— Слухай, давай так. Ти відмовишся від спадщини, дача перейде мені. Ти допоможеш погасити борг, я продам квартиру, поверну тобі все, що вкладеш, і ще трохи залишиться — поділимо навпіл. Справедливо ж?
— Ага, братикові — квартира, а мені — борги? — я не витримала й ударила долонею по столу нотаріуса.
Нотаріус поправив окуляри й знову вткнувся у документи. Я дивилася на його охайні руки з рівними, доглянутими нігтями — і мимоволі згадувала мамині. Натруджені, вічно в мозолях, з обломаними нігтями. Вона ніколи їх не фарбувала, тільки усміхалася: «На дачі все одно злізе лак». На дачі… Цій ненормальній дачі.
— Отже, згідно із заповітом, — голос нотаріуса був рівний, без жодної емоції, наче диктор читає прогноз погоди, — трикімнатна квартира за адресою: вулиця Садова, будинок сімнадцять, переходить Кирилловичу Михайлу Сергійовичу…
Поруч різко видихнув Мишко. Авжеж. Звісно, саме йому.
— А садова ділянка у селі Пилипівка, разом з будинком, — продовжив нотаріус, — переходить Кириллович Ірині Сергіївні.
Я дивилася кудись повз нього — на стіну з портретом якогось поважного юриста. Такий самий спокійний погляд, мовби нам зараз не життя ділять, а чергу на прийом. Дача. Мені — дача. Та сама, де я провела кожні вихідні останніх п’ятнадцяти років. Де копала, сапала, білила, фарбувала, тягала воду з криниці. Поки Мишко «вчився», «працював», «влаштовував особисте життя».
— Є, однак, один нюанс, — нотаріус зняв окуляри і глянув на нас уважніше. — На садову ділянку накладено обтяження.
— Яке ще обтяження? — холод розповзався між лопаток.
— Ділянка перебуває у заставі. На погашення боргу пана Кирилловича Михайла Сергійовича перед фінансовою організацією «Швидкі гроші». Сума заборгованості — двісті тисяч гривень з урахуванням відсотків.
Запала тиша. Чути було, як йде годинник на стіні, як шарудить папір під пальцями нотаріуса, як Мишко неспокійно совається на стільці.
— Михайле? — я повільно повернулася до брата.
Він дивився у підлогу. Сорок два роки, а сидить, мов провинився перед учителькою.
— Поясниш?
— Іро, ну… це тимчасово мало бути. Мені потрібні були гроші на бізнес, розумієш? Я хотів відкрити власну справу, банки відмовляли… От я й… Мама сама погодилась, сама запропонувала дачу під заставу. Казала, що вона все одно мені дістанеться.
— Ага. Братик забирає квартиру, а мені — борги? — я знову вдарила по столу нотаріуса.
Нотаріус навіть не здригнувся — певно, бачив і не таке.
— Я розумію ваші емоції, — мовив він тим самим тоном, яким педіатр втихомирює розплакану дитину, — але прошу вас зберігати спокій. Ви маєте право відмовитися від спадщини. У такому разі ділянка перейде наступному спадкоємцю, тобто вашому братові, і він нестиме відповідальність за борг.
Я підвелася. Ноги тремтіли.
— Мені потрібно вийти.
Надворі було холодно, хоча календар показував кінець травня. Я притулилася спиною до стіни будівлі й заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом виринали картини: мама в старому спортивному костюмі, перекопує грядки. Я поруч — сімнадцять років, тягну важкі лійки з водою. «Ірочка, полий помідори, а то засохнуть». Вісімнадцять. Дев’ятнадцять. Двадцять… Двадцять п’ять. Тридцять. Тридцять вісім. Щовихідні. Щоліта. Поки подруги їздили на море, влаштовували пікніки, ходили на побачення, я полола мамин город. «Ти в мене така господарська, Ірочко. Не те, що Мишко — у нього руки не з того місця».
Мишко. У якого все завжди «складно», «не виходить», «обставини не ті». Який жив з мамою до тридцяти п’яти, а потім одружився й переїхав до дружини — але квартиру так і не звільнив: «А раптом доведеться роз’їхатися, треба мати куди голову притулити». Мама й не заперечувала. «Нехай у хлопця буде запасний варіант».
А я винаймала однокімнатну квартиру на околиці. Бо «ти ж справляєшся, Ірочко, ти сильна». Двері грюкнули — Мишко вийшов слідом.
— Іро, заспокойся. Поговорімо спокійно.
— Про що, Мишко? — я розплющила очі. — Ти заклав дачу. Вирішив будувати свій бізнес моїм коштом? І мама тобі допомогла? Дачу, яку я двадцять років власними руками тримала?
— Вона хотіла мені допомогти! — він спалахнув. — Ти ж знаєш, як їй хотілося, щоб я став на ноги.
— А я, по-твоєму, на ногах стояла? Я двадцять років на тій дачі працювала! Щовихідні, щоліта! Поки ти «ставав на ноги», я грядки копала!
— Ніхто тебе не змушував! Сама приїжджала!
— Бо мамі потрібна була допомога! А тебе ніколи поруч не було. У тебе завжди знаходилися справи важливіші.
Мишко помовчав, а тоді тихіше сказав:
— Слухай, давай так. Ти відмовишся від спадщини, дача перейде мені. Ти допоможеш погасити борг, я продам квартиру, поверну тобі все, що вкладеш, і ще трохи залишиться — поділимо навпіл. Справедливо ж?
Я засміялася. Смуток і нерви зробили сміх істеричним.
— Допомогти погасити борг? Справедливо?
— Ну а що робити? Мені потрібні гроші. У мене ще кредит, у дружини — іпотека. Та й тобі щось дістанеться. Не залишу ж я тебе ні з чим.
— Яке благородство.
Він скривився.
— Ти чого сердишся? Я ж не спеціально. Бізнес не пішов, так обставини склалися. Думаєш, мені приємно?
Я дивилася на брата й раптом зрозуміла, що майже не знаю його. Цей чоловік середніх років, з залисинами й втомленим обличчям — хто він? Колись ми грали разом, він носив мене на спині, захищав від дворових хлопців. А потім щось змінилося. Чи, може, нічого й не було? Може, я сама вигадала ту близькість, якої насправді не існувало?
— Знаєш що, Мишко, Я не прийматиму спадщину.
Він полегшено зітхнув:
— От і молодець. Значить, домовилися…
— Не домовилися. Я відмовляюся від спадщини. Дача переходить тобі разом із боргом. І розбирайся з ним сам.
— Як це — сам? Я ж тобі пояснив: продам квартиру…
— То й продавай. Тільки мені нічого не пропонуй. Це твій борг, твоя проблема. Ти дорослий чоловік, сам розгрібай наслідки своїх рішень.
— Ірка, ти що? Ми ж сім’я!
— Сім’я… Знаєш, Мишко, я все життя була сім’єю. Була слухняною дочкою, надійною сестрою. Допомагала мамі, бо ти не міг. Сиділа на дачі, поки ти «будував кар’єру». Не мала власної родини, бо коли? Якщо город. А ти завжди був десь осторонь. Але мама любила тебе більше — це факт.
— Це не так…
— Так, Мишко. Ти сам це знаєш. Хлопчик, єдиний син, продовжувач роду. А я просто Ірка, яка впорається, яка підставить плече, яка не підведе. І нічого. Я не серджуся. Але й твої проблеми більше не розгрібатиму.
Я розвернулася й пішла до зупинки. Мишко кликав мене, але я не озиралася.
Оформлення відмови від спадщини тривало тиждень. Мишко дзвонив щодня: спершу вмовляв, потім погрожував, тоді скаржився — то дружина його не розуміє, то банки тиснуть, то життя валиться. Я слухала його голос у слухавці й відчувала дивний спокій. Уперше за багато років я робила щось не для когось, а для себе. Не допомагала, не підставляла плече, не «входила у становище».
— Ти егоїстка, — сказав Мишко під час нашої останньої розмови. — Все життя думала тільки про себе.
Я мовчки поклала слухавку. І заблокувала його номер.
Квартиру він продав за два місяці. Я дізналася випадково — від сусідки, яка написала мені в соцмережах: «Приїжджали якісь люди, дивилися. Твій брат каже, що продав. А ти куди переїдеш?»
Я нікуди не переїжджала. Продовжувала винаймати свою однокімнатну квартиру на околиці, ходити на роботу, раз на місяць бачитися з подругами. Життя текло звичним руслом — тільки раптом стало легше дихати. Наче з мене зняли важкий рюкзак, який я носила стільки років, що вже й не помічала його ваги.
У вересні прийшло повідомлення з незнайомого номера: «Ірка, мені потрібні гроші. Можеш позичити хоч п’ятдесят тисяч? Я потім поверну. Миша».
Я видалила його, не відповідаючи.
У жовтні прийшло ще одне: «Ти справді не допоможеш? Я твій брат. У мене знову борги. Мені погрожують». Я заблокувала й цей номер.
Взимку я звільнилася з роботи. Просто так — без запасного варіанта, без плану. Колеги крутили пальцем біля скроні: «У твоєму віці нову роботу не знайдеш». Можливо. Але я раптом зрозуміла, що не хочу доживати до пенсії, займаючись тим, що мені не до душі. У мене були заощадження — ті самі, що я відккладала «на чорний день». Та чорний день так і не настав. Мами не стало в лікарні, швидко, за тиждень. Операцію оплатила страховка. Похорон — наші з Мишком спільні гроші, хоча дві третини віддала я. Дача не потребувала моїх коштів — вона обернулася боргом. Навіщо я все життя складала копійку до копійки?
Я купила квиток до Луцька. Ніколи там не була. Просто ткнула пальцем у карту й подумала: «А чому б і ні?» У поїзді я дивилася у вікно на миготливі пейзажі й думала про маму. Чи ображалася я на неї? Мабуть, так. Вона могла поділити квартиру порівну. Могла не закладати дачу. Могла хоч раз сказати Мишкові: «Розбирайся сам, ти дорослий». Але вона не сказала. Вона до кінця грала роль рятівниці для вічної дитини.
А я грала роль зручної доньки. Але тепер вистава закінчилася.
У Луцьку я зняла квартиру з виглядом на замок Любарта. Маленьку, у старому будинку. Вранці я пила каву, дивилася на замок й думала, що треба б пошукати роботу. Потім думала, що не варто поспішати. Потім просто пила каву.
Хазяйка квартири, Віра Павлівна, виявилася говіркою жінкою років сімдесяти. Часто заходила випити чаю й побалакати. Я не заперечувала — мені подобалося, що вона розповідає про що завгодно, не лізе в душу, не ставить незручних запитань.
Одного дня вона запитала:
— А в тебе сім’я є? Діти, чоловік?
— Ні. Був брат, але ми більше не спілкуємося.
— Посварилися?
— Щось схоже.
— Знаєш, — сказала Віра Павлівна, розливаючи чай, — я з сестрою двадцять років не розмовляла. Вона вважала, що я маю доглядати за нашою матір’ю, бо не заміжня, а в неї діти, сім’я. Я й доглядала. П’ять років. Мати відійшла у вічність, квартира дісталася сестрі. «Дітям же потрібне житло», — сказала вона. І знаєш, спершу я ображалася. А потім відпустило. Подумала: навіщо мені та образа? Вона ж мене роз’їдає, а не її.
— І що, пробачили?
— Не пробачила. Просто перестала витрачати на це сили. Ми потім бачилися один раз — на похороні її чоловіка. Привіталися, як чужі. І знаєш, я не відчула ні болю, ні радості. Просто порожнечу. Стосунки з нею зійшли нанівець — і це нормально. Не всі зв’язки мають тривати вічно.
Я пила чай і думала, що Віра Павлівна має рацію. Я не ображалася на Мишка. Ну… майже не ображалася. Я просто втомилася бути частиною системи, де мене любили за корисність, а його — просто так.
Навесні я влаштувалася працювати у маленьку компанію. Платили небагато, але мені вистачало. Начальниця, молода жінка з трьома дітьми, якось сказала:
— Іро, ти така спокійна. Наче над тобою нічого не владне.
Я усміхнулася. Якби вона знала, скільки років я була під владою обставин, чужих очікувань, родинних настанов. «Ірочко, допоможи». «Іро, ти ж упораєшся». «Ірка, ну ти ж розумієш». Тепер я розуміла інше: я нікому нічого не винна. І це була неймовірна свобода.
Інколи, засинаючи, я думала про Мишка. Цікаво, як він там? Вибрався з боргів? Знайшов роботу? Я не знала й, здається, не дуже й хотіла знати. Він дорослий чоловік. Нехай розбирається сам.
А я жила. Уперше просто жила — без задумів когось рятувати, комусь допомагати, відповідати чиїмось очікуванням. Я купила собі нове пальто, яскраво-синє, хоча мама завжди казала, що мені личать темні кольори. Завела кота, який спав на моїй подушці й вимагав уваги.
Якось увечері мені прийшло повідомлення від дружини Мишка: «Іро, ми розлучилися. Мишко сам у всьому винен, я це розумію. Просто хотіла, щоб ти знала — він шкодує. Дуже хотів би з тобою поговорити».
Я дивилася на екран телефона, потім — на кота, який безтурботно хропів, розкинувши лапи, ніби займав півсвіту. Набрала відповідь: «Дякую, що написали. Але нам немає про що говорити. Бажаю вам обом розібратися зі своїми проблемами. Бережіть себе».
Відправила. Вимкнула телефон. Сіла біля вікна з чашкою чаю.
За вікном шуміла вулиця. Десь там, за сотні кілометрів, залишився город мого дитинства, двір, де ми грали з Мишком, будинок, що тепер належить чужим людям. Дача, на якій тепер поливає грядки хтось інший. Мама, яка так і не зрозуміла, що любов не вимірюється поступками. А я була тут. У новому місті, у новому житті, яке побудувала сама. Без спадку, без минулого, без зобов’язань.
Кіт позіхнув, перевернувся й поклав лапу мені на руку. Я погладила його за вухом, і він замуркотів.
— Ну що, Мурчику, — сказала я вголос. — Житимемо для себе?
Він муркотів у відповідь, і в тому муркотінні була вся потрібна мені мудрість.
