Софія з Романом тільки-но закінчили ремонт у своїй першій спільній квартирі. Іпотека ще висіла над ними, як дамоклів меч, але зате тепер у них був свій кут: світлий, з теплими бежевими шпалерами, дубовим ламінатом і посудомийною машиною, про яку Софія мріяла ще зі студентських часів.
Роман ходив по кімнатах, наче генерал після перемоги, а Софія вже уявляла, куди поставить фікус і які штори краще підійдуть до кухні – лляні чи римські.
Другого дня після переїзду подзвонила свекруха.
«Ну що, коли можна приїхати подивитися, як ви там влаштувалися?»
«Мамо, приїжджай хоч завтра!» – радісно відповів Роман.
Софія тільки зітхнула. Вона вже знала, що візит Галини Іванівни – це не чайок з пиріжками, а справжній державний іспит.
Галина Іванівна з’явилася о дев’ятій ранку з коробкою домашніх пряників і виразом обличчя, ніби приїхала на об’єкт з ревізією.
З порога:
«Ой, а чому у вас килимка на вході немає? Усе брудне з вулиці тягнутимете!»
«Мамо, ми ще не все докупили», – спробував Роман.
«Я б на вашому місці одразу купила нормальний, великий, з ворсом. А то у вас, як у гуртожитку».
Софія солодко всміхнулася:
«Ми любимо мінімалізм, Галино Іванівно. І взуття знімаємо».
«Ну-ну», – пирхнула свекруха і рушила далі.
У ванній:
«Ой, а чому рушники різні? Треба, щоб усе в тон! У мене вдома…»
«У нас вдома чисті, і це головне», – м’яко, але твердо перебила Софія.
Роман нервово кашлянув у кулак.
На кухні свекруха одразу вчепилася в мікрохвильовку.
«Хто ж так техніку ставить? У самий кут запхали, незручно ж!»
«Там розетка, мамо».
«Розетку можна перенести! Я коли ремонт робила…»
«Нам зручно й так», – усміхнулася Софія.
«А скатертини де? Стіл же подряпається!»
«Стільниця зі штучного каменю, їй нічого не буде. І плями на скатертинах я не люблю».
«Подивимося, як ти за рік заспіваєш», – буркнула Галина Іванівна.
Роман втік «перевіряти пошту». Софія всередині кипіла, але трималася.
Наступного дня Галина Іванівна «забула» парасольку й повернулася.
Відкрила холодильник:
«Оце у вас порядок! Усе навалом! У мене вдома молоко до молока, ковбаса до ковбаси, овочі в окремому ящику».
«Я знаю, де що лежить», – спокійно відповіла Софія.
«А в морозилці порожньо! Я завжди на зиму заготівлі роблю».
«У нас супермаркет за рогом, Галино Іванівно».
«Ну, як хочете. Потім не скаржтесь».
Далі – шафа.
«Ой, Софіє, а чому речі впереміш? У мене все за кольором, за сезоном, светри окремо, сукні окремо».
«Я так швидше знаходжу».
«І навіщо тобі стільки суконь? Ти ж удома сидиш».
«Працюю з дому. І сукні – для настрою».
«У мене три, і вистачає».
«Я рада за вас».
Кульмінація сталася, коли Роман збирався на нічну зміну й сам собі робив бутерброди.
Галина Іванівна сплеснула руками:
«Оце так! Чоловік сам собі їжу готується?! Я своєму завжди зранку яйця варила, суп у контейнер, чай у термос. А ти, Софія, що?»
«У нас рівноправність», – відповіла Софія вже без усмішки.
«Це не сім’я, а якийсь гуртожиток! Жінка має дбати!»
«Галино Іванівно, а ви не помітили, що ваш син щасливий і ситий? Запитайте в нього».
Роман спробував пожартувати:
«Мамо, я й сам із руками. Головне, щоб усі були живі-здорові».
«Ось так ви мене слухаєте!» – образилася свекруха. «Я ж добра бажаю!»
«Дякуємо. Але ми самі розберемося», – чітко сказала Софія.
Галина Іванівна пішла, грюкнувши дверима так, що сусіди знизу постукали по батареї.
Віктор… тобто Роман ходив тиждень похмурий.
«Ну навіщо ти так грубо? Вона ж переживає».
«Переживає – це не те саме, що приходити й вказувати, як мені жити в моїй квартирі».
«Тепер вона ображається, каже, що я підкаблучник, а ти мене від матері відірвала».
«Якщо для неї сім’я – це коли невістка мовчить і варить борщ о сьомій ранку, то я не підходжу під стандарт».
Через місяць Галина Іванівна заявила по телефону:
«Я до вас більше не поїду. Ви такі самостійні – самі й справляйтеся».
Роман намагався мирити, але марно.
Він почав частіше їздити до мами один. Повертаючись, зітхав:
«От у мами завжди порядок… У мами завжди смачно… У мами…»
Одного вечора Софія не витримала:
«Ромо, якщо тобі так у мамин порядок подобається – пакуй речі й їдь до неї. Я не збираюся змагатися з ідеальною мамою. Я –
Софія. І в мене свій дім, свої правила».
Роман мовчав. Потім тихо сказав:
«Я просто хочу, щоб усі були в мирі».
«Мир – це коли мене поважають у моїй власній квартирі. А не коли мене щодня тикати носом у те, що я “не така”».
Він пішов спати в залу. Тиждень вони майже не розмовляли.
Через два місяці Роман сам подзвонив матері:
«Мамо, приїдь, будь ласка. Поговоримо».
Галина Іванівна приїхала, але цього разу без критики – з коробкою пельменів домашніх і винувато поставила на стіл.
«Софія, доню… Я, мабуть, перегнула. Ти прости стару. Просто я звикла, що все по-моєму… А ви молоді, у вас своє життя».
Софія подивилася на неї довго, потім всміхнулася:
«Галино Іванівно, приходьте коли хочете. Але тільки як гість. А не як інспектор».
«Домовились», – кивнула свекруха і вперше за довгий час щиро обняла невістку.
Роман стояв поруч і видихнув, наче ці два місяці тримав повітря в легенях.
А наступного ранку Софія сама зварила Роману яйця, поклала бутерброди й налила чай у термос.
Він здивовано підняв брови.
«Це щоб ти не думав, що я проти турботи. Я просто проти того, щоб мене вчили жити».
Він поцілував її в лоб.
«Я зрозумів. Дякую, кохана».
І з того дня Галина Іванівна приходила вже без «ой, а чому» і «у мене вдома».
А на кухонному столі з’явилася скатертина – та сама, яку колись подарувала свекруха на весілля.
Просто тому, що Софія захотіла.
А не тому, що «треба».
Юлія Хмара
