— Слухай мене уважно, синку. Якщо ти зайшов у 46-ту на “Тернівському” і хочеш доїхати до “Червоної” живим, ти маєш стати тінню. Не дихай глибоко, не дивися кондукторці в очі без гривні в руці та ніколи, чуєш, ніколи не кажи, що в тебе купюра у п’ятсот гривень. Це не гроші, це оголошення величезної сварки.
О п’ятій ранку Кривий Ріг не просто прокидається — він робить важкий, металевий вдих. Місто занурене у специфічний індустріальний туман, який неможливо переплутати ні з чим іншим: він густий, має колір розведеного молока з домішками іржі та пахне залізом, вологою глиною і мастилом. Степан, шахтар із двадцятирічним стажем, чиї руки за ці роки ввібрали залізорудний пил так глибоко, що його не вимиє жодне мило світу, повільно виходив із під’їзду своєї дев’ятиповерхівки на Північному ГЗК.
Його шлях лежав через усе місто. У Кривому Розі «через усе місто» — це не просто фраза. Це подорож довжиною у 126 кілометрів уздовж залізного пласта, яка за часом могла б легко позмагатися з перельотом із Києва до Нью-Йорка. Але якщо в літаку вам дають плед і томатний сік, то тут рівень комфорту більше нагадував термінову депортацію в невідомість без права на оскарження.
На зупинці вже збиралася «еліта» ранньої зміни. Це було мовчазне товариство: чоловіки в потертих куртках, що пахли соляркою та підземною вологою, і жінки з втомленими, але чіпкими очима. Всі вони тримали сумки з «тормозками» так міцно, ніби всередині були принаймні протоколи ядерних випробувань, а не пара канапок з салом та термос із солодким чаєм.
— Ну що, мужики, які прогнози на сьогодні? — Сашка, молодий прохідник, нервово переступав з ноги на ногу, намагаючись зігрітися. — Знову «Рута» приїде, де коліна вуха закривають, чи, може, боги змилуються і дадуть «Спринтер» з м’якими сидіннями?
Степан подивився на хлопця з батьківським сумом.
— Які боги, Саня? Ти в Кривбасі чи де? У 46-му маршруті Бог один — водій дядя Юра. І судячи з того, що вчора наш «Кривбас» програв на останніх хвилинах, Юра сьогодні явно не в дусі. Він сьогодні буде не їхати, він буде мститися цьому світу.
Вдалині, крізь червоний туман, нарешті з’явилися два тьмяні, жовтуваті вогні. Жовта «Рута», полатана заклепками, синьою ізоляційною стрічкою та щирими молитвами пасажирів, важко підкотилася до зупинки. Двері відчинилися з жахливим металевим звуком, схожим на останній подих пораненого мамонта. Битва почалася.
Якщо водій Юра був похмурим богом-творцем, то кондукторка Люся була верховним жерцем, інквізитором і головним логістом цього залізного всесвіту. Це була жінка неосяжних масштабів, чия присутність у просторі ігнорувала закони фізики. Вона була одягнена в робочу безрукавку кольору «вирви-око», а на її стегні висіла масивна сумка для грошей, що виглядала як кобура у досвідченого ковбоя часів Дикого Заходу.
— Проходь далі, я сказала! — голос Люсі легко перекривав ревіння двигуна та шум сусіднього кар’єрного самоскида. — Куди ти став у дверях, як пам’ятник невідомому прибульцю? Центр салону гумовий, я точно знаю, він розтягується під тиском совісті! Ану, дихнули всі разом і зробили крок вперед!
Люся працювала ліктями, як поршнями в циліндрах.
— Мужчина з рюкзаком! — гримнула вона на інтелігентного на вигляд хлопця. — Ви не в Гімалаї йдете, зніміть цей баул! Ви ним щойно трьох людей в інший район відправили, вони ж тепер на роботу запізняться! Тримайте його в руках, або я його зараз замість запаски причеплю!
Степан, завдяки багаторічному досвіду, встиг зайняти стратегічно найвигіднішу позицію — біля вікна, де була маленька шпарина. Крізь неї хоч трохи надходило свіже повітря, змішане з пилом. Він знав: зараз почнеться критична стадія «Ущільнення». У Кривому Розі поняття «повна маршрутка» — це міф для слабаків. Тут існує лише стан «ще двоє влізуть, якщо видихнуть і стануть на одну ногу».
— Передаємо за проїзд! Не затримуємо процес самоокупності транспорту! — Люся пробиралася крізь натовп, магічним чином не зачіпаючи нікого своїми габаритами, хоча пасажири стояли так щільно, що можна було почути серцебиття сусіда. — Хто там на задньому передав сорок гривень дріб’язком? Хто цей нумізмат? Я вам що, банк «Україна» чи пункт прийому металобрухту? Я вам цю решту буду по одній гривні віддавати, подивимося, як ви тоді посміхатися будете!
Маршрутка неслася по проспектах, що здавалися нескінченними стрічками серед пустелі. Пейзаж за вікном міг би стати декорацією до фільму про Марс: руді терикони, велетенські копри шахт, що впиралися в небо, як готичні собори індустрії, і величезні провали кар’єрів, що нагадували незагоєні рани на тілі стародавньої землі.
На задньому сидінні, де зазвичай вирішувалися долі всесвіту, двоє пенсіонерів затіяли дискусію, яка почалася з глобальної геополітики, але швидко і неминуче скотилася до насущних проблем.
— Я тобі кажу, Петрович, — доводив один, розмахуючи в повітрі порожньою сіткою, — поки ми не повернемося до планової економіки і не поставимо на кожній зупинці по ревізору з наганом, цей автобус швидше не поїде! Порядок має бути!
— Та яка там економіка, Гнатовичу, — відгукнувся Сашка-прохідник, намагаючись не впасти на коліна сусіду. — Тут головне, щоб у нас на ходу колесо не відлетіло. Я вчора бачив, як дядя Юра на кінцевій його синьою ізоляційною стрічкою підмотував і перехрестився. Це і є вся наша планова економіка.
— А ти, молодий, не патякай! — втрутилася жінка з відром. — Ти краще скажи, чому на «Південному» ринку кабачки сьогодні по тридцять, а на «Центральному» по двадцять п’ять? Це що, логістичний збір за проїзд через Гданцівку?
Раптом маршрутка різко, зі свистом гальм, зупинилася перед пішоходом-самогубцем. Весь салон, як єдиний багатоголовий організм, хитнувся вперед. Хтось не втримався і м’яко, але неминуче впав прямо на Люсю.
— Опа! — спокійно промовила вона, підтримуючи пасажира, що застряг у її обіймах. — Куди ти летиш, козаче? Куди такий прудкий? Я жінка заміжня, сувора, тримайся краще за поручень, а не за моє особисте щастя! Наступного разу за такий маневр візьму подвійний тариф як за атракціон!
Саме в цей момент, коли напруга в салоні досягла піку через духоту, виник легендарний «Конфлікт Купюри». Молодий чоловік у великих білих навушниках, абсолютно відірваний від суворої криворізької реальності, зневажливо простягнув Люсі 500 гривень.
У маршрутці настала тиша, яку можна було помацати руками. Навіть двигун «Рути», здавалося, перестав кашляти і з повагою затих. Люся повільно, дуже повільно повернулася до молодика. Її очі звузилися до розмірів прорізів у доменній печі.
— Юра, зупиняй машину, — тихо, майже пошепки сказала вона в бік кабіни. — У нас тут мільйонер. Інвестор з Дубаю завітав. Зараз будемо здачу збирати всім містом, по шапці пустимо. Може, Юра, ще в церкву заїдемо по дорозі? Свічку за здоров’я цього пана поставимо? Бо я відчуваю, що після того, як я йому здачу по дві гривні видам, він до вечора не доживе — пасажири розірвуть на сувеніри.
Хлопець зблід, миттєво зняв навушники і почав гарячково порпатися по кишенях, знайшовши врешті-решт купу зім’ятих дрібних купюр. Салон одночасно видихнув. Потенційний лінч скасовувався.
Поїздка тривала вже другу годину. Місто не закінчувалося, воно лише змінювало райони. Тут відбулася «Велика Ротація»: половина салону вийшла, але на їхнє місце якимось дивом зайшло півтори половини.
Коли жовта «Рута» нарешті, хриплячи всіма вузлами, доповзла до кінцевої зупинки «Червона», Степан відчув, що він пройшов через справжнє духовне очищення. Він вистрибнув на розпечений асфальт, з хрускотом розім’яв натруджену спину і подивився на сонце, яке ледь-ледь пробивалося крізь густий смог металургійного комбінату.
Юра вийшов із кабіни, витер замаслені руки об ще більш замаслену ганчірку і мовчки кивнув Степану.
— Живий? — голос водія був схожий на звук тертя наждачки по металу. — Живий, Юро. Дякую, що довіз. Завтра знову?
— А куди ми, Степаничу, дінемося з цієї колії? Вона в нас одна на всіх.
Люся в цей час уже енергійно вимітала з салону насіння, порожні пляшки та чиїсь загублені надії на сидяче місце. Вона подивилася на Степана, її суворе обличчя раптом пом’якшилося, і вона майже непомітно посміхнулася. — На, тримай, Степаничу. Ти сьогодні добре тримався, не скиглив.
Вона простягнула йому маленьку, обгорнуту в пожовклий папірець цукерку «Барбарис». У жорсткій ієрархії 46-го маршруту це була найвища державна нагорода, еквівалент ордена за мужність.
Степан йшов у бік прохідної шахти. Попереду був важкий день на глибині півтора кілометри, де темно і спекотно. Але він крокував впевнено. Він знав: найважча і найнебезпечніша частина зміни — поїздка через місто — вже позаду. Він переміг у битві за 46-ту маршрутку. Він проїхав Кривий Ріг наскрізь і, головне, зберіг у цій тисняві людську подобу.
Бо в цьому місті маршрутка — це не просто вид транспорту. Це щоденний тренажер для душі, де люди вчаться нелюдському терпінню, щирій взаємодопомозі та вмінню вчасно передати за проїзд, навіть якщо твоя рука намертво затиснута чужим ліктем.
