Мар’яна стояла біля вікна і дивилася, як по розбитій сільській дорозі повільно під’їжджає біла «Нива» свекрухи. Софія Пилипівна вийшла з машини перша: хустка набік, на губах посмішка, яку Мар’яна вже навчилася розпізнавати – це коли свекруха «вирішила за всіх».
А за нею з машини вискочила дівчина. Яскрава. Надто яскрава для їхнього села. Руде волосся до пояса, губи червоні, сукня коротка, чорна, обтягує стегна так, що навіть Мар’яна відвела очі.
Дівчина сміялася, тримаючи Софію Пилипівну під руку, ніби вони подруги, а не свекруха з… ким?
Мар’яна відчула, як усередині щось стиснулося. Вона вже п’ять років чула одне й те саме: «Коли? Коли внука? Коли рід продовжите?». П’ять років лікарів, молитов, сліз у подушку. П’ять років, коли Віталій спочатку тримав її за руку в кабінетах, а потім почав уникати розмов увечері. П’ять років – і все марно.
Двері відчинилися.
«Мар’яно! Іди сюди, доню! У мене для вас новина!» – голос свекрухи гримів, як завжди, на все подвір’я.
Мар’яна вийшла в сіни. Ноги були ватяні.
Софія Пилипівна стояла посеред хати, тримаючи дівчину за плечі, ніби показувала на ярмарку теличку.
«Оце – Олена. Добра дівчина. Здорова. Молода. Двадцять три тільки. І головне – вона згодна».
Мар’яна відчула занепокоєння.
«На що згодна?» – голос її був чужий, тихий.
Свекруха розвела руками, ніби відповідь сама собою зрозуміла.
«Та на все! Подарувати вам дитину! Спадкоємця! Бо ти ж, доню, пробач, що прямо кажу, не можеш. А рід наш – старовинний. Хата ця – дідівська. Земля – п’ятнадцять гектарів. Кому воно дістанеться? Сусідам? Я такого не допущу. Олена поживе в нас, приведе в світ хлопчика – і все».
Олена всміхнулася Мар’яні. Білозубо. Трохи зухвало.
«Добрий день. Ви, мабуть, Мар’яна? Софія Пилипівна багато про вас розповідала».
Мар’яна не відповіла. Вона дивилася на двері спальні – чекає, коли вийде Віталій. Він був удома. Вона чула, як він умивався.
І ось – вийшов.
Без сорочки, у самих спортивних штанях. Волосся мокре. Погляд… Мар’яна не впізнала цей погляд. Він пройшов повз неї, навіть не кивнувши, підійшов до Олени, простягнув руку.
«Привіт. Віталій».
Олена подала руку. Довго тримала. Усміхалася очима.
«Дуже приємно. Я багато про тебе чула».
Софія Пилипівна аж засяяла.
«Ну от і познайомилися! Мар’яно, став борщ гріти, Олена з дороги зголодніла. А ти, Віталію, покажи дівчині хату. І кімнату свою. І… ну, ти зрозумів».
Мар’яна стояла, як укопана.
«Мамо… ви що, серйозно?» – нарешті видавила вона.
Свекруха повернулася до неї різко, ніби Мар’яна її образила.
«А ти думала, я жартую? П’ять років, Мар’яно! П’ять! Господь, видно, так вирішив. Але Він же й вихід підказав – через Олену».
Віталій нарешті глянув на дружину. Коротко. Винувато? Чи з полегшенням?
«Мар’янко… ну що ти. Мама правильно каже. Рід же… Треба».
Він сів на диван поруч із Оленою. Так близько, що їхні коліна торкалися.
Олена одразу поклала руку йому на плече.
«Не переживай, Мар’яно. Я не претендую. Буде дитина – і поїду. Або залишуся, як захочете. Я невибаглива».
Мар’яна відчула, як у горлі стоїть клубок.
«Тобто… ти будеш… з моїм чоловіком…? У нашій хаті? Поки я… що? На кухні стоятиму?»
Софія Пилипівна махнула рукою.
«Та що ти вигадуєш! Ми ж цивілізовані люди! Є ж окрема кімната – бабусина була. Там Олена житиме. А ви з Віталієм… ну, коли захочете – у вас своя спальня. А коли треба – то до Олени. Головне – результат».
Олена засміялася дзвінко.
«Ой, Софія Пилипівно, ви так смішно кажете – “коли треба”. Я ж не робот. Може, Віталію й сподобається. Правда ж?» – вона легенько штовхнула Віталія ліктем.
Він усміхнувся. Усміхнувся!
Мар’яна відчула, як земля йде з-під ніг.
«Тобто ти… вже згоден?» – прошепотіла вона до чоловіка.
Віталій зітхнув, відвів погляд.
«Мар’янко… ну скільки можна? Ти ж сама бачиш – не виходить. Я ж не винен. І ти не винна. Але… мама права. Треба хоч одну дитину».
«Одну?! Тобто ти будеш з нею… поки не стане при надії? А якщо дівчинка? Ще раз? І ще?»
Олена підняла брову.
«Та хоч п’ятеро. Я молода, здорова. Батьки в мене – шестеро привели в світ. Я не боюся».
Софія Пилипівна кивнула схвально.
«От бачиш! А ти, Мар’яно, не переживай. Дитину запишемо на вас обох. По документах ти матір’ю будеш.
Мар’яна розревілася. Прямо там, у сінях.
«Я не хочу!!! Я не дозволю чужу бабу в нашу хату! Віталію, скажи щось!»
Віталій встав, підійшов до неї. Поклав руку на плече. Але очі були холодні.
«Мар’янко… ну не кричи. Люди почують. Ми ж дорослі. Це ж не зрада. Це… для сім’ї».
«Для сім’ї?! Ти сядеш поруч із нею, навіть на мене не глянув, а це не зрада?!»
Олена підвелася граційно, підійшла ближче.
«Мар’яно, не кричи. Я розумію, тобі важко. Але повір – я не ворог. Я просто… допомогти хочу. І Віталію, і тобі, і Софії Пилипівні. І собі трошки – грошей дадуть, квартиру в місті обіцяють».
Мар’яна різко відштовхнула руку чоловіка.
«Ага! То це ще й куплена ти?!»
Софія Пилипівна насупилася.
«Не куплена, а домовилися по-людськи! Дівчина з бідної сім’ї. Ми їй допоможемо, вона нам. Все чесно!»
Тієї ночі Мар’яна спала в літній кухні. На старому дивані, під тонкою ковдрою. У хаті чула сміх. Голосний. Олениний. І голос Віталія – теж сміявся. Потім музика. Потім – тиша.
Вранці вона вийшла – обличчя опухле від сліз. На столі стояла кава. Для трьох. Олена в самій Віталієвій футболці сиділа за столом, і їла Мар’янині млинці.
«Доброго ранку! Ой, ти плакала? Не треба. Все ж добре буде».
Віталій сидів поруч, обняв Олену за талію.
«Мар’янко… ну не дуйся. Іди сідай з нами».
Мар’яна подивилася на них. На нього. На неї. На свекруху, яка саме заходила з подвір’я й усміхалася, як кішка, що спіймала мишу.
І сказала тихо, але твердо:
«Я поїду. Сьогодні ж. До мами. А ви… робіть, що хочете. Тільки дитину свою потім мені не суйте. Я її не візьму».
Вона зібрала речі за годину. Віталій навіть не вийшов проводжати.
Коли автобус від’їжджав від зупинки, Мар’яна побачила у вікно: Олена стояла на ґанку, обіймала Віталія за шию, а свекруха махала рукою – ніби на весіллі.
Через рік Мар’яна отримала лист. З фотографією. Хлопчик. Син. На звороті напис свекрухи: «Ось твій спадкоємець. Приїжджай хоч подивися. Олена вже вдруге при надії. Дівчинкою».
Мар’яна спалила лист. І фотографію. І більше ніколи не повернулася в те село.
А в хаті з червоними вікнами тепер чути дитячий сміх. І голос Олени – співає колискову. І голос Віталія – сміється. І голос Софії Пилипівни – радіє: «Ось бачиш, я ж казала – рід продовжено».
Тільки іноді, коли вітер дме з боку старої зупинки, здається, що чути тихий голос:
«Це не мій син. Це не моя сім’я. Це не моє життя».
Мар’яна оселилася в райцентрі, у старій хрущовці на п’ятому поверсі, яку мама колись купила «про запас». Перші місяці вона просто виживала: ходила на базар продавати городину, яку вирощувала на маминому клаптику, вечорами плакала в подушку, щоб сусіди не чули.
Село вона згадувала тільки тоді, коли хтось питав: «А де чоловік?» – і тоді відповідала коротко: «Не стало його для мене».
Одного осіннього ранку на базарі до її ятки підійшов чоловік із двома дітьми. Хлопчик років семи тримав за руку меншу дівчинку, обидва в однакових синіх куртках, тільки в дівчинки капюшон був рожевий.
Чоловік поклав на прилавок два кілограми картоплі й тихо сказав:
– Візьміть, будь ласка, ще й кріп. Дітям борщу захотілося, а в мене кріп чомусь не родить.
Він був високий, худорлявий, з сивиною на скронях і втомленими очима, які, однак, дивилися прямо.
Мар’яна впізнала його – Андрій, вдівець із сусіднього кварталу. Дружини не стало три роки тому, він сам виховував Назара й Соломійку.
Вони розговорилися. Спочатку про городину, потім про дітей, потім просто про погоду. Андрій приходив щосуботи. Купував найдешевше – картоплю, цибулю, буряк – але завжди залишав на двадцять гривень більше, ніж треба, і казав: «Це на насіння вам».
Мар’яна спочатку повертала, потім перестала.
Якось у листопаді дощило так, що базар спорожнів. Андрій прийшов із парасолькою, накрив її ятку, допоміг зібрати товар.
– Ходімо, – сказав, – я вас додому проведу. Діти в бабусі, я вільний.
Вони йшли мокрими вулицями, і Мар’яна раптом зрозуміла, що вже півгодини не думає про те село, про ту хату, про той біль, який раніше не відпускав.
Вдома вона зварила чай. Андрій сів за стіл, покрутив у руках чашку й тихо запитав:
– Мар’яно… я чув, що ви… теж самі. Якщо не хочете говорити – не треба. Просто знайте: я розумію.
Вона розказала. Все. Без сліз – уже не було сліз. Він слухав, не перебиваючи, тільки пальці стискав так, що кісточки побіліли.
Коли вона закінчила, він підвівся, підійшов і просто обійняв. Не як чоловік жінку, а як людина людину, що знає, як болить.
– У мене двоє, – сказав. – Місця вистачить. І серця теж.
Вони почали зустрічатися. Спочатку обережно – він приводив дітей до неї на млинці, вона до них – на вареники. Соломійка перша назвала її «тіткою Мар’яною», потім просто «Мар’яночкою». Назар довго тримався осторонь – боявся, що знову когось втратить, – але одного вечора приніс їй свій малюнок: хата, сонце, чотири фігурки й підпис «Моя сім’я».
Весілля було тихе – у січні. Свідками були мамина сусідка й Андрієва сестра. Діти стояли поруч: Соломійка в білій сукні й із стрічками, Назар у костюмі, який був трохи завеликий.
Після весілля вони переїхали до Андрієвої трикімнатної квартири – там було більше місця. Мар’яна продала мамину хату й віддала гроші на ремонт: зробили дитячу, купили нові ліжка, повісили на стіну велике фото, де всі четверо сміються на тлі засніженого двору.
Через рік Мар’яна стала при надії. Лікарі дивувалися: «Як же так, раніше ж не виходило?» Вона тільки усміхалася.
Коли появилася Оксана, Назар із Соломійкою цілий день сиділи біля Мар’яни з дитиною. Андрій плакав – тихо, по-чоловічому, втираючи сльози рукавом.
Іноді Мар’яна отримувала листи з того села. Без зворотньої адреси. Фотографії дітей – уже четверо. На звороті все той же почерк свекрухи: «Приїжджай, не тримай зла. Рід же…»
Вона більше не палила листи. Просто кидала в шухляду й зачиняла. Там їм і місце.
А вдома пахло борщем і свіжим хлібом. Соломійка співала колискову ляльці, Назар допомагав Андрію лагодити велосипед,
Оксанка сміялася в ліжечку.
І коли ввечері Мар’яна стояла біля вікна й дивилася на засніжений двір, вона вже не чула того тихого голосу «Це не моє життя».
Тепер чула інше – тепле, живе, справжнє:
– Мамо, ходімо вечеряти!
Валентина Довга
