Весняний дощ стукав у шибку монотонно й глухо. Марʼяна сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з вистиглим чаєм, і дивилася на старі шпалери.
Місяць тому не стало мами — людини, яка тримала цей світ докупи, згладжувала кути й уміла розрадити одним поглядом. Тепер у хаті оселилася тиша, яку щовечора порушував лише важкий тупіт батькових ніг.
У кімнаті рипнули двері, і на порозі з’явився Степан Петрович. Він підійшов до плити, зазирнув у каструлю й незадоволено зсунув брови.
— Знову суп без м’яса. Ти ж знаєш, що мені треба нормальна їжа. Ліки дорогі, сил немає, а ти все економиш.
Марʼяна зітхнула, навіть не повернувши голови.
— Тату, я купила ті таблетки для серця, які ти просив. Вони коштують половину моєї зарплати. На решту грошей я намагаюся зварити хоч щось.
— Ой, почалося. Тільки й чую, як тобі важко. Мені шістдесят п’ять, у мене все болить, а рідна дочка вираховує кожну копійку на їжу. Мати б такого не допустила.
Ці слова вкололи прямо в серце. Мати справді не допустила б, бо завжди віддавала останнє. Але зараз віддавати доводилося Марʼяні, і цього ніхто не помічав.
Ще три місяці тому вона думала, що має плече, на яке можна спертися. Але коли захворіла мама, а потім усе покотилося шкереберть, її чоловік, Денис, просто зібрав речі. Його слова перед виходом досі стояли в неї у вухах.
— Я одружувався з веселою дівчиною, а не з догляльницею і вічною скаржницею. У тебе вічні проблеми, у вас у сімʼї траур, мені набридло жити в цій депресії. Знайдеш роботу кращу, заспокоїшся, тоді, може, й поговоримо.
Він пішов, навіть не запитавши, чи є в неї за що купити хліба. Проте найбільшим розчаруванням став паркан. Буквально. Через тонку сітку-рабицю стояв великий, двоповерховий будинок її рідного брата Олега.
У суботу зранку Марʼяна вийшла на подвір’я, щоб наносити води. Відра були важкими, пальці німіли від холоду. Олег у цей час виганяв з воріт свою нову машину. Марʼяна зупинилася й зачекала, поки він опустить скло.
— Олегу, привіт. Ти не міг би мені допомогти занести ті старі дошки в сарай, бо батько свариться, що вони гниють під дощем, а мені самій важко.
Брат подивився на годинник і незадоволено скривився.
— Мар’яно, у мене зустріч по бізнесу через пів години. Мені що, більше нічим зайнятися. У тебе батько під боком, от і розбирайтеся з вашими дошками самі.
— Батько ледве ходить, ти ж знаєш. Мені просто потрібна допомога на п’ять хвилин.
— Слухай, у кожного свої турботи. Я кручуся як білка в колесі, щоб дітям на навчання заробити. Ви з батьком дорослі люди, якось вирішуйте свої питання без мене. Не треба на мене перекладати все підряд.
Скло піднялося, і машина рушила, обдавши Мар’яну шлейфом дорогого парфуму. Вона залишилася стояти посеред двору з порожніми відрами.
Увечері того ж дня до них зайшла дружина Олега, Аліна. Вона принесла порожню пластикову миску.
— Мар’яно, мати колись брала в нас форму для випікання, велику таку, круглу. Пошукай, бо мені завтра треба пиріг пекти.
Марʼяна здивовано подивилася на невістку.
— Аліно, мати не стало чотири тижні тому. Я ще навіть речі її не розбирала, мені важко заходити в ту кімнату. Невже ця форма так терміново потрібна.
— Ну знаєш, життя ж не зупинилося. Мені потрібна моя річ. І взагалі, Степане Петровичу, — повернулася вона до батька, який сидів перед телевізором, — ви б вирішили щось із тією ділянкою за сараєм. Олег хоче там альтанку поставити, а у вас там бур’яни ростуть. Все одно ви там нічого не садите.
Батько миттєво оживився, перевівши погляд на дочку.
— От бачиш, Мар’яно, люди ділом зайняті. Віддай їм ту ділянку, навіщо вона нам. І форму знайди, не ганьби мене перед невісткою.
Марʼяна відчула, як усередині все закипає. Це була та сама земля, на якій мати ще минулої весни висаджувала її улюблені квіти.
— Тату, тобі байдуже, що це мамин квітник був. Олегу потрібна альтанка, Денису потрібен спокій, тобі потрібен дорогий суп. А я. Хтось хоч раз за цей місяць запитав, як я себе почуваю. Чи я взагалі спала сьогодні.
Батько роздратовано махнув рукою.
— Ти знову починаєш свою істерику. Тобі аби тільки посваритися. Усі навколо винні, одна ти нещасна. Нам теж важко, але ми не ходимо й не ниємо.
Аліна тим часом підібгала губи й попрямувала до виходу.
— Я бачу, тут розмовляти немає про що. Сама знайду ту форму наступного разу, коли тебе вдома не буде.
Двері грюкнули. У хаті знову стало тихо, якщо не рахувати шуму телевізора. Марʼяна вийшла на веранду, сіла на старий стілець і обхопила коліна руками.
Раніше вона ніколи б не подумала, що таке взагалі можливо. Навколо були люди, які мали б бути найближчими. Рідний батько, який жив у сусідній кімнаті, але бачив у ній лише безкоштовну кухарку та прибиральницю.
Рідний брат, який жив за парканом, але відгороджувався від її проблем, ніби вони були чужими людьми. Чоловік, який обіцяв бути поруч і в горі, і в радості, але зник при перших же труднощах.
Вона раптом чітко зрозуміла, що залишилася абсолютно одна у світі. При живих родичах, у повній хаті людей, вона відчувала себе круглою сиротою.
Кожен навколо неї дбав лише про власний комфорт, власні гроші та свій спокій. Її внутрішній світ, її біль і втома не цікавили нікого.
Марʼяна підвела очі до темного неба. Дощ ущух, і крізь хмари пробився маленький промінь місячного світла. Вона глибоко вдихнула сире весняне повітря.
Сльози, які вона стримувала так довго, нарешті висохли. Разом із цим усвідомленням самотності прийшло дивне, холодне заспокоєння. Якщо розраховувати більше ні на кого, значить, і зважати на чужі забаганки вона більше не зобов’язана.
Марʼяна піднялася, зачинила за собою двері веранди і вперше за довгий час пішла спати, не думаючи про те, що скажуть інші.
Ранок зустрів Мар’яну незвичним спокоєм. Сонце яскраво світило крізь чисте скло, і вперше за багато місяців вона прокинулася не від почуття провини, а від усвідомлення власної сили. Вона повільно піднялася, вмилася й вийшла на кухню.
Батько вже сидів за столом, постукуючи пальцями по клейонці.
— Ну і де мій сніданок. Година вже яка. Мені ліки пити треба, а в шлунку пусто.
Мар’яно спокійно відкрила холодильник, дістала хліб, масло та сир. Поставила все це перед батьком, поруч поклала ніж.
— Ось, тату. Зроби собі бутерброди. А я зварю каву. Тільки собі.
Степан Петрович від подиву навіть рота відкрив, а потім його обличчя набрякло гнівом.
— Це що за нові порядки. Ти мені пропонуєш самому їжу готувати. Я в своєму домі маю право на гарячий сніданок. Що це за неповага до батька. Мати б…
— Мами немає, тату, — м’яко, але твердо перебила його Мар’яно. — А мої руки більше не працюють у режимі цілодобового обслуговування. Я купила продукти, вони в холодильнику. Руки й ноги тримають. Захочеш гарячого — увімкнеш плиту.
Вона сіла біля вікна й почала повільно пити каву, не звертаючи уваги на обурене бурмотіння батька, який демонстративно гримав тарілками, намагаючись відрізати шматочок хліба.
Близько одинадцятої години ранку на подвір’ї почувся шум. Мар’яно визирнула у вікно й побачила Олега разом із якимось чоловіком у робочій формі.
Вони розгортали рулетку прямо на маминій клумбі, обговорюючи, де саме будуть стояти стовпи для альтанки.
Мар’яно накинула куртку й вийшла на ґанок.
— Олегу, доброго дня. А що тут відбувається без мого відома.
Брат навіть не повернувся, продовжуючи робити нотатки в блокноті.
— Я ж казав учора. Ми з Аліною вирішили будувати альтанку. От, майстра привіз, треба зробити заміри, поки погода хороша. Батько дав добро, так що не заважай.
— Батько може давати добро на свою кімнату, — сказала Мар’яно, підходячи ближче. — А земля під вікнами — це спільна спадщина після мами. Юридично тут моє право на половину. І я не даю згоди на те, щоб ви топтали ці квіти й будували тут свої споруди. Приберіть рулетку.
Майстер ніяково переступив з ноги на ногу й подивився на Олега. Брат нарешті розвернувся, його очі звузилися від злості.
— Ти що, взагалі з глузду з’їхала через своє розлучення. Яка спадщина. Це батьківський дім. Я тут виріс, я маю право будувати на цій землі все, що захочу. Тобі шкода шматка глини для рідного брата.
— Мені не шкода глини, мені огидне твоє нахабство, — відповіла Мар’яно, дивлячись йому прямо в очі. — Ти пальцем не поворухнув, щоб допомогти мені з мамою, коли вона хворіла. Ти не дав ні копійки на похорон, сказавши, що в тебе криза. А тепер ти прийшов забирати її квітник, бо тобі захотілося шашлики смажити. Майстре, зачекайте, будь ласка, за парканом. У нас сімейні розбіжності.
Чоловік з рулеткою швидко кивнув і поспішив вийти на вулицю. Олег зробив крок до сестри, важко дихаючи.
— Ти мені бізнес-зустріч зірвала. Ти розумієш, що ти робиш. Батьку. — закричав він у бік хати. — Вийди сюди, уйми свою дочку. Вона зовсім страх втратила.
На ґанок вишкандибав Степан Петрович, тримаючись за серце.
— Мар’яно, що ти виробляєш. Не ганьби мене перед людьми. Нехай Олег будує, тобі що, шкода. Він чоловік, він господар, йому треба.
— А мені що треба, тату, — тихо запитала Мар’яно, і в її голосі не було ні краплі колишньої образи, лише крижана впевненість.
— Хтось із вас подумав, що треба мені. Я залишаюся тут, доглядаю цей дім, купую тобі ліки, перу твої речі. А ти готовий віддати все сину, який згадує про тебе лише тоді, коли йому потрібна земля. Значить так. Будівництва тут не буде. Хочеш альтанку, Олегу — будуй на своїй території, у тебе там тридцять соток порожніх. А до цієї ділянки не підходь.
— Ну й сиди тут сама, як вовк, — просичав Олег, забираючи свої речі. — Скоро з голоду здохнеш у цій хаті, а до мене навіть не потикайся. Я тобі більше руки не подам.
— Ти її й раніше не подавав, — кинула навздогін Мар’яна.
Вона повернулася до хати. Батько йшов за нею, сиплючи докорами про те, яка вона невдячна, егоїстична й як сильно вона пожалкує, коли залишиться без підтримки родини. Мар’яно просто зайшла у свою кімнату й зачинила двері.
Увечері на порозі з’явився ще один гість. Це був Денис. Він виглядав трохи пом’ятим, тримав у руках пакет із якимись продуктами й намагався щиро посміхатися.
— Привіт, Мар’янчик. Я от подумав… Ми ж дорослі люди. Ну погарячкував я, з ким не буває. Важко було, стрес. Давай забудемо старе, я вирішив повернутися. Разом усе-таки легше.
Мар’яно подивилася на пакет, потім на чоловіка, якого колись любила. Зараз вона бачила перед собою абсолютно чужу людину. Вона згадала, як плакала на цій самій веранді, коли він ішов, як благала не залишати її саму з бідою.
— Ні, Денисе, — спокійно сказала вона, перегороджуючи собою вхід. — Легше тобі не буде. І мені з тобою теж.
— Ти що, серйозно. Я прийшов миритися, а ти мене на порозі тримаєш. Тобі мало того, що з братом посварилася, тепер і мене проженеш. Хто тобі допомагати буде. Батько твій старий, ти сама не справишся. Кому ти потрібна в свої тридцять п’ять, ще й з таким характером.
— Собі потрібна, — відповіла Мар’яно й легенько штовхнула двері перед його носом. — Прощавай, Денисе.
Вона замкнула замок і притулилася спиною до дверей. Серце калатало, але це був не страх, це було звільнення.
Так, вона залишилася зовсім одна. Рідні люди виявилися чужими, а шлюб — ілюзією. Вона була сиротою при живих родичах.
Але тепер Мар’яно точно знала: коли ти на самому дні і поруч немає нікого, ти нарешті можеш розправити плечі й розраховувати лише на себе.
І ця самотність більше не здавалася їй прокляттям. Вона стала її першою справжньою свободою.
Тетяна Макаренко
