Черговий ранок почався не з кави, а з гуркоту шухляд. Галина почала перебирати старі речі в коморі, складаючи їх у мішки «на викид». Марічка застала її в самий розпал «прибирання».
— Що ти робиш? — голос Марічки тремтів. — Це ж мамині рушники! Це татові інструменти! Навіщо ти їх у сміття?
Кажуть, що рідня — не водиця, але коли справа доходить до розподілу майна, навіть найближчі люди можуть стати чужими.
Поки батько був живий, у родині панував спокій. Марічка останні п’ять років мешкала з татом: доглядала за ним, добре до нього ставилася, сапала город і підтримувала стареньку хату в порядку. Галина ж давно переїхала до міста, з’являючись лише на свята з гостинцями.
Батько не раз казав при сусідах і родичах: «Марічко, хата ця твоя буде. Тобі тут господарювати». Марічка вірила, а Галина тоді лише мовчки кивала.
Все змінилося після похорону. Коли минув перший відчай від втрати, постало питання документів. Оскільки заповіту не було, закон каже чітко: майно ділиться порівну між дітьми першої черги спадкування.
І тут Галина, яка раніше не претендувала на батьківський поріг, заявила про свої права.
— Марічко, закон є закон, — холодно сказала вона. — Мені теж потрібні гроші, у мене діти вчаться. Продаємо хату, а гроші ділимо навпіл.
Між сестрами почалася «напруга». Жодного грубого слова, жодної лайки, але кожна розмова була гострішою за все гостре.
Марічка аргументувала: «Я поклала тут своє здоров’я! Я робила ремонт, я була поруч, коли тато слабував. Він хотів, щоб я тут жила!»
Галина відповідала: «Слова до справи не підішлеш. Тато був старенький, міг говорити що завгодно. Я така сама його донька, як і ти, і маю право на свою частку».
Сестри перестали вітатися. Марічка плаче в порожніх кімнатах, які тепер можуть піти «з молотка», а Галина вже шукає ріелторів бо їй треба гроші.
Кажуть, що стіни рідного дому лікують. Але для Марічки та Галини батьківська хата стала місцем, де кожне слово б’є боляче, а кожна кімната нагадує про незгоду. Непорозуміння пішло дальше… не через лайку, а через глибоку образу, яку кожна з них вважає справедливою.
Раніше вони збиралися тут за великим столом. А тепер вічні сварки…
— Галю, як у тебе язик повертається заявляти про розподіл? — тихо, але з тремтінням у голосі питала Марічка, витираючи стіл, який сама ж і купила минулого року. — Ти ж чула татові слова. Він при здоровому глузді казав: «Марічка мене доглядає, їй тут і лишатися». Ти тоді підтакувала, головою кивала і дивилася як баран на нові ворота. Куди ж та повага до татового слова поділася?
Галина, яка приїхала з міста «вирішувати питання», навіть не підняла очей від телефона. — Марічко, давай без драми. Тато був старенький, він хотів, щоб усім було добре. Але «сказав» і «записав» — це різні речі. У мене сім’я, у мене двоє дітей, яким треба жити десь у місті. Мені ці гроші з неба не впадуть. Ти тут жила безкоштовно п’ять років, за комуналку тато платив зі своєї пенсії. То хто кому ще винен?
Ці слова зачепили Марічку під дих. — «Жила безкоштовно»? — перепитала вона.
— А ти знаєш, як це — викликати швидку о третій ночі? Ти приїжджала на готові голубці, бо знала, що тато готує добре, приїхала поїсти і назад в місто.. А я тут була і в свята, і в будні.
— Тебе ніхто не змушував, — відрізала Галина, нарешті глянувши на сестру. — Це був твій вибір. Ти могла поїхати, найняти доглядальницю, скинутися зі мною грошима. Але ти обрала бути тут. А тепер хочеш за це цілу хату відібрати? Це нечесно. Половина — моя за законом. І я від своєї частки не відмовлюся. Я не прошу зайвого, я прошу своє.
Кожна розмова закінчувалася однаково: Марічка йшла в садок плакати під старою яблунею, а Галина зачинялася у вітальні, підраховуючи в блокноті ринкову вартість кожної сотки землі.
— Ти ж руйнуєш усе, що тато будував! — кричала Марічка через зачинені двері. — Він хотів, щоб тут був наш спільний дім, куди б ви приїжджали в гості! А ти хочеш його продати чужим людям. Ти продаєш пам’ять!
— Пам’ять у серці, а не в цеглі, — холодно відказувала Галина. — Мені не потрібен цей город, мені не потрібні ці проблеми. Мені потрібен старт для моїх дітей. Тато б зрозумів. Він завжди казав, що діти — це головне. От я про своїх дітей і дбаю.
Сестри перестали їсти разом. Навіть чайники різні купили, щоб не стикатися на кухні. Марічка почала збирати чеки за ремонт, щоб хоч якось через суд довести свої вкладення в будинок. Галина ж консультувалася з адвокатами, як швидше виставити майно на торги.
Найстрашніше в цій сварці — це «ввічливість». Вони не кричать нецензурних слів, не кидають речі. Вони розмовляють як чужі люди на офіційних переговорах. І від цього стає ще холодніше.
Хата, яка колись була повною любові, тепер пахне лише старими паперами та взаємними претензіями.
— Ось, подивися, — Галина простягнула папери. — Я вже дізналася оціночну вартість. Якщо продамо до осені, отримаємо гарну ціну.
Марічка повільно опустила кошик на землю. Її руки тремтіли. — Ти вже і оцінювача привела, поки я була на роботі? Галю, ти хоч розумієш, що ти робиш? Це не просто «об’єкт продажу». Це татова й мамина хата. Батьківська!
— Татові руки вже нічого не відчувають, Марічко, — різко відповіла Галина. — А мої діти відчувають, що їм тісно в орендованій квартирі. Ти хочеш, щоб я принесла їхнє майбутнє у ці старі стіни? Тільки тому, що ти вирішила погратися в «хранительку вогнища»?
— «Погратися»? — Марічка підійшла ближче, її голос зірвався на шепіт.
— Коли я йому тиск міряла по п’ять разів на день — це була гра? Коли я за свої гроші тут вікна міняла, щоб він взимку не мерз, поки ти й не думала про це — це теж була гра?
Ти жодної копійки сюди не вклала за десять років!
— Я привозила продукти! Я давала гроші на ліки, коли ти просила! — вигукнула Галина.
— Раз на пів року? Ти привозила палку ковбаси й цукерки, робила селфі з татом для Фейсбуку і їхала геть! А він потім тиждень чекав твого дзвінка. Він хотів, щоб ця хата лишилася мені, бо знав: я її не продам. Я її збережу. А ти… ти просто хочеш її перевести в купюри й розтринькати.
— Я маю таке ж право на ці «купюри», як і ти! — Галина зціпила зуби. — Ти думаєш, якщо ти жила з ним, то стала святою? Ти просто хитріша. Думала, догляну старого, а хату заберу собі тихцем. Не вийшло, Марічко. Закон не ділить дітей на «хороших» і «поганих». Закон ділить майно порівну.
— Знаєш, що найстрашніше? — Марічка подивилася сестрі прямо в очі. — Мені не хати шкода. Мені шкода, що тато помилявся в тобі. Він казав, що ти «просто заклопотана». А ти — просто байдужа. Ти готова виставити мене на вулицю з рідного дому, де я прожила все життя, аби лише твій гаманець став товстішим.
— Ніхто тебе на вулицю не виставляє, — відвернулася Галина. — Я пропоную тобі частку грошима. Бери й живи, де хочеш. Але тут я господарювати не дам. Або продаємо, або я подаю до суду на примусовий поділ. Вибирай.
Ця ситуація — болючий урок для всіх батьків і дітей. Можна безмежно довіряти рідним, але юридична грамотність — це не ознака недовіри, а захист майбутнього спокою ваших близьких. Обіцянки, не завірені нотаріусом, часто помирають разом із тими, хто їх давав.
