Соня приїхала на приватний виклик, щоб зробити жінці зачіску. Вона підійшла до комода, щоб взяти гроші за роботу і застигла. Поруч із грошима стояла велика фотографія в рамці. На ній Аріна Петрівна разом із сином, донькою і… її Ігорем.
Соня поспішала додому з роботи, передчуваючи вечір. Вона була впевнена: саме сьогодні Ігор зробить їй пропозицію. Рівно рік стосунків — час би вже й узаконити. Для такого випадку в неї була захована особлива сукня. Темно-синій велюр, по фігурі. А фігура в Соні була бездоганна. Принаймні, так казали всі довкола, і вона щиро вірила в їхню щирість.
Вечеря в дорогому ресторані. Ігор з’явиться з букетом її улюблених червоних троянд, у костюмі. Саме так Соня й уявляла цей вечір. Залишалося лише дочекатися пропозиції. Вони розмовлятимуть, жартуватимуть, куштуватимуть делікатеси. І ось Ігор потягнеться до кишені жакета… Ну, нарешті!
— Кохана, сьогодні рівно рік, відколи ми познайомились. Я такий щасливий, що тоді зайшов у салон підстригтися — і це була саме ти! Хочу подарувати тобі ось це…
Ігор відкрив оксамитову коробочку, у якій лежав золотий браслет. Соня, не здатна приховати розчарування, взяла прикрасу до рук.
— Дякую, любий… Дуже гарно.
— Щось не так? Чому личко стало сумне? Ти, мабуть, чекала на щось інше?
«Так, інше! Кільце я чекала, пропозицію заміж чекала, а ти мені якийсь браслет непотрібний подарував!» — волало всередині. Але вголос прозвучало зовсім інше:
— Що ти, мені дуже приємно, дякую велике.
Соня ніяк не могла збагнути: чого йому ще треба? Чого він чекає? Вона красива, заробляє сама, має власне житло — їй від нього нічого не потрібно, окрім того, щоб був поруч. Частіше вони бачилися у неї вдома, інколи — в його орендованій квартирі. Ігор мріяв купити великий гарний будинок, бо той, що мав, лишив після розлучення колишній дружині.
Наступного дня на роботі її одразу зустріла радісна напарниця:
— Соню, у тебе чудове замовлення! Стрижка, фарбування й укладка на дому. Оплата — у потрійному тарифі. Поїдеш? Клієнтка просила саме тебе, сказала, що ти професіонал. Ось адресу і телефон записала.
— Звісно, поїду, Оксано! Зайві гроші ніколи не шкодять!
Соня зібрала свою сумку з інструментами й рушила до клієнтки. Добре, що була власна машина — подарунок від Ігоря. Не нова, але цілком пристойна й приваблива.
Будинок клієнтки виявився великим і красивим, з квітучим розарієм перед входом. Господиня — років сорока п’яти, трохи повнувата, доглянута — зустріла її привітно.
Запропонувала каву, Соня не відмовилася. Аріна Петрівна, так звали господиню, виявилася дуже говіркою. Розповідала про чоловіка, дітей, про те, як добре і щасливо живуть.
Соня взялася за роботу, слухаючи впіввуха. Коли зачіска була готова, Аріна Петрівна задоволено оглянула себе в дзеркалі й сказала:
— Сонечко, заберіть гроші на комоді.
Соня підійшла… і застигла. Поруч із грошима стояла велика фотографія в рамці. На ній Аріна Петрівна разом із сином, донькою і… її Ігорем.
— Що, впізнала коханого? — голос Аріни Петрівни звучав тихо, але різко. — У нас двоє дітей, як ти зрозуміла, і все було добре, поки не з’явилась ти! Я спершу свято вірила, що Ігор їздить у відрядження, тому й вдома рідко буває. А потім випадково побачила вас разом — ви так мило сиділи в ресторані.
Соня стояла, немов укопана, не вірячи жодному слову.
— Ігор нічого не знав, — продовжила жінка. — Я мовчала, бо бачила, як він зачарований тобою. Але знаєш… з часом він сам у всьому зізнався. І я вдячна йому за чесність. Сказав, що ти для нього — іграшка. Розвага. А любить він мене та дітей. І ніколи не піде від сім’ї. Тож, перукарко, шукай собі іншого чоловіка. Вільного. Зрозуміла?
Соня відчула, як всередині все обвалюється. Невже її Ігор — той самий ніжний, уважний, турботливий — міг так легко брехати? Вона мовчки взяла гроші з комоду й пішла до виходу. Образа пекла сильніше за сором.
— Правильно, — докинула вслід Аріна Петрівна. — Гроші ти чесно заробила. Бо незаміжній дівчині доводиться крутитися самій — заміж же не беруть, не підходиш ти на дружину!
Її сміх різонув по нервах, і Соня буквально вискочила надвір. Усе плуталося — дихання, думки, дорога. Вона й не пам’ятала, як доїхала додому. Ігор не відповідав на дзвінки, а згодом надіслав коротке повідомлення: “Мене не буде кілька днів. Терміново їду в інше місто. Робота.”
Наступний день тягнувся нестерпно повільно. У пам’яті постійно спливало обличчя Аріни Петрівни — доглянутої, впевненої, переможної. Але що, як вона бреше? Раптом вони розлучені, а вона просто хоче повернути чоловіка? Хоч… ні. Та жінка не схожа на ту, хто вигадує — Соня теж могла все розповісти Ігорю.
Щоб хоч якось відволіктись, Соня поїхала на манікюр. Майстриня Іра була гарною знайомою. Коли Соня чекала, її погляд упав на красиву старовинну книгу.
— Соню, не чіпай… — поспіхом сказала Іра. — Це бабусина. Вона дозволила користуватися тільки в крайньому випадку.
Соня розгорнула книгу, попри застереження. Усередині — заговори, привороти, відвороти, обряди. На очі потрапив обряд на порчу.
— Іро, а це… справді працює?
— Працює. Але це не іграшки. Гріх великий.
Соню пробрав холодок — і водночас щось темне, нове, тягуче.
— Дай почитати, цікаво…
— Ні. Книга має бути тільки в мене.
Після завершення процедури, поки Іра складала інструменти, Соня швидко, майже не думаючи, сунула книгу в сумку. Наче сама рука це зробила. Ввечері вона гортала сторінки знову і знову. Думки були каламутні, але ім’я “Аріна” наче саме виривалося з уст. Вона прочитала заговор вголос… і ще раз… іще.
Вранці Соня туманно пам’ятала вечір. Наче сон. Вона повернула книгу Ірі, вдавши, що випадково забрала. А потім вирішила: пробачить Ігоря. У нього ж діти. Він не може піти. Просто… і їй треба мати від нього дитину. Тоді, можливо, все зміниться. Можливо, він буде з нею.
На роботі день мчав без передиху. Та коли в салоні мигнула картинка новин, Соня застигла.
— Оксано, зроби, будь ласка, голосніше!
На екрані — фото Аріни Петрівни.
Ведучий повідомляв про нещасний випадок, і жінки вже немає. У Соні похололи руки. Пам’ять різко вдарила — заговор… її голос… ім’я… Невже… через неї?.. Ні, це дурість. Так не буває. Але страх уже проростав всередині.
Після зміни Соня поїхала до Іри.
— Іро, скажи… те, що в книзі… воно справді може… подіяти?
Іра подивилась уважно:
— Звісно. Якщо людина щиро бажає зла, слово може перерізати долю. А ти чого питаєш?
— Та так… просто цікаво…
Зізнатися Соня не наважилась. Вона вирішила жити далі. Тепер ніхто не стоїть між ними з Ігорем. Діти дорослі, живуть окремо. Може, тепер усе владнається.
Ігор так і не дзвонив. Соня сама набрала його номер — і почула ридання.
— Ігорю, що сталося? Чому ти плачеш?
— Соня… дружини немає. Я приховував це від тебе… боявся втратити. У нас діти, ми з нею… багато років… разом були. Знаєш… лише зараз я зрозумів, як любив її. Твоя поява… просто затьмарила мені голову. Я був дурнем… Я зрадив Арінушку. І дітей…
Він ковтнув повітря.
— У нас із тобою — все. Прощавай.
Соня була приголомшена. Ну от і все — припливли. Але вона себе заспокоювала: це ж Ігор від горя не тямить себе. Він просто зламаний, осліплений втратою. Минеться. Відпустить. І тоді все знову стане добре. Вона готова була чекати — день, тиждень, місяць. Та Ігор так і не подзвонив.
Він віддалився від усього світу й повністю присвятив себе дітям та онукам. А Соня… Соня ніяк не могла зрозуміти, чи була вона винна у подіях, які сталися Аріною, чи це просто збіг. Порча ж — це повільне згасання, а тут… раз — і людини немає. Вона переконувала себе, що це не її рук справа, і все ж тінь сумніву не відпускала.
Минав час. Соня так і не вийшла заміж. У кожному чоловікові їй ввижався брехун, у кожному слові — можливий підступ. Довіра стала для неї розкішшю, якої вона вже не могла собі дозволити. А ще їй часто снилася Аріна Петрівна. Та сама — доглянута, впевнена, з тим глузливим сміхом, який Соня почула того дня. Уві сні Аріна сміялася над нею знову й знову, і щоразу Соня прокидалася з гнівом, соромом і страхом.
Тоді вона пішла у храм. Вперше за довгий час. Сповідалася так щиро, як ніколи, поставила свічку за упокій Аріни Петрівни, тихо прошепотіла молитву й попросила вибачення — чи то в Бога, чи то в тієї жінки, яку так і не змогла забути.
І після цього сни припинилися. Суперниця… заспокоїлася.
