Ранок вівторка на четвертому тижні Великого посту почався не з кави, а з гуркоту кришки чавунної пательні. Марія Іванівна, яка тримала піст так суворо, ніби від її раціону залежала доля Всесвіту, з підозрою вдихнула повітря.
— Це що, бекон? — її голос пролунав як вирок у залі суду.
Степан, її чоловік, завмер з виделкою в руці, намагаючись прикрити тарілку газетою.
— Марічко, це просто яєчня. Для підтримки робочої сили. Мені сьогодні на об’єкті три тонни цементу приймати. На одній капусті я там і впаду під бетономішалку.
— «Для сили»! — Марія сплеснула руками. — А про силу духу ти подумав? Сорок днів можна потерпіти, Степане! Люди в пустелі на акридах сиділи, а ти за шматок свинини душу продаєш!
— Я не в пустелі, я в Голосіївському районі! — відрізав Степан, нарешті відправивши шматочок бекону до рота. — І акриди — це, між іншим, теж м’ясо, тільки комашине. Тож не треба мені тут біологічних маніпуляцій.
У цей момент на кухню зайшла донька Аліна, витягуючи з холодильника пачку грецького йогурту. Марія Іванівна перевела важкий погляд на неї.
— І ти туди ж? Аліно, я ж вчора скидала тобі посилання на статтю про очищення організму і помисли!
— Мам, — зітхнула Аліна, відкриваючи баночку, — моє очищення — це відсутність токсичних розмов зранку. У мене сесія. Моєму мозку потрібен білок, а не твої ссилки у вайбері про «гріховні ласощі».
— Гріх — це не те, що в рот, а те, що з рота! — вставив свої п’ять копійок Степан, задоволено жуючи.
— Ось саме! — вигукнула Марія. — І з вашого рота зараз виходить непослух і зневага до традицій! Я готую цей пісний борщ три години, на затирці, без жодної краплі жиру, а ви дивитесь на нього, як на отруту!
— Бо він і на смак як тепла вода з-під крана, в якій помили буряк, — пробурмотіла Аліна.
— Що?! — Марія Іванівна вхопилася за серце. — Я старалася! Я шукала свіжі білі гриби на ринку за всі гроші світу!
Сварка розгорілася з новою силою, коли з кімнати вийшов молодший син Денис, тримаючи в руках коробку з-під піци, яку він потайки замовив ввечері.
— О, то у нас тут бенкет під час чуми? — засміявся він, але швидко замовк під вогнем материнських очей.
— Денисе, ти хоча б совість маєш? Сьогодні ж Хрестопоклонна неділя скоро! — Марія ледь не плакала.
— Мам, ну чесно, — Денис поставив коробку на стіл. — Ти сама минулого тижня з’їла цілу пачку печива «Марія», бо там на етикетці написано «пісне». А там цукру стільки, що можна діабет заробити. Хіба це піст? Це просто вуглеводна дієта.
— Це дозволено! — вигукнула Марія.
— Дозволено ким? Кондитерською фабрикою? — іронізував Степан. — Ти, Машо, стала такою дратівливою через цей свій піст, що з тобою в одній кімнаті перебувати страшно. Ти на людей кидаєшся більше, ніж я, «грішний м’ясоїд». То хто з нас більше постить? Я, спокійний і ситий, чи ти — голодна і зла на весь світ?
Марія Іванівна замовкла. У кухні повисла важка тиша, яку переривало лише цокання годинника. Вона подивилася на свої натруджені руки, потім на чоловіка, який вже не виглядав таким задоволеним, і на дітей, що тулилися біля холодильника, як партизани.
— Знаєте що… — тихо сказала вона. — Може, Степан і правий. Я так захопилася змістом тарілок, що забула про зміст серця.
— Мам, та ми ж не проти твого посту, — Аліна підійшла і обійняла її. — Просто не треба нас за вуха тягнути в рай. Ми ще не доросли.
Степан підвівся, підійшов до дружини і лагідно приобняв її за плечі.
— Слухай, Марусь. Давай так: ти готуй свій борщ, він справді пахне грибами на всю хату. А я… я обіцяю не смажити бекон, коли ти на кухні. Буду їсти його тихо, як миша, в гаражі.
— В гаражі — це вже занадто, — ледь посміхнулася Марія. — Просто відчини кватирку. І… Денисе, викинь ту коробку від піци, від неї пахне ковбасою на всю квартиру, я ж не залізна!
Звісно, до Великодня вони ще не раз посперечаються про кількість яєць у пасці та ціну на буженину, але головний урок було засвоєно: любов дорожча за дієту.
Свято наближалося з невблаганною швидкістю, і разом із ним на кухню повернувся дух «кулінарної інквізиції». Субота перед Великоднем у родині Степана та Марії Іванівни нагадувала штаб-квартиру перед вирішальним наступом
— Степане, обережно! Ти не каміння на будові розвантажуєш, це ж яйця домашні, по десять гривень штука! — Марія Іванівна ледь не впустила ложку в каструлю з цибулинням.
Степан, який обережно ставив лоток на стіл, витер піт з чола.
— Маша, я їх ніс так ніжно, ніби це кришталеві туфельки Попелюшки. Чого ти знову заводишся?
— Бо завтра розговіння! Ми маємо бути чисті помислами! А ти вже тричі за ранок згадав про ту ковбасу, що в холодильнику «сумує».
— Я не згадував, я констатував факт! Вона там лежить і гіпнотизує мене через дверцята. Це психологічне катування!
У цей час Аліна намагалася прикрасити паски за останнім словом кондитерської моди: мінімалізм, сушені квіти та пастельна глазур.
— Мам, ну нащо ти знову ліпиш туди ці різнокольорові палички? Вони ж зуби ламають! — обурилася донька, дивлячись на те, як мати щедро сипле цукровий «бісер» на її стильний виріб.
— Це не палички, це символ радості! — відрізала Марія. — Твій «мінімалізм» виглядає так, ніби ми в жалобі. Великдень — це свято! Має все блищати!
— Воно має бути естетичним, а не схожим на вибух на фабриці конфеті! — Аліна відсунула свою тарілку. — Я роблю дві паски для інстаграму, а решту — роби хоч у горошок.
— «Для інстаграму»… — пробурчав Денис, заходячи на кухню. — А для шлунку щось буде? Бо я вже два дні на «передсвятковій дієті», бо «це на завтра». Мам, я реально бачив, як тато вночі нюхав сирну запіканку.
— Денисе! — гаркнув Степан. — Не видавай державні таємниці!
Найважчий момент настав о першій годині ночі, коли родина повернулася зі служби. Запахи в хаті стояли такі, що навіть сусідський пес, здавалося, бив хвостом у стіну від заздрощів.
Степан рішуче підійшов до холодильника.
— Все. Піст скінчився. Христос Воскрес, панове!
— Стій! — Марія Іванівна перегородила шлях. — Спочатку молитва, потім крашанка, потім паска. Порядок має бути!
— Марічко, — очі Степана блищали голодним вогнем, — якщо я зараз не з’їм шматок шинки, я сам стану частиною духовної історії як перший мученик від голоду в 21 столітті.
— Потерпи п’ять хвилин! — наполягала Марія. — Ми стільки чекали! Аліно, неси ту свою «модну» паску. Денисе, діставай хрін!
Нарешті стіл було накрито. Сварки, що назрівали весь тиждень, раптом розтанули, як цукрова пудра на гарячому тісті.
Степан урочисто розрізав домашню ковбасу. Марія Іванівна, яка за пост помітно схудла, але не втратила бойового духу, поклала кожному по скибці своєї фірмової буженини.
— Знаєте, — сказав Денис, жуючи крашанку, — а без того, що ми сварилися через піст, ця ковбаса не була б такою смачною.
Конфлікт додає гостроти!
— Гостроти додає мій хрін, — усміхнувся Степан. — Марічко, вибач, що я бурчав. Твій пісний борщ був… ну, терпимим. Але ця паска — це шедевр. Навіть із твоїм «бісером».
— А мені подобаються твої квіти, Аліно, — Марія лагідно торкнулася руки доньки. — Виглядає справді по-сучасному. Може, я теж наступного року спробую «мінімалізм».
— Наступного року? — жахнувся Степан. — Машо, дай хоча б цей Великдень пережити!
Вони сміялися, цокалися крашанками, і в тій тісній кухні панувало те, що набагато важливіше за правила харчування — звичайне людське тепле розуміння. Бо врешті-решт, головне в пості — не поїсти одне одного, а за столом — наїстися разом.
Другий день Великодня — це час, коли шлунок благає про пощаду, але українська гостинність не знає слова «досить».
Родина Степана та Марії Іванівни завантажилася в старенький кросовер і вирушила в село до тітки Ганни — жінки, чиї порції вимірюються не грамами, а відрами.
— Степане, я тебе прошу, — Марія Іванівна поправляла хустку, дивлячись у дзеркало, — не кажи Ганні, що ти на дієті. Вона цього не переживе. Минулого року кум Микола сказав, що не хоче добавки, то вона три дні з ним не розмовляла, думала, що борщ пересолила.
— Маша, яка дієта? — Степан міцніше стиснув кермо. — Я після твого посту ще не відійшов! Але я людина, а не бездонна бочка. Якщо вона знову виставить на стіл сім видів холодцю, я за себе не ручаю.
— Мам, а можна я просто скажу, що я веган на один день? — подала голос Аліна з заднього сидіння, гортаючи стрічку соцмереж. — Бо я бачила фотки з їхнього застілля минулого року. Там жиру стільки, що можна змащувати деталі трактора.
— Тільки спробуй! — шикнула Марія. — Ганна три дні пекла качок! Який веган? Ти хочеш, щоб у неї тиск підскочив до небес
Як тільки машина зупинилася біля білої хати, на ґанок вибігла тітка Ганна, сяючи, як великоднє сонечко.
— Приїхали! Рідненькі! Голодні, мабуть, з дороги? — вона почала обіймати кожного так міцно, що в Дениса ледь не вилетів телефон з рук. — Ану швидше до хати, там уже все холоне!
Стіл у вітальні прогинався. У прямому сенсі. По центру височіла гора пирогів, оточена ескадронами домашніх ковбас, голубців розміром з кулак боксера та мисками з салатами, заправленими такою густою сметаною, що в ній можна було ставити прапор.
— Ганнусю, ми ж тільки снідали… — невпевнено почав Степан, але під суворим поглядом Марії замовк.
— То був сніданок, а це — обід! — Ганна вже накладала Степану в тарілку три величезні голубці. — Їж, Степанчику, ти такий худий став, Маруся тебе зовсім заморила тим постом. Обличчя вже в кулак не вміщається!
— А це що, Аліночко, ти нічого не їси? — Ганна з підозрою подивилася на дівчину, яка намагалася заховати котлету під листком салату.
— Тітусю, я просто… я намагаюся тримати баланс, — обережно відповіла Аліна.
— Баланс? — Ганна сплеснула руками. — Ось тобі баланс: зліва ковбаска, справа шиночка, а посередині — домашній хлібчик. Оце рівновага! А твій салат — то для кролів, а не для гарної дівки.
Денис, який вирішив бути розумнішим, мовчки поглинав усе підряд, поки не відчув, що джинси починають тиснути в талії.
— Мам, — прошепотів він Марії на вухо, — здається, я зараз лусну.
— Терпи, сину, — так само пошепки відповіла мати. — Скоро буде десерт.
Коли здавалося, що межа людських можливостей досягнута, Ганна внесла «контрольний постріл» — величезний макітру з налисниками у вершках та графинчик.
— Оце піднімемо за свято! — проголосила вона. — Степане, ну хоч чарочку!
— Ганно, я ж за кермом! — вигукнув Степан з надією в голосі.
— То Маруся сяде! Чи Аліна! А ти маєш скуштувати, я її три роки витримувала.
— Ну, хіба що для дезінфекції… — здався Степан під загальний регіт.
Коли родина нарешті завантажилася назад у машину, в салоні панувала така тиша, яку можна зустріти лише в бібліотеці або в кабінеті після дуже важкого іспиту. Всі дихали через раз.
— Більше… ніяких… поїздок… до наступного року, — ледь вимовив Денис, розстібаючи верхній гудзик штанів.
— А я казала, — прохрипіла Марія Іванівна, — треба було вчора менше паски їсти, щоб місце лишилося.
— Знаєш, Машо, — Степан повільно ввімкнув першу передачу, — я тут подумав… Може, той твій Великий піст — це не така вже й погана ідея. Я вже чекаю наступного понеділка, щоб просто поїсти вівсянки на воді.
Аліна виставила фото столу в інстаграм з підписом: «Вижили».
Галина Червона
