— Слухай, леґіню з міста, — дід Іван сплюнув через плече і поправив потертий черес. — Якщо ти думаєш, що справжня бринза росте в пластикових коробочках у твоєму “Сільпо”, то ти помиляєшся так само сильно, як той турист, що намагався піднятися на Піп Іван у шльопанцях. Хочеш сиру? Тоді тримайся за борт “УАЗіка”, бо зараз ми будемо летіти там, де навіть орли ходять пішки.
Максим був класичним представником столичного середнього класу. Він володів мережею концептуальних еко-крамниць у Києві, носив одяг із органічної бавовни та щиро вважав себе знавцем гір, оскільки двічі на рік відвідував Буковель. У його розумінні «гори» — це панорамні тераси з видом на підйомники, бездоганний сервіс та келих гарячого глінтвейну з паличкою кориці. Він приїхав у Верховину на своєму новенькому білосніжному кросовері, який ще пахнув автосалоном, зі спеціальною місією: знайти «ексклюзивну, автентичну, високогірну бринзу», яка б стала головним хітом його зимової колекції продуктів.
— Вам до Івана треба, — сказав йому місцевий староста, ліниво мружачись на сонце і вказуючи люлькою кудись туди, де небо зливалося з гострими верхівками смерек у суцільне мереживо туману. — Але послухайте мою пораду, хлопче: залиште свою «пудреницю» тут, біля сільради. Там, куди ми прямуємо, дорога така, що навіть дикі кабани одягають каски, а камінці з-під коліс літають швидше за думки грішника.
Біля підніжжя гори на Максима чекав «УАЗ-469», який став справжньою легендою Верховини. Здавалося, цей автомобіль тримається докупи лише завдяки товстому шару іржі, синій ізоляційній стрічці та затятому гуцульському фаталізму, який не визнає законів фізики. За кермом сидів дід Іван — чоловік, чиє обличчя нагадувало потріскану кору старого дуба, а очі світилися таким хитрим і молодим вогником, ніби він щойно виторгував у самого чорта запасний карбюратор.
— Сідай, леґіню, — прохрипів дід, випускаючи густу хмару диму з самокрутки, що пахла справжнім, міцним тютюном. — Тільки тримайся міцно. Ременів безпеки тут немає вже років тридцять — вони тільки заважають швидко вистрибувати, якщо машина вирішить, що їй набридло їхати. Просто вчепися в щось залізне, не закривай очі від страху і молися.. Бо зараз ми будемо перевіряти, чи є у твоого ангела-охоронця почуття гумору.
Подорож почалася не просто з підйому, а з того, що машина поїхала вертикально вгору прямо по руслу пересохлого гірського струмка. Максим відчув, як його дорогі кросівки ковзають по металевій підлозі, а внутрішні органи вирішили терміново змінити свою дислокацію.
— Діду! Зупиніться! Тут же фізично немає ніякої дороги! Це просто купа каміння та багнюка! — кричав Максим, відчайдушно вчепившись у поручень, який загрозливо хитався.
— Дорога — це поняття суто філософське, — спокійно відповідав Іван, маніакально крутячи величезне кермо. — У нас у горах головне не те, куди ти їдеш по карті, а те, чи вірить твоя машина, що вона здатна проїхати далі. Мій «Богдан» — машина глибоко віруюча. Вона знає, що якщо ми зупинимося, то просто станемо частиною цього ландшафту на віки вічні.
На одному з поворотів, де колесо «УАЗіка» зависло над прірвою, на дні якої в білій піні бився Черемош, Максим просто заплющив очі й почав прощатися з бізнесом, квартирою та недописаним звітом.
— Не кричи так, хлопче, птахів полякаєш, — дід Іван перемкнув передачу з таким звуком, ніби розколов скелю. — Прірва — це всього лише місце, де закінчується тверда земля і починається абсолютна свобода. Ти краще на краєвид дивись, такого у вашому Києві навіть за всі мільйони не побачиш. Бачиш отам синю гору вдалині? Там живе мольфар, який вміє зупиняти зливу одним поглядом. Але сьогодні він, певно, не в гуморі або міцно спить, бо хмари йдуть важкі, як совість податківця.
Раптом машина з глухим стогоном заглохла посеред ділянки, де багнюка за консистенцією нагадувала рідкий бетон. Максим з надією подумав, що це кінець експедиції і вони нарешті підуть пішки вниз.
— Виходь, білоручко, — скомандував дід, дістаючи з-під сидіння іржаву лопату. — Треба трохи підштовхнути нашого коника.
— Я? В цих кросівках? Ви знаєте, скільки вони коштують? Це лімітована серія! — Максим з жахом дивився на свої білі кеди, які вже почали вкриватися рудими плямами. Дід Іван подивився на нього з таким глибоким і щирим сумом, що Максиму стало нестерпно соромно за свій пафос.
— Твої кросівки — то пуста марнота, хлопче. Завтра вони порвуться, і ти про них забудеш. А сир, по який ми їдемо — то вічність. То праця тисячолітня. Виходь і не гніви гори своєю скупістю, бо вони такого не прощають.
Через три години цього «карпатського дрифту», коли Максим уже був повністю покритий шаром гірського пилу, а його модна куртка пахла соляркою, вони нарешті виїхали на полонину. Це був інший вимір. Повітря тут було таким чистим, що від незвички починала паморочитися голова. Тиша була настільки густою, що здавалося, її можна різати ножем, як масло. Пахло парним молоком, ялівцем і тонким ароматом ватри, що курилася неподалік.
— Ласкаво просимо до мого королівства, — дід Іван гордо обвів рукою отару овець, що розсипалася по схилу, наче білі перлини. — Кожна вівця тут має ім’я і свій характер. Ота, що зараз дивиться на тебе як на інопланетянина — це Марічка, вона дуже гонорова і вредна. А та, з чорною плямою на вусі — Параска, вона справжня артистка, співає мені щоранку, поки я її дою.
Вони зайшли до низької дерев’яної колиби, де в кутку жевріло вогнище. У величезному мідному казані, який пам’ятав, мабуть, ще австро-угорських імператорів, повільно дозрівала майбутня бринза. Дід Іван взяв велику дерев’яну ложку — “белебень” — і почав магічний ритуал помішування.
— Слухай уважно, міський леґіню, — голос діда став урочистим. — Справжній сир не терпить суєти і поганих думок. Якщо ти робиш його зі злобою в серці — він вийде гірким, як полин. Якщо ти думаєш лише про прибуток та відсотки — він ніколи не скисне правильно. Треба закрити очі і думати про те, як сонце вранці цілує вершини Горган, і як кожна травинка п’є кришталеву росу. Тільки тоді бринза буде такою, що розчиняється в роті, як солодкий гріх після довгої сповіді.
Дід відрізав товстий шматок «вуди» — золотистого, підкопченого на смерековому диму сиру — і протягнув Максиму прямо на ножі.
— Спробуй. Це тобі не “пармезан” із супермаркету, в якому душі менше, ніж у пластиковій пляшці. Це — справжній дух карпатської ватри.
Максим відкусив шматочок і на мить завмер. Це був справжній вибух: солодкий смак альпійських трав, легка терпкість диму та солоний присмак вільного життя. У цей момент він зрозумів, чому ці люди не міняють свої старі «УАЗики» та суворе гірське життя на жодні блага цивілізації. Тут була правда, якої йому так бракувало в офісних коридорах.
Сонце почало повільно ховатися за гору Шпиці, забарвлюючи небо в неймовірні, майже інопланетні відтінки фіолетового, рожевого та золотого. Дід Іван розпалив велику ватру прямо перед входом у колибу. Вогонь весело тріщав, поїдаючи сухі смерекові гілки.
— Знаєш, чому наша бринза має таку силу? — запитав дід, мружачись на іскри. — Бо ми її солимо не просто сіллю з Дрогобича, а ще й нашими історіями. Колись мій предок зустрів на цій самій полонині самого Олексу Довбуша. Той був поранений, сперся на скелю і каже: “Іване, дай мені шматок сиру, бо вже немає сил гори на плечах тримати”. Прадід дав йому цілий кусень. Довбуш з’їв, встав, вдарив своєю барткою об камінь — і звідти забило чисте джерело. Ми з того джерела досі воду беремо для овець, тому вони в нас такі здорові та розумні.
— Діду Іване, а мольфари справді можуть керувати світом? чи це все для туристів вигадали? — тихо запитав Максим, не відриваючи погляду від танцюючих язиків полум’я.
— А ти сам як думаєш? Хто, по-твоєму, цей залізний гроб на колесах через ту багнюку переніс? Я ж бачив у дзеркало, що ти не штовхав, ти просто стояв поруч і охав від жаху. То духи гір підставили свої плечі, бо бачили, що ти хлопець всередині непоганий, просто міським шумом трохи пришелепкуватий став. Вони тобі дали шанс очиститися.
Максим слухав ці історії до глибокої ночі. Дивно, але йому зовсім не хотілося перевіряти робочу пошту, дивитися на курс валют чи гортати стрічку новин, яка зазвичай забирала половину його життя. Він просто сидів на старій колоді, відчував запах диму і слухав, як далеко в лісі кричить сова, а гори дихають у темряві, наче живий, могутній звір.
Наступного ранку Максим допомагав діду вантажити в «УАЗ» важкі ящики з бринзою та вудою. Він був брудний, з подряпинами від гілок на руках, його білі кросівки назавжди стали кольору карпатської землі, але він посміхався так щиро, як не посміхався з часів свого далекого дитинства.
— Ось, тримай на дорогу, — дід Іван простягнув йому маленьку грудочку білосніжної бринзи, дбайливо загорнуту в свіже листя лопуха. — Це передаси своїй мамі. Скажеш — то гостинець від Івана з самого верхів’я. І запам’ятай моє слово, хлопче: сир — то не просто товар для перепродажу. То символ довіри. Не продавай його людям із холодним серцем або порожньою душею. Він у них просто не засвоїться.
Шлях назад знову нагадував божевільні американські гірки, але Максим уже не заплющував очі. Він з азартом дивився на круті схили, на могутні ліси і відчував, що ці гори тепер — назавжди частина його власного коду.
Коли він нарешті спустився до Верховини і підійшов до свого чистого, гламурного кросовера, він довго не міг змусити себе сісти всередину. Машина здавалася йому занадто тісною, занадто стерильною і якоюсь зовсім чужою в цьому краї величних скель.
Еко-крамниця Максима в центрі Києва з часом змінилася до невпізнання. Він прибрав пластикові вітрини, замінивши їх на дерево та камінь. Але головне — він перестав продавати сир кожному зустрічному. Тепер він спочатку дивився покупцеві прямо в очі, заводив коротку розмову. І якщо він бачив у людині лише пиху, суєту та бажання «купити щось дороге», він спокійно казав, що товар закінчився.
Раз на місяць Максим обов’язково зникав з радарів. Він сідав у свій автомобіль, який тепер завжди був прикрашений шаром чесної карпатської багнюки, їхав до Верховини, пересідав у незламний «УАЗ» діда Івана і розчинявся в хмарах. Бо там, на висоті, де повітря пахне вічністю, він знайшов найважливіший бізнес-план у своєму житті: як бути справжньою людиною, а не просто успішним споживачем ресурсів.
І щоразу, коли він у Києві відчиняв банку з тією самою бринзою, йому здавалося, що крізь шум столичних проспектів він чує далекий, тужливий звук трембіти, запах смерекових дров і хрипкий, добрий голос старого майстра: — Ну що, леґіню, знову приїхав? Сідай до ватри, зараз будемо справжню вічність на смак пробувати. Тільки кросівки свої модні залиш за порогом, вони тут ні до чого.
