перед цим я обов’язково перевірю прогноз погоди на трьох незалежних сайтах.
А що ж Віталік? Віталік і досі в Празі. Кажуть, він тепер намагається реалізувати «інноваційний проект» з перепродажу вживаних гірських велосипедів туристам, але тепер він відчайдушно шукає поручителя серед місцевих. Поки що, на щастя для чехів, безуспішно.
