Спекотний червневий вечір на терасі кав’ярні обіцяв бути приємним, аж поки розмова не звернула в круте піке. Оля помішувала вже холодний лате, намагаючись підібрати слова.
— Слухай, Галь, — нарешті вимовила вона, дивлячись кудись повз подругу. — Візьми моїх малих з собою на море. Ви ж все одно на три тижні їдете, квартира велика… В нас із Павлом ніяк не виходить цього літа. Роботи завал, та й фінанси, сама розумієш.
Галина повільно відставила горнятко. В її очах промайнув вогник, який Оля спочатку прийняла за сонячний зайчик.
— Добре, Олю, я візьму, — спокійно відповіла Галя. — Але маю зустрічну пропозицію. Якщо ти за ці три тижні зробиш ремонт у мене на дачі, то домовились?
Оля мало не поперхнулася повітрям. Срібна ложечка з дзенькотом випала з її рук.
— Що? Ремонт? Галю, ти зараз серйозно? Я попросила поглянути за дітьми, а ти мені пропонуєш покласти життя на твоїй старій фазенді?
— А що тебе дивує? — Галя склала руки. — Ти хочеш, щоб я три тижні працювала безкоштовною нянькою для двох розбишак, готувала їм сніданки, витрушувала пісок з їхніх трусів і стежила, щоб вони не втопилися. Це величезна відповідальність і праця. Моя пропозиція — це просто рівноцінний обмін послугами.
— Рівноцінний?! — голос Олі зірвався на високу ноту. — Галю, мої діти — не мішки з цементом! Вони виховані! А ти хочеш, щоб я в липневу спеку клеїла шпалери і фарбувала підлогу? Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?
— А ти уявляєш, скільки коштує дитячий табір або послуги гувернантки на морі? — парирувала Галина. — Я пропоную тобі бартер. Ти ж сама казала, що в Павла «золоті руки». От нехай він вечорами і попрацює. А ти — на підхваті.
— Павло працює до восьмої вечора! — Оля вже майже кричала, ігноруючи погляди сусідніх столиків. — Ти просто користуєшся моєю безвихіддю! Я думала, ми подруги, що ти розумієш, як важливо дітям побачити море, поки вони ще малі. А ти поводишся як колектор!
— Подруги — це не ті, хто їздить одна на одній, — жорстко відрізала Галя. — Ти щоліта намагаєшся прилаштувати своїх дітей «причепом» до чиєїсь відпустки. Минулого року це були батьки Олега, позаминулого — твоя сестра. Тепер моя черга? Вибач, але мій відпочинок — це мій відпочинок. Я хочу лежати з книжкою, а не рахувати, чи не перегрівся твій Сашко на сонці.
— Та як ти можеш так говорити? Сашко тебе обожнює! Він називає тебе «тітка Галя-фея»! — Оля перейшла до маніпуляцій, але вони розбилися об крижаний спокій подруги.
— Фея закінчила магічну школу і тепер знає ціну своїм зусиллям, Олю. На дачі треба поциклювати підлогу, переклеїти передпокій і підфарбувати вікна. Фарбу я куплю. З вас — робота. Не хочете? Нема питань. Шукайте дитячий табір.
— Ти просто бездушна егоїстка! — Оля схопилася з місця, її обличчя пашіло гнівом. — Ти вимірюєш дружбу квадратними метрами шпалер! Невже тобі не соромно дивитися мені в очі?
— Мені? Соромно? — Галя теж встала. — Це ти намагаєшся перекласти свій батьківський обов’язок на мої плечі й ще й ображаєшся, що я не хочу нести його даремно. Хочеш моря для дітей — працюй. Хочеш дружби — поважай мій час.
— Знаєш що? — прошипіла Оля. — Забирай свою дачу і свій відпочинок! Ми знайдемо варіант кращий. Але не сподівайся, що після цього я захочу з тобою навіть вітатися!
— Твоє право, — кивнула Галина. — Тільки пам’ятай: ображатися на дзеркало безглуздо, якщо воно просто показує твою власну хитрість.
Оля різко розвернулася і пішла геть, гучно цокаючи підборами по бруківці. Галя повільно сіла назад, зробила останній ковток кави й подивилася на сонце, що сідало. Вона знала, що завтра Оля подзвонить. Не вибачатися, ні. Вона подзвонить запитати, яку саме фарбу купувати, бо «дітям все-таки треба на море».
Суботній ранок на дачі зустрів Олю не співом пташок, а їдким запахом старої оліфи та пилом, що стояв стовпом. Галина, вдягнена у старий робочий комбінезон, який напрочуд пасував її рішучому погляду, вже розставляла банки з фарбою на терасі.
— О, приїхали, — кивнула вона замість вітання, коли Оля з Павлом вилізли з машини. — Павло, бери шліфмашинку, підлога в залі чекає. Олю, ось тобі шпатель, починай здирати те неподобство в коридорі.
— Доброго ранку і тобі, «феє», — огризнулася Оля, переодягаючись у розтягнуту футболку. — Я сподіваюся, ти хоч годувати нас будеш? Чи обід теж входить у вартість дитячого шезлонга?
— Обід за розкладом, — спокійно відказала Галя. — Але тільки після того, як побачу чисту стіну.
Робота кипіла під акомпанемент постійних перепалок. Кожна подряпина на стіні ставала приводом для нової хвилі обурення.
— Галю, ти подивись на ці шпалери! — кричала Оля з коридору, віддираючи шматок паперу разом із тиньком. — Вони ж тут з часів тих висять! Тут не ремонт треба, а повна дезінфекція. Ти насправді хочеш, щоб я це відновила?
— Менше тексту, Олю, більше діла, — донісся голос Галі з кухні, де вона методично відмивала вікна. — Це вінтаж. І якщо ти відколупаєш ще трохи штукатурки, мені доведеться просити Павла ще й стіни вирівнювати. А це, знаєш, уже тягне на VIP-номер з видом на басейн, якого в мене немає.
— Ти знущаєшся! — Оля вискочила на кухню, розмахуючи шпателем. — Мій чоловік збиває руки об твою підлогу, а ти жартуєш про номери? Ти взагалі маєш совість? Ми ж друзі!
— Ми партнери по бізнесу, — уточнила Галя, навіть не повернувши голови. — Ти надаєш послуги з благоустрою моєї нерухомості, я надаю логістичні та виховні послуги твоїм дітям. Все чесно. До речі, Сашко вчора питав, чи візьму я його на нічну риболовлю. Як думаєш, шліфування підлоги покриває нічну зміну з вудками?
Павло, який на хвилину вимкнув машинку, витер піт з лоба і втрутився:
— Галю, май серце! Я вже спини не відчуваю. Може, зробимо перерву на каву?
— Кава — після того, як винесете сміття, — відрізала «господиня».
Оля кинула шпатель на підлогу. Дзенькіт відлунив у порожньому коридорі.
— Все! Досить! Я не рабиня Ізаура! Ти просто влаштувала нам виправну колонію за те, що я попросила про послугу! Я забираю дітей, і ми нікуди не їдемо!
Галина повільно відклала ганчірку, зняла рукавички і подивилася подрузі прямо в очі.
— Добре. Прямо зараз згортайтеся. Тільки поясни дітям, чому вони залишаються в розпеченому місті на асфальті, поки всі їхні друзі постять фото з пляжу. Поясни їм, що мама з татом не змогли домовитися про ремонт, бо їхня гордість дорожча за дитячі канікули.
В кімнаті запала важка тиша. Чути було тільки, як на вулиці дзижчить самотня муха. Оля важко дихала, її обличчя почервоніло від гніву й образи, але в очах промайнуло розуміння: Галя не відступить.
— Ти нестерпна, — тихо промовила Оля, нахиляючись за шпателем. — Просто нестерпна жінка.
— Я знаю, — ледь помітно посміхнулася Галя. — Зате я триматиму твоїх дітей у залізних рукавицях, і вони повернуться додому найслухнянішими дітьми у світі. Це бонус до основної угоди.
— Ну, якщо вони повернуться шовковими, то я, мабуть, ще й стелю тобі побілю, — буркнула Оля, повертаючись до коридору.
— Ловлю на слові! — гукнула Галя. — Павло, вмикай апарат, план на сьогодні ще не виконано!
До вечора дача сяяла не лише від чистоти, а й від дивного відчуття перемоги. Вони сварилися, висловлювали претензії, але робота рухалася. І десь між другим шаром фарби та обговоренням кольору фіранок стара дружба почала проростати заново — вже без недомовок і маніпуляцій, на міцному фундаменті чесного договору.
Спекотний липневий день на узбережжі Затоки добігав кінця. Галина, вмостившись у шезлонзі на терасі орендованого котеджу, ліниво спостерігала за Сашком та Марічкою. Діти, замурзані морозивом і втомлені від цілоденного купання, будували фортецю з піску прямо біля її ніг.
— Тьотю Галю, а мама скоро приїде? — запитала Марічка, не відриваючись від роботи.
— Не скоро, сонечко. Мама з татом зараз роблять дуже важливу справу. Вони… — Галя замислилася, підбираючи слова, — …оновлюють нашу дачу, щоб нам там було ще затишніше наступного літа.
У цей момент її телефон, що лежав на столику поруч, пискнув, сповіщаючи про нове повідомлення у вайбері. Галя взяла гаджет у руки. Оля прислала цілу галерею фотографій.
Перше фото: коридор. Старих, подертих шпалер більше не було. Замість них стіни були пофарбовані у приємний, світло-бежевий колір. На підлозі лежав новий, симпатичний килимок.
Галя посміхнулася. “Вгадала з відтінком,” — подумала вона.
Друге фото: вітальня. Підлога, яку Павло так старанно шліфував, тепер виблискувала під кількома шарами лаку, підкреслюючи природну красу дерева. Стеля була білосніжною, без жодної плями. Старі меблі були переставлені, створюючи більше простору.
Третє фото: Оля та Павло на тлі оновленого коридору. Обидва втомлені, з плямами фарби на одязі та обличчях, але посміхаються. Оля тримає в руці валик, а Павло — пензель, немов скіпетр.
Під фото був підпис: “Ну що, ‘начальнице’, приймай роботу! Ми це зробили. Дача сяє, як нова копійка. Стелю побілили, як і обіцяли (бонус за слухняних дітей, пам’ятаєш?). Навіть старий диван перетягнули новою тканиною — Павло знайшов десь у закромах. Сподіваємося, тобі сподобається, бо якщо ні, ми її спалимо!”
Нижче було ще одне повідомлення: “Галю, дякую тобі. Правда. Я бачу, як дітям добре на морі (ти ж шлеш фото, я все бачу!). Це вартувало кожної нашої сварки і кожної краплі поту. Ми вас любимо і чекаємо з нетерпінням! P.S. Коли повернетесь, з тебе вечеря на оновленій дачі!”
Галя відчула, як до горла підкотив клубок. Вона швидко набрала відповідь: “Олю, Павло, ви просто неймовірні! Фото супер, дача виглядає фантастично. Ви герої! Діти теж передають привіт і кажуть, що хочуть побачити ‘нову хату’. Ми вас теж любимо. Вечеря з мене, навіть не обговорюється! Відпочивайте тепер ви.”
Вона відклала телефон і подивилася на дітей. Сашко якраз встановлював прапорець на верхівці своєї піщаної фортеці.
— Діти! — гукнула Галя. — Мама з татом закінчили ремонт на дачі! Надіслали фотографії, там така краса!
Діти з криком кинулися до неї, вимагаючи показати фото. Галя знову взяла телефон, і вони разом почали розглядати результати їхньої незвичайної угоди.
Сонце повільно сідало в море, фарбуючи небо в помаранчеві та рожеві тони. На душі у Галини було спокійно і тепло. Вона знала, що цей ремонт став не просто оновленням старого будинку, а символом перезавантаження їхньої дружби — чесної, відкритої і тепер ще міцнішої.
І хоча попереду був ще тиждень відпочинку, вона вже з нетерпінням чекала повернення додому, щоб обійняти подругу і разом відсвяткувати їхню спільну перемогу.
Наталія Веселка
