Екран ноутбука зблиснув, висвітивши обличчя Сніжани. Вона глибоко вдихнула, ніби перед стрибком у крижану воду, і натиснула «Прийняти виклик».
— Ти знову в цій розтягнутій футболці? — замість «привіт» пролунав голос Маргарити Петрівни. Голос був чистим, як гірський кришталь, і таким же холодним. — Сніжано, тобі тридцять два, а не п’ятнадцять. У тебе вигляд жінки, яка здалася.
— Мамо, зараз восьма ранку суботи. Я п’ю каву. Яку сукню з корсетом ти очікувала побачити? — Сніжана намагалася тримати голос рівним, але пальці вже почали нервово барабанити по столу.
— Я в твої роки о восьмій ранку вже мала ідеальну укладку і готувала сніданок з трьох страв. Але звісно, у вас, «релокантів», свій темп життя. Лінивий темп.
— Ми не ліниві, ми просто не робимо культ із побуту, — відрізала Сніжана. — Як твоє здоров’я? Ти ходила до лікаря, як я просила?
Маргарита Петрівна театрально зітхнула і відвела погляд від камери.
— О, тепер ти згадуєш про моє здоров’я? Як зручно! Раз на тиждень поцікавитися моїм тиском крізь монітор, перебуваючи за тисячу кілометрів. Це так… сучасно. Так благородно.
Шістнадцять років. Саме стільки тривав цей епістолярний роман між матір’ю та донькою. Сніжана поїхала одразу після університету, шукаючи свободи, а знайшла вічне почуття провини, яке Маргарита плекала, як рідкісну орхідею.
— Я перерахувала тобі гроші на обстеження, — тихо сказала Сніжана.
— Гроші! — вигукнула мати. — Ти думаєш, твої цифри на картці замінять мені доньку, яка візьме мене за руку в черзі до кардіолога? Ти відкуповуєшся від власної совісті, Сніжко. Тобі просто так легше спати в твоїй орендованій квартирі з білими стінами, де навіть фотографії матері немає на видному місці!
— Мамо, досить! Ти сама відмовилася приїжджати минулого року. Я купила тобі квитки, я забронювала готель…
— Готель? — Маргарита примружила очі. — Рідна мати мала жити в готелі, як чужа людина? Бо в тебе, бачте, «особистий простір»? Ти просто соромишся мене перед своїми європейськими друзями. Я для тебе — незручний додаток з минулого.
— Це неправда! У мене однокімнатна квартира, і ти сама казала, що не можеш спати, коли в кімнаті хтось дихає! Я хотіла як краще!
— «Як краще» — це бути поруч. Але ти вибрала кар’єру, ці свої графіки та звіти. Знаєш, що кажуть сусідки? «Маргарито, а де твоя Сніжана? Чому вона не приїде хоча б на свята?». А я стою і брешу, що ти дуже зайнята рятуванням світу. А ти просто… ти просто боїшся повернутися.
Сніжана відчула, як всередині щось обірвалося. Те саме «щось», що змушувало її мовчати всі ці роки.
— Боюся? Так, мамо, я боюсь! — вона майже кричала в мікрофон. — Я боюсь твого вічного незадоволення. Я боюсь того, що як би я не старалася, я завжди буду «не такою». Не так одягнена, не так заміжня, не так живу! Ти любиш мене тільки на відстані, бо так я — прекрасна ідея доньки, про яку можна побідкатися подругам. А зблизька я для тебе — дзеркало, в якому ти бачиш свої нездійснені мрії!
Маргарита Петрівна заніміла. Її губи затремтіли, але вона швидко повернула собі маску крижаної величі.
— Як ти смієш… Я віддала тобі найкращі роки. Я працювала на двох роботах, щоб ти вчила свою англійську!
— І я вдячна за це! Але я не підписувала контракт на довічне рабство твоїм очікуванням! Ти хочеш, щоб я була нещасною поруч із тобою, аби тільки тобі не було самотньо? Це не любов, мамо. Це егоїзм, загорнутий у жертовність!
— Ти невдячна, — прошепотіла Маргарита. — Ти холодна, як цей клятий екран.
— Я твоя копія, мамо. Ти сама навчила мене тримати дистанцію, щоб не обпектися.
Вони мовчали хвилини три. Було чути тільки, як цокає годинник у кімнаті Маргарити і як шумить дощ за вікном у Сніжани.
— Тобі справді подобається та футболка? — раптом спитала мати, і її голос вперше за розмову здригнувся.
— Вона зручна, мамо.
— Вона тобі не личить. Колір занадто тьмяний. Тобі треба щось… яскравіше. Як той сарафан, що я купила тобі в одинадцятому класі. Пам’ятаєш?
Сніжана закрила очі. Сльоза таки скотилася по щоці.
— Пам’ятаю. Я його ненавиділа, бо він був колючий.
— Але ти була в ньому така гарна… — Маргарита зітхнула і поправила серветку на столі. — Гаразд. Іди пий свою каву. Вона вже, мабуть, льодяна.
— Мамо? — покликала Сніжана, коли та вже тягнулася до кнопки відбою.
— Що?
— Я люблю тебе. Навіть коли ми кричимо.
— Я знаю, — відгукнулася Маргарита Петрівна, і на секунду в її очах промайнуло щось тепле, схоже на каяття. — Одягни светр. У вас там, кажуть, похолодання.
Екран згас. Шістнадцять років на відстані. Дві жінки, які занадто сильно схожі, щоб жити разом, і занадто сильно люблять, щоб відпустити одна одну назовсім.
Це було б справжнє випробування для нервових клітин обох героїнь. Тримайте продовження — про те, що буває, коли «скляна стіна» монітора зникає, і дві стихії опиняються в одній будівлі.
Сніжана стояла на пероні, стискаючи ручку валізи так, наче це був рятувальний круг. Повітря рідного міста пахло вокзальним пилом, дешевою кавою та… дитинством. Тим самим дитинством, від якого вона тікала шістнадцять років.
— Ну нарешті! — голос Маргарити Петрівни розрізав натовп, як скальпель. — Сніжано, ти зблідла. Тебе там зовсім не годують? Чи це нова мода — виглядати як привид власного щастя?
Замість обіймів мати одразу почала поправляти шарф на шиї доньки.
— Мамо, привіт. Я теж рада тебе бачити, — Сніжана спробувала всміхнутися, але м’язи обличчя звело судомою.
— Не вигадуй, ти просто втомилася. І подивися на це пальто! Воно ж тонке, як марля. Ходімо швидше, я приготувала голубці. Тільки не кажи, що ти тепер веганка, я цього не переживу.
Квартира зустріла Сніжану запахом лаванди та випічки. Все було на своїх місцях: мереживні серветки під телевізором, порцелянові балерини на полиці й те саме крісло, де вона колись плакала через перше кохання.
— Сідай, їж, — скомандувала Маргарита, виставляючи на стіл тарілку з горою голубців. — А то в телевізорі ти була наче нормальна, а в житті — одна шкіра та кістки.
— Мамо, я не голодна, я щойно з потяга…
— Ой, почалося! «Я не голодна», «я не хочу». Це неповага до моєї праці! Я з п’ятої ранку на ногах, крутила ці голубці, пальці вже не слухаються, а вона «не голодна»!
Сніжана взяла виделку. Перший шматок став поперек горла.
— Смачно, мамо. Дякую.
— Смачно? Ти кажеш це з таким обличчям, ніби я тебе отруїти хочу. Звісно, у твоїх ресторанах подають щось вишуканіше. Може, мені треба було авокадо туди запхати?
— Мамо, припини! — Сніжана відклала виделку. — Ми не бачилися два роки вживу. Невже ми не можемо просто поговорити? Без шпильок, без твоїх докорів?
— Я дорікаю? — Маргарита сплеснула руками. — Я просто дбаю про тебе! Але ти завжди бачиш у моїх словах війну. Ти приїхала сюди, щоб знову втекти через три дні?
Конфлікт назрівав, як грозова хмара. Краплею, що переповнила чашу, став вечірній чай. Сніжана дістала свій ноутбук, щоб відповісти на термінове робоче повідомлення.
— Знову це залізяччя! — Маргарита грюкнула чашкою об блюдце. — Ти приїхала до матері чи до свого комп’ютера? Ти хоч розумієш, як це виглядає збоку? Ти тут тілом, а голова твоя десь у хмарах!
— Мамо, це моя робота! Завдяки цій роботі я можу оплачувати тобі ліки та купувати ці квитки! — вибухнула Сніжана. — Чому ти не можеш просто прийняти мене такою, яка я є? Успішною, зайнятою, самостійною!
— Самостійною? — Маргарита підвелася, її очі блищали від гніву. — Ти самотня, Сніжко! У тебе немає нікого, крім цього екрана. Ти думаєш, ці гроші зроблять мене щасливою? Мені потрібна донька, яка розкаже, як у неї справи, а не робот, який перераховує кошти на картку! Ти відкуповуєшся від мене!
— Я не відкуповуюся! Я виживаю в чужому місті, щоб ти ні в чому не мала потреби! А ти… ти просто хочеш зламати мене, щоб я знову стала тією маленькою дівчинкою, яка без твого дозволу не може кроку ступити! Ти не любиш мене, ти любиш свою владу над мною!
— Замовкни! — вигукнула Маргарита. — Я виховала тебе сама! Я віддала тобі все, що мала! І тепер я отримую лише твої холодні погляди та «я зайнята»! Знаєш що? Збирай речі! Їдь у свій скляний світ, де ніхто не буде тебе «діставати» своїми голубцями та турботою!
Сніжана вилетіла з кухні, зачинившись у своїй колишній дитячій. Вона дихала важко, серце калатало в ребра. Вона хотіла піти на вокзал прямо зараз. Але погляд упав на тумбочку.
Там, під склом, лежала стара фотографія. Вона — маленька, в тому самому колючому сарафані, і мама — молода, втомлена, але з неймовірно ніжною посмішкою.
Через годину двері прочинилися. Маргарита Петрівна стояла на порозі, тримаючи в руках теплу шаль.
— У кімнаті протяг. Накрийся, — тихо сказала вона.
Сніжана підвелася і підійшла до матері. Вона не сперечалася. Вона просто обійняла її. Вперше за шістнадцять років це не було «віртуальним обіймом». Маргарита була маленькою, крихкою і пахла ліками та борошном. Вона на мить заціпеніла, а потім її плечі здригнулися.
— Я так боюся, що ти поїдеш і більше не повернешся, — прошепотіла мати в плече доньці.
— Я завжди буду повертатися, мамо. Навіть якщо ми пересваримося через всі голубці світу.
Вони стояли в темному коридорі, дві жінки, які нарешті зрозуміли: їхня любов — це не тихі води, це бурхливий океан. Але саме він тримає їх на плаву.
Олеся Срібна
