— Слухайте, я плачу податки, я купив цю квартиру за власні гроші і я маю право свердлити тоді, коли мені дозволяє закон! А закон дозволяє з 8.00 до 22.00. Якщо ваші вуха занадто ніжні — купіть собі беруші! І малому своєму їх вдягніть! Або нехай звикає, що цей світ жорстокий. І ніхто, крім люблячої матусі, не буде з ним панькатися!
Для Марини ранок починався не з кави. Він починався зі звуку, який, здавалося, народжувався прямо в її черепній коробці. Тр-р-р-р-д-д-д-т! — стіни панельної дев’ятиповерхівки працювали як ідеальний резонатор. Кожна вібрація перфоратора Ігоря з 45-ї квартири передавалася по арматурі прямо в ліжечко маленького Артема, який тільки-но заснув після безсонної ночі з ріжучимися зубами.
Ігор був людиною «принциповою». Він нещодавно придбав квартиру в стані «після будівельників» і вирішив зробити там палац своїми руками. Високий, плечистий, з постійною щетиною і поглядом людини, яка завжди готова до оборони, він вважав будь-яке прохання про тишу особистим зазіханням на свою свободу.
— Я ж не вночі свердлю! — відбрикувався він від сусідів. — Вісім нуль-нуль. Годинник бачили? Все, претензії до Верховної Ради.
Сусіди терпіли. Хтось мовчки ковтав пігулки від головного болю, хтось просто йшов з дому на цілий день. Але Марина більше не могла. Її втома досягла тієї межі, коли страх перед скандалом зникає, поступаючись місцем холодному, розважливому відчаю. Вона зрозуміла: Ігор — типовий соціальний «нахаба», який харчується чужим терпінням. Він почувається господарем ситуації лише доти, доки очікує від оточуючих або боягузливого мовчання, або істеричного крику, на який у нього вже заготовлена агресивна відповідь.
Марина не стала стукати в двері 45-ї квартири ногами. Вона не стала кричати «Виродку, припини!». Вона дочекалася паузи в роботі інструменту, взяла на руки Артема (який уже просто плакав від перевтоми) і піднялася на поверх вище.
Коли двері відчинилися, Ігор уже набрав повітря в легені, щоб видати стандартну тираду про «законні вісім ранку». Він бачив Марину раніше — розпатлану, змучену маму. Він очікував істерики.
Але Марина посміхнулася. Спокійно, втомлено і… дуже по-людськи.
— Доброго дня, Ігорю. Я принесла вам пиріг. Ще теплий.
Ігор завмер. Сценарій зламався. У його системі координат сусіди приходили воювати, а не пригощати.
— Який ще пиріг? — буркнув він, але перфоратор опустив.
— Яблучний. З корицею. Ви знаєте, у вас такий потужний інструмент, що я навіть на своєму поверсі відчуваю його міць. Ви, мабуть, майстер на всі руки, — вона говорила тихим, розміреним голосом, ігноруючи його захисну грубість.
Ігор розгубився. Його «броня» була розрахована на удар, а не на м’якість.
— Ну… роблю потроху. Треба ж стіни штробити під проводку.
— Звичайно, треба. Ви робите чудову справу — створюєте затишний дім. Це заслуговує на повагу. Але в мене до вас є справа, не як до сусіда, а як до розумного чоловіка. Можна зайти на хвилинку?
Марина зайшла в квартиру, де панував хаос ремонту. Вона не жалілася на пил. Вона просто сіла на край табуретки, притискаючи до себе дитину.
— Ігорю, я знаю, що закон на вашому боці. Вісім ранку — це легально. Ви можете свердлити, і жодна поліція вам нічого не зробить. Ви — головний у цій ситуації.
Ігор вирівняв спину. Визнання його «головним» йому сподобалося.
— От саме! А всі ходять, ниють…
— Але є проблема, яку закон не вирішить, — перебила вона його м’яко. — Це Артем. Йому десять місяців. У нього зараз ріжуться зуби, і він спить лише двічі на день: з десятої до дванадцятої. Коли ви починаєте о восьмій, він не встигає дотерпіти до сну. Він починає так сильно плакати, що в нього піднімається температура. Я не прошу вас не робити ремонт. Я прошу вашої експертної поради.
— Поради? — здивувався Ігор.
— Так. Як нам з вами розвести ваші «штроби» і його сни в часі? Ви ж знаєте технологію. Чи можна перенести самі гучні роботи на час з дванадцятої до п’ятої? У цей час ви можете хоч стіни зносити — ми будемо на вулиці. А з восьмої до десятої — ну, можливо, шпалери клеїти чи щось тихе? Ви ж професіонал, ви точно зможете розпланувати графік так, щоб і ремонт не стояв, і дитина не хворіла.
Ігор дивився на неї. Перед ним була не «істеричка», а жінка, яка визнала його силу, його право і звернулася до його розуму. Він відчув себе не порушником спокою, а «вирішувачем проблем». А нахабні люди дуже люблять відчувати себе значущими.
— Ну… в принципі… — Ігор почухав потилицю. — Проводка почекає до обіду. Можна поки підрозетники висвердлити ручним, або штукатурку мішати. Воно не так гуде.
— Дякую вам, Ігорю. Ви не уявляєте, як це важливо. Ви — перший сусід, який насправді почув нас.
Вона залишила пиріг і пішла. Вона не погрожувала судом, не згадувала совість (бо такі люди вважають згадку про совість слабкістю). Вона просто перетворила його з «агресора» на «партнера».
Наступного ранку о восьмій ранку Марина з жахом чекала на знайомий звук. Але була тишина. Чутно було лише легке шурхотіння та стукіт молотка — терпимо. О десятій Артем спокійно заснув. А рівно о дванадцятій, коли вони вийшли на прогулянку, зверху пролунав переможний рев перфоратора. Ігор тримав слово.
Сусіди були в шоці. Вони питали Марину: «Як ти це зробила? Ти йому заплатила? Погрожувала братом-боксером?».
— Ні, — посміхалася Марина. — Я просто дала йому можливість відчути себе доброю людиною. Іноді нахабство — це просто захисна реакція на те, що людину вважають лише «джерелом шуму».
Конфлікт не просто вичерпався — він змінив атмосферу в під’їзді. Ігор, відчувши смак сусідської вдячності (а Марина не забувала дякувати йому при кожній зустрічі), раптом почав допомагати іншим. То двері притримає, то підкаже, де дешевші будматеріали.
Виявилося, що його «нахабство» трималося на впевненості, що навколо — вороги. Як тільки вороги зникли, зникла і потреба гарчати. Марина зрозуміла важливий урок: з тими, хто вважає себе «головним», не треба боротися за владу. Їм треба дати відповідальність. Совість прокидається не від крику, а від усвідомлення того, що від твого рішення залежить чиєсь маленьке життя.
Ремонт в Ігоря закінчився швидко. Але в пам’яті будинку залишився не звук його перфоратора, а тиша, яку він подарував дитині.
