— Слухай сюди, Олексію! Якщо ти думаєш, що твої вживані покришки мають більше прав на це повітря, ніж мої легені, то ти погано знаєш вчителів праці. Я вчив дітей робити табурети, а тебе навчу поважати кордони. Або цей гумовий склад зникне до вечора, або твої сни супроводжуватиме Гріг на максимальній гучності — і повір, твоя дитина прокинеться не від любові до класики!
Будинок номер 42 по вулиці Кленовій нічим не відрізнявся від тисяч інших панельних багатоповерхівок. Це був типовий «вулик», де сотні людей жили стіна в стіну, але справжнє життя кипіло не в затишних вітальнях, а в сірих зонах — тамбурах. Тамбур на дванадцятому поверсі, що об’єднував квартири №14 та №15, довгі роки вважався взірцем нейтралітету.
Тут мешкав Віктор Петрович — пенсіонер, чия біографія була викарбувана на його обличчі зморшками суворості та педагогічного терпіння. Колишній вчитель праці, він обожнював порядок. У його квартирі кожен цвях був на своєму місці, а інструменти в коморі висіли за рангом, як солдати на параді. Для нього тамбур був «передпокоєм душі». Він щочетверга мив там підлогу з хлоркою і тримав старий дерев’яний табурет, збитий ще в 1984 році. Табурет мав сакральне значення: на нього Петрович ставив сумки з продуктами, щоб спокійно дістати ключі, не згинаючись у три погибелі.
Його сусідами була молода сім’я Потапенків — Олексій та Марина. Вони в’їхали рік тому, і спочатку все було ідеально. Марина, усміхнена дівчина з вічним пучком на голові, пригощала старого домашніми млинцями, а Олексій, вічно заклопотаний менеджер з продажу, допоміг Петровичу підтягнути петлі на дверях. У тамбурі мирно співіснували табурет пенсіонера та прогулянковий візочок їхньої трирічної доньки Софійки. Це був крихкий мир, що тримався на взаємному мовчанні.
Все рухнуло в один дощовий вівторок, коли Олексій, захеканий і злий, затягнув у тамбур комплект зимової гуми Nokian. Гараж Олексія затопило після зливи, і він, не придумавши нічого кращого, склав чотири брудні колеса величним стовпом прямо перед табуретом Віктора Петровича.
Коли Віктор Петрович повернувся з ринку, несучи в руках трилітрову банку домашнього молока та пакунок із хлібом, він завмер на порозі тамбура. Шлях до його власності був перекритий чорною гумовою вежею, від якої виходив специфічний, задушливий запах нафтохімії. Поставити молоко було нікуди. Поки Петрович балансував, намагаючись не впустити банку і водночас намацати ключі в кишені пальта, він відчув, як всередині нього прокидається старий вчитель праці, який не терпить порушення техніки безпеки.
Він тричі, коротко і сухо, постукав у двері №15. Двері відчинила Марина, тримаючи на руках Софійку.
— Ой, Вікторе Петровичу, добрий день! Ви вибачте за цей гармидер, — вона винувато посміхнулася. — Льоша каже, що це на день-два. У гаражі по коліно води, гума попсується.
— Мариночко, дитино, — Петрович старався говорити спокійно, хоча банку з молоком вже судомило в руках. — Гараж — це приватна проблема, а тамбур — спільна територія. Ви розумієте, що зимова гума в закритому просторі виділяє канцерогени? Ми тут не просто живемо, ми тут дихаємо. Як мені заходити додому? Боком? Я ж не камбала.
Наступного дня колеса не зникли. Більше того, зверху на них Олексій поставив великий мішок картоплі, привезений від тещі. Тепер конструкція стала монолітною і непереможною. Віктор Петрович зрозумів: його дипломатія була сприйнята як слабкість.
Того вечора пенсіонер провів «мобілізацію». Він витяг із комори стару радянську шафку для взуття — громіздку споруду з ДСП, яка мала гострі кути і дверцята, що рипіли, як двері в замку Дракули. Він виставив її в тамбур так, що прохід до дверей Потапенків звузився до тридцяти сантиметрів. Тепер Марина з візочком не могла вийти, не подряпавши пластик об кути Петровича.
— Це що за труна? — вигукнув Олексій, повернувшись з роботи і зачепившись штаниною за завісу шафки. — Петрович, ви з глузду з’їхали? Тут дитині ніде розвернутися! Віктор Петрович визирнув у щілину дверей.
— Це не труна, Олексію. Це стратегічний резерв меблів. Оскільки наш тамбур офіційно оголошено складським приміщенням «А-класу», я вирішив не відставати. Якщо вашій гумі можна тут стояти, то і моїй тумбі — теж. До речі, Статут ОСББ забороняє захаращення шляхів евакуації. Я вже підготував заяву пожежникам. Будемо платити штрафи разом.
Мир змінився фазою активного саботажу. Марина перестала вітатися, демонстративно відвертаючись у ліфті. Олексій, ідучи на роботу о шостій ранку, «випадково» гупав тамбурними дверима так, що у Віктора Петровича на кухні підстрибували чашки.
Відповідь пенсіонера була асиметричною. Він згадав, що Потапенки дуже цінують денний сон своєї доньки. Рівно о 13:00, коли Софійка засинала, Віктор Петрович вмикав у себе в передпокої радіо «Культура» на повну гучність, причому вибирав передачі з найбільш експресивними оперними аріями або тривалими дискусіями про долю українського бароко. Звукоізоляція в панельці була символічною, тому Софійка прокидалася..
Марина прийшла до нього з червоними від недосипу очима.
— Вікторе Петровичу, я вас благаю! Дитина плаче, ви ж людина, ви ж вчитель!
— Я вчитель, Мариночко. І я вчу вас порядку. Приберіть гуму — і настане тиша. Закон збереження енергії: ви тиснете на мене колесами, я тисну на вас музикою. До речі, не порушуючи ніяких норм – виключно до 22.00, рівень шуму не перевищує 40 дБА,
Конфлікт загострився, коли Марина вирішила «перебити» запах Петровича (який почав спеціально смажити оселедець з відчиненими дверима) автоматичним освіжувачем повітря. Вона повісила його над своїми дверима, але струмінь хімічного «Морського бризу» кожні п’ятнадцять хвилин бив прямо в дверне вічко Віктора Петровича. Коли старий виходив за поштою, він потрапляв у хмару штучного жасмину, від якого в нього починався напад кашлю.
— Хімічна зброя? — прохрипів він. — Добре. Буде вам бактеріологічна.
Наступного ранку тамбур наповнився ароматом, від якого задихалися навіть таргани. Віктор Петрович «випадково» розлив біля порогу настоянку валеріани, змішану з чимось дуже привабливим для місцевих котів. Через дві години під залізними дверима тамбура зібралося шість безпритульних котів району. Вони шкрябалися в двері, влаштовували криваві бійки і співали такі серенади, що Олексій не витримав і вибіг з відром води. Але коти поверталися знову і знову.
Кульмінація цієї драми сталася в суботу. Олексій поїхав у відрядження, Марина потягла Софійку до поліклініки, а Віктор Петрович сидів на кухні, перечитуючи старий підручник з геометрії. Раптом він почув дивний звук. Це не був кіт. Це був звук води — рівномірний, сильний і дуже небезпечний.
Визирнувши в тамбур, він побачив жахливу картину. В Потапенків усередині квартири зірвало гнучкий шланг підводу води до змішувача на кухні. Оскільки двері були зачинені, вода вже фонтаном била в коридор і бурхливим потоком виривалася під поріг у тамбур. Вона миттєво залила «Nokian», просочила мішок з картоплею (від якого пішов запах гнилого крохмалю) і вже підбиралася до раритетної тумби Петровича.
Старий вчитель зреагував миттєво. У нього була звичка, що залишилася з мирних часів — Марина колись дала йому запасні ключі «на випадок пожежі». Обидві сторони про це забули в запалі, але Петрович пам’ятав.
Він схопив ключі, влетів у квартиру сусідів, де води було вже по кісточки. Старий, послизаючись на новенькому ламінаті, заліз під мийку і тремтячими руками перекрив центральний вентиль. Потім він не сів відпочивати. Протягом двох годин сімдесятирічний пенсіонер, обливаючись потом, вичерпував воду відрами, рятуючи меблі Потапенків і власні нерви. Він витяг на сходи намоклий мішок картоплі, відсунув гуму, протер кожен сантиметр спільної підлоги.
Коли Марина з дитиною повернулася додому, вона побачила вщент мокрого, блідого Віктора Петровича, який сидів на своєму табуреті в тамбурі, важко дихаючи. Навколо було чисто, сухо, а в квартирі панувала тиша.
— Вікторе Петровичу… ви що… — Марина кинула сумку, побачивши залишки «потопу». — Ви нас врятували?
— Я рятував свій табурет, Мариночко, — прохрипів старий. — Бо якби ваш ламінат здувся, я б його до смерті не переступив. Іди додому, там витріть під шафами, я там не дістав.
Минуло два тижні. Тамбур на дванадцятому поверсі змінився до невпізнання. Олексій, повернувшись з відрядження, відразу відвіз гуму в професійне сховище, а картоплю — до підвалу. Віктор Петрович, своєю чергою, розібрав свою жахливу шафку і відніс її на смітник.
Замість барикад у тамбурі з’явилася компактна, стильна металева поличка для взуття, яку Олексій і Петрович збирали разом. Олексій тримав деталі, а пенсіонер суворо стежив за тим, щоб кожен шуруп був закручений за правилами механіки.
На дверях тепер висіла маленька, охайна табличка, виготовлена Петровичем на станку:
«ЗОНА ВЗАЄМОДОПОМОГИ. Об’єкти, що заважають совісті, підлягають негайному видаленню».
Марина знову заносить сусідові пироги, але тепер вона завжди запитує, чи не заважає Софійка йому відпочивати. А Віктор Петрович… він залишив свій табурет. Тепер на ньому часто сидить маленька Софійка, поки мама закриває двері, а старий вчитель показує їй, як з простого папірця скласти літачок.
Виявилося, що шість квадратних метрів — це або затісна в’язниця для егоїстів, або величезний простір для людей, які вміють вчасно перекрити вентиль власної гордині.
