Сорок років тому Марія і Ольга жили в одному селі під Стриєм і обидві хотіли виїхати у Львів. Виїхала тільки Марія — Ольга залишилась, вийшла заміж за місцевого, підняла троє дітей, прожила все своє тут. Тепер Марія овдовіла і повернулась в рідне село поховати матір — і зустріла Ольгу. І вони ходять по тих самих вулицях де бігали дівчатами і кожна бачить у другій те чим не стала.
Марія приїхала в суботу ввечері, автобусом, з двома сумками і тією особливою втомою що буває не від дороги а від того що чекає в кінці дороги. Мати лежала вже третій день, сусідка Ганна доглядала і телефонувала щодня, і Марія знала що треба їхати але відкладала і ненавиділа себе за те що відкладала і все одно відкладала ще день.
Автобус зупинився біля магазину, Марія вийшла і одразу відчула той запах — яблука і трава після недавнього дощу і ще щось таке що є тільки тут і більше ніде, вона точно знала що більше ніде хоча жила сорок років у Львові і їздила різними місцями. Цей запах її завжди наздоганяв саме тут, на цій зупинці, і вона завжди зупинялась на секунду і дихала.
Зупинилась і цього разу. Поставила сумки на асфальт і стояла і дихала.
— Маріє?
Вона обернулась. Жінка в гумових чоботях і старій куртці, з кошиком яблук, дивилась на неї і посміхалась тією посмішкою що буває коли впізнають але не впевнені що впізнали правильно.
Ольга. Господи, Ольга Іваньків.
— Параско, — сказала Марія і вони якось самі собою обнялись, незграбно, через кошик з яблуками.
Вони не бачились дванадцять років — востаннє на похоронах Ольгиного чоловіка, Марія тоді приїжджала ненадовго, пробула день і поїхала. Ольга тоді виглядала розбитою і Марія відчувала провину що їде так швидко але було нікуди дітись, на роботі чекали.
Тепер Ольга виглядала інакше — не молодшою звичайно, вони обидві вже не молоді, але якось зібранішою. Трохи повніша, волосся зовсім сиве, але очі живі і рухи швидкі.
— Ти до мами? — спитала Ольга.
— До мами. Погано їй.
— Я знаю, Ганна казала. — Ольга взяла одну Маріїну сумку без запитань. — Ходімо я тебе підвезу, Михайлів трактор стоїть за магазином, він мене зачекає.
— Та не треба, я дійду.
— Ти дійдеш з двома сумками і на каблуках по нашій дорозі, — сказала Ольга і подивилась на Маріїні чоботи з таким виразом що Марія одразу відчула себе туристкою.
Вони пішли за магазин де стояв справді трактор і в тракторі сидів чоловік років сорока, Ольгин старший Михайло, він зовсім не скидався на хлопчика якого Марія пам’ятала.
— Михайлику, відвезеш тьотю Марію до Оксани? — сказала Ольга і це «тьотя Марія» прозвучало так природно що Марія відчула щось від цього — не образу, але щось таке що кольнуло.
Михайло кивнув і вони поїхали, Марія зі своїми сумками, трясучись по сільській дорозі і дивлячись у вікно на поля і дерева що пролітали мимо в темряві.
Мати була жива але вже не зовсім тут. Дивилась на Марію і впізнавала але якось здалеку, ніби Марія стояла за склом. Говорила мало, переважно спала. Ганна, сусідка, переповіла все що треба, показала ліки, сказала коли лікар приходив і що казав.
Наступні дні Марія сиділа при матері, виходила в двір, ходила в магазин. Ольга заходила щодня — то з яблуками, то з борщем, то просто так посидіти. Вони говорили при матері тихо, потім на кухні голосніше, потім одного вечора сіли на ганку і говорили довго поки не стемніло.
— Розкажи як ти, — сказала Ольга. — По-справжньому, не для годиться.
— По-справжньому? — Марія подумала. — Самотньо. Тарас помер три роки тому, ти знаєш. Андрій в Канаді, дзвонить раз на два тижні. Я в квартирі сама, робота в офісі, ввечері телевізор.
— Друзі є?
— Є знайомі. Багато знайомих. Друзів… — вона не закінчила.
— Розумію, — сказала Ольга просто.
— А в тебе як після Василя?
— Перший рік дуже важко, — сказала Ольга без прикрас. — Потім трохи відійшло. Діти поруч, онуки, тут хоч є кому зайти. — Вона подивилась на темний город перед ними. — Самота в селі інша ніж в місті.
— Чим інша?
— В місті ти сам серед людей. Тут ти сам але люди знають що ти є. Різниця є.
Марія подумала про свій під’їзд де вона може три дні не виходити і ніхто не зателефонує. Різниця справді є.
— Параско, — сказала вона, — ти ніколи не шкодувала що не поїхала?
Ольга не відповіла одразу. Дивилась кудись у темний сад, і в тій паузі було щось важке.
— Шкодувала, — сказала вона нарешті. — Довго шкодувала. Перші десять років точно. Ти присилала листи — пам’ятаєш ти писала листи? — і я читала і думала: ось вона в місті, ходить в театр, бачить людей. А я тут з пелюшками і городом.
— Я пам’ятаю ті листи, — сказала Марія тихо.
— Я навіть злилась іноді. Не на тебе, на себе. Що злякалась, що залишилась. Василь хотів щоб я залишилась, мама хворіла тоді, і я залишилась. А ти поїхала і не озирнулась.
— Я озирнулась, — сказала Марія. — Просто ти не бачила.
Ольга подивилась на неї.
— Я перший рік в Львові плакала кожні вихідні, — сказала Марія. — Сиділа в своїй кімнаті в гуртожитку і думала що зробила помилку. Що треба повернутись. Але повернутись означало визнати що не змогла, і я не поверталась.
— Не знала.
— Я нікому не казала. Треба ж було виглядати що все добре, що місто і свобода і все чудово.
Ольга покрутила в руках яблуко — взяла з кошика що стояв біля ганку і крутила так як крутять коли думають.
— Знаєш що я думаю, — сказала вона, — що ми обидві всі ці сорок років жили з якоюсь половиною. Ти там з міською половиною і тут порожньо. Я тут з сільською половиною і десь там теж порожньо. І кожна думала що в другої ціла.
— Мабуть, — сказала Марія.
— Мабуть, — погодилась Ольга і вкусила яблуко.
Мати померла у вівторок вранці, тихо, Марія була поруч. Потім були похорони і люди і їжа і слова і все те що має бути. Ольга була поруч весь час — організовувала, говорила з людьми, приносила, відносила, робила те що треба робити і що Марія в тому стані не могла.
На третій день після похорону, коли всі розійшлись і лишилась тільки Ольга мити посуд, Марія сіла за кухонний стіл і раптом заплакала — не від горя вже, від чогось іншого, від виснаження і від того що зараз треба їхати назад і там квартира і телевізор.
Ольга поставила тарілку, прийшла і сіла поруч. Не говорила нічого, просто сіла.
Марія поплакала і витерла очі і сказала:
— Пробач. Не знаю чому.
— Знаю чому, — сказала Ольга. — Бо тепер нема куди повертатись.
Марія подивилась на неї.
— Ти мала на увазі сюди?
— Так. Поки мама жива — було куди. Тепер по-іншому буде.
Це була правда і дуже точна правда і від її точності стало ще важче. Сорок років вона приїжджала сюди і тут було місце куди повертатись. Не просто будинок, а місце. Тепер будинок є а місця немає.
— Що будеш робити з хатою? — спитала Ольга.
— Не знаю. Продавати мабуть. Андрій не приїде, мені сюди не переїхати.
— Чому не переїдеш?
Марія відкрила рота щоб відповісти і зупинилась.
— Бо я не уявляю, — сказала вона нарешті.
— А ти уяви, — сказала Ольга спокійно. — Ти пенсіонерка. Квартиру у Львові здаси, тут жити будеш. Онуки приїдуть на літо — якщо Андрій привезе. Город якщо хочеш, якщо не хочеш не треба.
— Параско, я сорок років не жила в селі.
— І що? Я сорок років не жила в місті. Пристосовуємось.
Марія дивилась на неї і думала: вона говорить це просто так, щоб підтримати. Або говорить серйозно. З Ольгою завжди важко було зрозуміти де жарт а де ні.
— Ти серйозно?
— Цілком серйозно. — Ольга встала і пішла до раковини домивати посуд. — Я не кажу переїжджай завтра. Я кажу подумай. Побудь тут ще тиждень після того як мала їхати. Просто побудь і подивись.
Марія сиділа і слухала як шумить вода і Ольга гримить тарілками і за вікном вітер рушить яблуню, ту саму стару яблуню що росла тут скільки Марія пам’ятала себе.
Вона думала: сорок років я жила в місті і стала міською жінкою і це правда. Але вона думала ще й про те що кожного разу виходячи з автобуса на цій зупинці вона зупинялась і дихала. Сорок років зупинялась і дихала.
Може щось це означає.
— Параско, — сказала вона.
— Що.
— Ти б не проти? Якби я залишилась?
Ольга обернулась від раковини і подивилась на неї з таким виразом ніби Марія спитала щось очевидне.
— Маріє, — сказала вона, — я сорок років чекала поки ти повернешся. Мені не важко ще трохи почекати поки ти вирішиш.
Марія не знала чи жартує Ольга. Але подивилась у вікно на яблуню і подумала: тиждень. Залишусь ще на тиждень і подивлюсь.
Більше вона собі нічого не обіцяла.
Той тиждень вийшов дивним. Марія прокидалась рано від пташиного шуму якого давно не чула, виходила в двір, пила каву на ганку. Ольга заходила до обіду, вони ходили по селу, заходили до людей яких Марія пам’ятала і не впізнавала і впізнавала. Увечері сиділи знову на ганку і говорили або мовчали.
Одного дня Ольга взяла її в сад і показала як збирати яблука правильно, щоб не побились. Марія збирала і думала: остання людина яка мене чомусь навчала була колега на роботі сімнадцять років тому. Дивне відчуття коли тебе знову навчають.
В останній вечір Ольга сказала:
— Ну що?
— Ще не знаю, — сказала Марія чесно.
— Добре.
— Але я приїду на Різдво. Якщо ти не проти.
— Кажу ж — не проти.
— І навесні може.
— Навесні сад розцвіте, — сказала Ольга. — Ти таке забула напевно.
— Забула, — призналась Марія.
— Приїдеш — згадаєш.
Марія поїхала наступного ранку першим автобусом. Стояла на тій самій зупинці біля магазину і чекала і дихала, і запах був той самий яблука і трава і щось особисте що є тільки тут.
В автобусі вона дивилась у вікно і думала про Ольгу яка залишилась і прожила тут все своє і виростила дітей і поховала чоловіка і збирає яблука і знає кожну людину на цих вулицях. І думала про себе яка поїхала і побачила місто і мала кар’єру і театри і тепер має порожню квартиру і телевізор.
Хто з них вибрав краще — вона все ще не знала. Мабуть, це питання не має відповіді. Мабуть, кожна вибрала своє і своє стало частиною кожної і тепер не відокремиш.
Але на Різдво вона приїде. Це вона знала точно.
І Ольга буде стояти біля магазину з кошиком яблук і дивитись на автобус що зупиняється і посміхатись тією посмішкою коли впізнають але хочуть ще раз переконатись.
І цього разу Марія впізнає її відразу.
