Соломія сиділа на терасі маленької кав’ярні в Алфамі, де вузькі вулички спускалися до річки, а з вікон на мотузках звисала випрана білизна.
Вона замовила еспресо й пастель де наta і вперше за пів року нікуди не поспішала. Телефон лежав екраном донизу. Вона сама так вирішила: тиждень без новин, без роботи, без чужих очікувань.
Сестра Дарина пішла по сувеніри й обіцяла повернутися за годину. Сонце гріло плечі, десь грала гітара. Соломія подумала, що Орест приїде в суботу й вони разом піднімуться на оглядовий майданчик, про який він мріяв ще змалечку, розглядаючи листівки у бабусиній шафі.
Вона усміхнулася й відпила каву. Вона ще не знала, що за три тисячі кілометрів звідси її коханого везуть на кладовище.
Чорний мікроавтобус повільно виїхав із міста. За ним їхала стара сива «Шкода», у якій мовчки сиділи троє людей. За кермом був Тарас, брат Ореста.
Поруч, прямо тримаючи спину, сиділа їхня мати Галина Степанівна в чорній хустці. Ззаду, втиснувшись у куток, їхав батько Михайло, який за дві доби не сказав жодного речення.
— Ти дзвонив їй, — не питала, а стверджувала мати.
— Мамо, не починайте.
— Я питаю, ти дзвонив.
— Я набирав її одинадцять разів. Вона не бере слухавку.
— Значить, і не візьме. Їй там добре, вона каву п’є.
Тарас стиснув кермо так, що побіліли пальці.
— Вона не знає. Розумієте, не знає. Ніхто їй не сказав, бо я не можу такого казати по телефону.
— А чому ти не можеш, а вона може не відповідати своїй майбутній родині
— Вона ще нам не родина.
— Була б, якби він дожив до суботи.
Михайло ворухнувся ззаду, але змовчав. Тарас різко взяв поворот, і мікроавтобус попереду на мить зник за деревами.
— Ви несправедливі, — тихо сказав Тарас. — Вона нічого не винна.
— Не винна. — Галина Степанівна відвернулася до вікна. — Вона його кликала в це своє місто, в ці свої мрії. Він останній рік тільки й жив її планами. Машину продав, на роботі взяв додаткові зміни, спав по чотири години. А вона ще й сварилася з ним.
— Звідки ви знаєте, що сварилася
— Він мені розповідав.
— Він розповідав вам те, що вам хотілося чути.
Мати різко повернула голову.
— Ти що хочеш сказати
— Я хочу сказати, що ви ніколи її не любили. З першого дня. Скільки разів ви казали Оресту, що вона йому не пара
— Я хотіла для нього кращого.
— Ви хотіли для нього такого, що живе за стіною й щонеділі приходить на обід.
— Досить, — вперше озвався Михайло. Голос у нього був хриплий, наче ржавий. — Досить обоє. Там наш син.
У салоні стало так тихо, що було чути, як шарудять колеса по мокрому асфальту.
Три тижні тому в квартирі Ореста й Соломії на другому поверсі старого будинку стояли коробки. Соломія тримала в руках стос паперів і дивилася на нього так, ніби бачила вперше.
— Скажи мені ще раз, — повільно промовила вона. — Де гроші
— Я ж сказав, вони є.
— Я питаю, де вони взялися. Ми з тобою відкладали двадцять тисяч. Тут сорок.
Орест відвів очі й почав акуратно складати книжки в коробку.
— Не хвилюйся. Нормальні гроші, чесні.
— Я не про чесні. Я про те, звідки.
— Я продав машину.
— Машина коштувала десять.
— Ну і ще підробив.
— Орест. — Вона поклала папери на стіл. — Ти мені брешеш. Я не вмію пояснити як, але я бачу.
— Я не брешу, а просто не договорюю. Це різні речі.
— Для мене однакові.
Він нарешті випростався й подивився на неї. В очах була втома, яку вона не помічала раніше або не хотіла помічати.
— Соло, ти ж сама мріяла про Лісабон. Ти двадцять разів казала, що хочеш там жити. Я просто хочу, щоб ти була щаслива.
— А ти
— І я.
— Не вірю. — Вона похитала головою. — Ти ніколи не говорив, що хочеш туди. Ти завжди казав, що тобі й тут добре. А тепер розпродаєш усе, працюєш на двох роботах і мовчиш. Це не щастя, це якась жертва. Я не просила жертв.
— Ти їх і не просиш, — втомлено відповів він. — Ти просто приймаєш.
Вона відсахнулася, ніби він її вдарив.
— Ось як
— Я не це мав на увазі.
— Ні, ти саме це мав на увазі. Ти вважаєш, що я користуюся тобою.
— Я так не вважаю.
— Тоді чому сказав
— Бо я втомився, Соло. Просто втомився. Давай не будемо сьогодні.
— Давай не будемо взагалі, — кинула вона й вийшла з кімнати.
Вона полетіла на тиждень раніше, з сестрою, бо так було зручніше з квитками. Орест мав приєднатися в суботу. На прощання вони майже не розмовляли, і вона навіть не обернулася біля дверей.
А вчора ввечері, перед тим як вимкнути звук на телефоні, вона побачила його повідомлення: «Поговоримо, коли приїду. Я маю тобі дещо сказати». Вона не відповіла.
Дарина повернулася з пакетом барвистих магнітів і двох керамічних півнів.
— Ти чого така задумлива
— Просто так.
— Ти досі дуєшся на нього
— Я не дуюся.
— Соломіє, я ж тебе знаю. Ти завжди роздуваєш дрібницю до розмірів катастрофи.
— Це не дрібниця. Він щось приховує.
— Може, готує сюрприз. Ти про це не думала
Соломія глянула на сестру, потім на телефон, що лежав екраном донизу. Щось усередині неприємно стиснулося, наче перед грозою.
— Увімкни звук, — попросила Дарина. — Хоч на хвилину. Подивись, чи не писав.
— Я ж обіцяла собі тиждень.
— Ти собі багато чого обіцяла. Увімкни.
Соломія повільно перевернула телефон. Екран засвітився й показав: одинадцять пропущених від Тараса, чотири від невідомого номера, шість повідомлень від мами Ореста. Останнє було надіслане двадцять хвилин тому: «Передзвони негайно».
Рука затремтіла. Вона натиснула на ім’я Тараса, і той підняв слухавку ще до першого гудка.
— Соломіє.
— Тарасе, що сталося
— Ти де зараз
— У кав’ярні. Тарасе, що трапилося
Він довго мовчав. Вона чула, як він дихає, чула голоси на задньому плані, і серце колотилося так, що боліли ребра.
— Соломіє, мені дуже важко це казати.
— Скажи.
— Орест. Позавчора, вночі. Він їхав із другої роботи. Вантажівка виїхала на зустрічну.
Світ навколо неї став дивно тихим. Гітара ще грала, офіціант ще ніс комусь каву, але вона наче опинилася під водою.
— Ні, — сказала вона. — Ні, ти помиляєшся.
— Соломіє.
— Він має прилетіти в суботу. Ми з ним домовилися.
— Його ховають сьогодні о третій. Ми їдемо на кладовище.
— Чому ви мені не сказали раніше
— Я дзвонив. Ти не відповідала. Мама вирішила, що ти не хочеш чути.
— Вона вирішила
— Вона не в собі.
Соломія раптом зрозуміла, що Дарина тримає її за плечі й щось говорить, але слів не розрізняла.
— Мені потрібно туди, — прошепотіла вона. — Я встигну
— Не встигнеш. Зараз дванадцята, а політ шість годин.
— Тоді я приїду потім. Тарасе, не ховайте його без мене. Зачекайте.
— Я не можу, мати вже…
— Тарасе, будь ласка. Хоч на день.
Він глибоко видихнув.
— Я спробую. Але нічого не обіцяю.
Вона не пам’ятала, як вони дісталися до аеропорту. Дарина щось домовлялася на стійці, плутала слова, платила за квитки, які коштували втричі більше, ніж звичайні.
Соломія сиділа на пластиковому стільці й дивилася в одну точку. Її мучило єдине: останнє, що вона йому сказала, було «давай не будемо взагалі».
Кладовище зустріло їх мокрим снігом. Тарас стояв біля вирито ї могили, а навколо нього вже збиралися родичі. Священик нетерпляче поглядав на годинник.
— Пора, — прошепотів хтось. — Люди чекають.
— Ще трошки, — відповів Тарас.
— Чого ми чекаємо
— Соломію.
Галина Степанівна піднялася з лавки й підійшла до сина.
— Ти зовсім глузд втратив
— Мамо.
— Вона навіть не приїхала попрощатися. Три дні минуло, а її немає.
— Вона не знала.
— Знала б, якби відповідала на дзвінки.
— Це не її провина.
— А чия Моя Чия, скажи мені
— Нічия, — сказав Тарас. — Просто так трапилося.
— Так не трапляється просто. — Голос матері зірвався. — Мій хлопчик працював на двох роботах, бо хотів вивезти її в те місто. А вона навіть не зрозуміла, чого йому це коштувало.
— Ви не знаєте, що вона розуміла.
— Я знаю, що в день, коли його не стало, вона його не слухала.
— Ви звідки знаєте
— Він мені дзвонив. Увечері, перед аварією. Сказав, що хоче все виправити. Що завтра вранці купить квиток і полетить до неї раніше.
Тарас здивовано підняв брови.
— Він вам це казав
— Казав. Плакав майже.
— Мамо, чому ви мені раніше нічого не сказали
— Бо мені боліло. Бо я думала, що це вона його довела.
— А тепер
Галина Степанівна відвернулася й витерла очі краєм хустки.
— А тепер я не знаю.
Позаду почулися кроки. Вони обернулися. По вузькій стежці, спотикаючись, бігла Соломія, а за нею Дарина з її сумкою. Пальто було розстебнуте, шарф волочився по землі, волосся мокре від снігу.
Вона зупинилася за три кроки від труни й не змогла зробити більше жодного. Дивилася на дерев’яну кришку, на вінки, на нерухомі обличчя родичів.
— Пізно, — тихо сказала Галина Степанівна.
— Мамо, — застеріг Тарас.
— Ні, нехай чує. Вона приїхала, коли все закінчилося.
— Я їхала так швидко, як могла, — прошепотіла Соломія.
— Могла б і не їхати до Лісабона.
— Галино Степанівно, я не знала.
— Не знала, бо не хотіла знати. Бо тобі було важливіше сидіти в кав’ярні.
Соломія ступила вперед.
— Ви думаєте, я не картаю себе Думаєте, мені легко
— А що ти відчуваєш Скажи мені.
— Я відчуваю, що остання розмова з ним була сваркою. Я сказала, що не вірю йому. Я сказала дурницю, яку не можна взяти назад.
— Він тебе любив.
— Я знаю.
— Він віддав усе, аби ти була щаслива.
— І про це я теж знаю тепер. — Голос Соломії тремтів. — Тільки він мені так і не сказав. Він хотів, а я не дала.
— Не дала чого
— Не дала йому домовити. Він писав, що має щось сказати. А я проігнорувала.
Галина Степанівна мовчала довго, потім глибоко вдихнула.
— Тарасе, дай їй те, що ми знайшли.
Тарас вагався.
— Зараз
— Зараз. Вона має право.
Він дістав із внутрішньої кишені куртки зім’ятий конверт і простягнув Соломії. Вона розгорнула його тремтячими пальцями.
Усередині лежав аркуш у клітинку, списаний знайомим нерівним почерком, а в куточку конверта ковзнуло щось маленьке й металеве. Невеличка каблучка з тонким світлим камінцем упала їй на долоню.
«Соло, — читала вона, і слова розпливалися. — Я не купив машину, я її продав. Не відкладав двадцять, а позичав ще двадцять у Богдана. Я знаю, ти скажеш, що я дурень. Так, дурень. Але я хотів, щоб ми поїхали туди без страху за завтра. Хотів, щоб ти нарешті відпочила від мене й від усього. Я не вмію красиво казати, тому пишу. Вийди за мене. Не в Лісабоні, не на тому майданчику, а де захочеш. Просто скажи так».
Нижче було дописано іншою ручкою, поспіхом: «Якщо ти це читаєш, я вже в літаку. Не сердься, що не сказав раніше».
Соломія опустилася на мокру землю, не відчуваючи холоду. Дарина присіла поруч і обійняла її, а вона, стискаючи каблучку в кулаці, беззвучно хитала головою.
— Він купив квиток, — пробурмотів Михайло. Усі здивовано глянули на нього. — Вранці, перед тим як поїхати на зміну. Я бачив підтвердження в нього на телефоні. На п’ятницю. Хотів приїхати раніше, помиритися.
— Чому ти раніше мовчав, — тихо спитала дружина.
— Бо ти б усе одно не слухала.
Галина Степанівна похнюпилась. Мовчала довго, потім повільно підійшла до Соломії й стала поруч.
— Я була несправедлива, — сказала вона. Слова давалися їй важко, як камені. — Я шукала винного, бо не витримувала думки, що винних немає.
Соломія підняла заплакане обличчя.
— Я теж не була ідеальною.
— Ніхто не був. Він єдиний із нас намагався бути кращим.
— Він завжди намагався.
— Так, — кивнула Галина Степанівна. — Завжди.
Вона простягла руку, і Соломія, повагавшись, узялася за неї. Піднялася, хитнулася, але втрималася. Тарас мовчки відступив, даючи їм підійти до труни.
Священик нарешті почав молитву. Сніг лягав на дерев’яну кришку, на вінки, на зігнуті плечі людей. Соломія стояла між матір’ю Ореста й сестрою та дивилася на землю, в яку мали опустити її мрію, її докори, її несказане «так».
Коли все закінчилося й люди розійшлися, вона залишилася біля свіжого горбка. Тарас підійшов і став поруч.
— Ти відповіси йому
— Він же не почує.
— Усе одно скажи.
Соломія стиснула каблучку в долоні, тоді повільно надягла її на палець. Метал був холодним, але за мить почав теплішати.
— Так, — прошепотіла вона в тишу. — Так, Оресте. Тільки чому ти не дочекався суботи.
Вітер зашелестів у голих гілках. Десь далеко, за річкою, просигналив потяг. А на її долоні, згорнутий учетверо, лежав останній лист, який вона тепер носитиме все життя, як носять свою непрожиту історію.
Юлія Хмара
