— Софіє Іванівно, я востаннє прошу: приберіть свої банки з оцтом від моєї дитячої суміші! А ваша звичка варити холодець о третій ночі — це не “традиція”, це катування для всього під’їзду! Ви не господиня цієї квартири, ви — її прокляття!
Квартира №14 у старому будинку в центрі Львова була схожа на музей занедбаної величі. Височенні стелі з залишками австрійської ліпнини, довгий темний коридор, де завжди пахло вогкістю, старовинними меблями та незмінною смаженою цибулею. Для Софії Іванівни, яка жила тут з 1964 року, це був її замок, її фортеця, де кожна тріщина на кахлях мала свою історію.
Проблеми почалися, коли її єдиний син Дем’ян вирішив, що орендувати житло — це марнотратство, а чотирикімнатна квартира матері — це чудовий плацдарм для «молодої сім’ї». Він привів Марину, свою дружину, та тримісячного сина з упевненістю, що мати має «поступитися місцем молодим».
Конфлікт спалахнув миттєво. Марина, звикла до стерильного мінімалізму та сучасних гаджетів, була шокована побутом свекрухи.
— Дем’яне, я не можу поставити пляшечку сина поруч із цим… — Марина з огидою вказала на величезну, покриту шаром коричневого нагару каструлю Софії Іванівни, в якій уже другу добу щось повільно та підозріло булькало. — Тут бактерії! Тут антисанітарія!
Софія Іванівна, яка якраз «випливала» з коридору в запраному байковому халаті, примружила очі за товстими лінзами окулярів:
— Бактерії? Це, дитинко, називається «домашній затишок». Я цей холодець варю за рецептом своєї мами, а мій син, твій чоловік, на ньому виріс таким здорованем. А твої порошки в баночках — то хімія, від якої в людей душі сохнуть і шлунки псуються. Посунь свою «стерилізацію», бо мені треба пательню поставити, Дем’янчик любить домашні котлетки.
Через місяць спільне життя перетворилося на витончене психологічне катування. Софія Іванівна мала звичку прокидатися о четвертій ранку. Її «господарська діяльність» супроводжувалася гуркотом чавунних кришок, шкварчанням сала та специфічним, різким запахом оцту — вона була переконана, що тільки він вбиває «мікробів, яких принесли молоді».
— Доброго ранку, Софіє Іванівно! — Марина вилетіла на кухню, розхристана, з плачучою дитиною на руках. Очі в неї горіли від недосипу. — Ви бачили, котра година? Чому ви не можете готувати свої шкварки вдень, коли дитина не спить?
— Бо вдень, Маринко, ти на цій кухні зі своїми йогуртами та блендерами розсілася, — спокійно відповіла свекруха, зосереджено чистячи оселедця на газеті «Високий замок». — У мене свій режим. Я життя прожила на заводі, звикла до гуркоту. А твій малий хай звикає — у нас рід Ковальчуків завжди був міцним, трамваї під вікнами не заважали. Потерпиш, не пані.
Марина вирішила діяти. Вона купила найдорожчий автоматичний освіжувач повітря, який кожні п’ятнадцять хвилин із гучним шипінням випорскував аромат «Морський бриз», намагаючись перебити запах оселедця.
— Що це за отрута?! Дем’яне! — закричала Софія Іванівна через годину. — У мене від цього “бризу” очі вилазять і легені стискає! Вона мене витруїти хоче, щоб я швидше на цвинтар пішла, а вона в моїй залі євроремонт зробила? Не вийде! Я на ці метри ордер отримувала, коли ви обоє ще під стіл пішки не ходили!
— Це не отрута, це запах чистоти! — відрізала Марина з кімнати. — Бо ваш холодець пахне так, ніби він помер ще до Першої світової!
Апогеєм драми стала «справа про друшляк». Марина придбала собі італійський друшляк із яскраво-червоного дорогого силікону. Наступного ранку вона виявила його в раковині: він був повний брудного лушпиння від картоплі та залишків піску.
— Це вже межа! — закричала вона на всю квартиру. Дем’ян вискочив з ванної з гострою бритвою в руках, мало не порізавшись. — Подивися! Твоя мати взяла мій силіконовий друшляк! Вона в ньому землю з брудної картоплі мила!
Софія Іванівна, яка спокійно пила чай зі свого улюбленого старого підстаканника, навіть не повела бровою:
— А що таке? Він там лежав, такий яскравий, нудьгував. Я думала — це іграшка дитяча або нова миска. Спробувала — зручно, вода добре стікає. Ти, Маринко, занадто за речі чіпляєшся. У нас у родині завжди все було спільне. Треба ділитися, якщо вже живемо під одним дахом.
— Спільне було у ваші часи, Софіє Іванівно! А зараз — приватна власність! — Марина схопила річ і з демонстративною огидою кинула її у відро для сміття.
— Гроші в тебе є, а розуму — як у горобця, — зітхнула стара, дивлячись у вікно. — Речі викидаєш… Подивимося, як ти заспіваєш, коли в тебе трубу прорве чи замок заклинить, а запасні ключі будуть тільки в мене.
Конфлікт перейшов у стадію холодного ігнорування, що було важчим за будь-які крики. Софія Іванівна почала «демонстративно забувати» вимикати світло в коридорі, за яке Дем’ян тепер платив левову частку. А одного разу Дем’ян виявив свої дорогі кросівки для бігу, які він залишив у коридорі, у купі зі старим ганчір’ям на балконі.
— Мамо, ну навіщо? — втомлено спитав він. — Ти ж знаєш, що Марина через це знову почне скандал. Навіщо ти провокуєш? Поступися хоч трохи, ми ж твоя сім’я.
Стара подивилася на сина з невимовним сумом, у якому ховалася гостра образа:
— Ой, Дем’янчику… Очі вже не ті, пам’ять підводить. Думала — то ви непотріб приготували виносити. Ви ж тепер усе викидаєте, що старше за п’ять років. Вибач материну старість. Старість — вона, синку, не радість.
Але Дем’ян помітив тінь гіркої перемоги в її погляді. Софія Іванівна, яка залишилася господинею в квартирі, де вона більше не почувалася потрібною, просто боролася за свою територію. Вона живилася цією суперечкою, бо без неї її життя в колі сина і невістки перетворювалося на повільне розчинення в тиші.
Все змінилося о другій годині ночі під час сильної літньої зливи. Марина прокинулася від дивного, свистячого звуку — немовля почало кашляти, задихаючись і хапаючи ротом повітря. У дитини почався гострий стенозуючий ларингіт — «помилковий круп», коли гортань набрякає настільки, що повітря майже не проходить.
— Дем’яне! Він не дихає! Швидше, швидку! — Марина в паніці бігала по кімнаті, її руки трусилися так, що вона не могла розблокувати телефон.
Дем’ян вискочив у коридор, серце калатало в горлі. Він почав гатити в двері материної кімнати.
— Мамо! Софіє Іванівно! Прокинься! Скору викликай! Павлик задихається!
Софія Іванівна з’явилася миттєво, наче й не спала. Вона не була розгубленою. Оцінивши ситуацію за секунду — свистячий вдих, блідість малюка, паніка батьків — вона відштовхнула сина і зайшла в їхню кімнату.
— Ану циц обоє! Не кричати! Тільки дитину лякаєте, він від страху ще більше стискається, набряк збільшується! — гаркнула вона на Марину таким голосом, що та миттєво замовкла.
Стара схопила малюка, швидко загорнула його в легку фланелеву ковдру і понесла… на ту саму «жахливу» кухню.
— Ви куди?! Поверніть його! — скрикнула Марина.
— Дем’яне, швидко! Набирай повну ванну найгарячішої води, щоб пара йшла! — скомандувала Софія Іванівна. — А ти, Маринко, вмикай усі конфорки на плиті! Став найбільші каструлі з водою! Нам потрібна пара, зараз же! Повітря має бути як у тропіках!
Через п’ять хвилин кухня перетворилася на туманну кімнату. Софія Іванівна сиділа на табуреті біля плити, тримаючи Павлика на руках так, щоб він дихав вологою парою. Вона спокійно, напівпошепки ритмічно наспівувала якусь стару колискову про котика-воркотика. Її впевненість передалася дитині. Пара зволожила слизову, набряк почав повільно відступати. Малюк вперше за пів години глибоко вдихнув, його личко порожевіло, і він заснув прямо на руках у жінки, яку Марина ще вчора називала «прокляттям цієї квартири».
Коли приїхала швидка допомога, найстрашніше вже було позаду. Лікар, оглянувши дитину на кухні, лише схвально кивнув:
— Ви все зробили правильно. Перша допомога при крупі — це волога пара. Бабусю, ви молодець, «стара школа» ніколи не підводить. Ще б хвилин десять паніки — і везли б у реанімацію.
Наступного ранку в квартирі панувала незвична тиша. Марина зайшла на кухню. Софія Іванівна, як завжди, стояла біля плити. Запах оцту все ще витав у повітрі, але тепер він чомусь здавався Марині запахом… безпеки.
— Софіє Іванівно… — Марина тихо підійшла і поставила на стіл коробку з улюбленим зефіром свекрухи та новий друшляк. Точно такий самий, яскраво-червоний. — Це вам. І… вибачте мені за ті слова. Ви врятували мого сина. Свого онука.
Стара підняла очі. В них не було тріумфу чи бажання нагадати про вчорашнє. Тільки втомлена, глибока материнська мудрість.
— Забери солодощі, дитино, тобі зараз сили потрібні, годувати ж треба. А друшляк… друшляк хай стоїть. Гарний він, колір такий веселий. Я в ньому макарони буду відціджувати Дем’янчику.
Вони не стали найкращими подругами за один день. Вони все ще сперечалися через те, чи можна давати дитині крохмаль і чому в залі знову накидані іграшки. Але тепер, коли Марина готувала обід, вона часто питала: «Софіє Іванівно, а як ви робите, щоб м’ясо в холодці було таким прозорим?». А Софія Іванівна, проходячи повз дитяче ліжечко, завжди поправляла подушку, бурмочучи під ніс: «Ну хто ж так кладе дитину… ех, молодь… але вчиться, вчиться потроху».
Кухня перестала бути полем бою. Вона стала місцем зустрічі двох різних світів, які нарешті зрозуміли: під високою австрійською ліпниною вистачить місця для всіх, якщо в каструлі кипить не тільки холодець, а й крапля поваги.
