Спільний тамбур на дві квартири — це або привілей, або прокляття. Для Ірини, мами двох підлітків та активного чоловіка-футболіста, це «буферна зона», де осідає пісок, багнюка та аромати спортивного життя. Для її сусідки Олени, перфекціоністки та власниці білосніжного кота, тамбур має бути продовженням операційної — порожнім, світлим і без запаху вологої гуми.
Конфлікт визрівав поступово. Спочатку біля дверей Ірини з’явилася пара кросівок чоловіка. Потім — ролики доньки. А коли почався сезон осінніх дощів, тамбур перетворився на виставку взуттєвого господарства: берці, кеди, гумові чоботи та футбольні бутси з залишками газону.
Олена щоранку, виходячи на роботу, була змушена виконувати вправи з акробатики, щоб не наступити на чиїсь капці або не забруднити пальто об дитячий самокат. — Ірино, — почала вона одного вечора, постукавши в двері сусідам.
— Я розумію, у вас велика родина. Але ваш «взуттєвий магазин» вже перетнув уявну лінію моєї території. Мені ніде поставити навіть сумку, щоб зачинити двері.
Ірина зітхнула. Вона була втомлена роботою і побутом.
— Олено, зрозумійте і ви мене. У мене вдома дорогий паркет. Якщо я пущу дітей у цих берцях в коридор, я буду мити підлогу п’ять разів на день. Тамбур для того і є, щоб залишати бруд за порогом. Ви ж живете сама, вам легше підтримувати порядок. А у нас — життя вирує!
Психологічно це був клінч: «право на чистоту вдома» проти «права на порядок у спільному просторі». Ірина щиро вважала, що Олена чіпляється до дрібниць через самотність, а Олена була впевнена, що Ірина просто невихована і використовує спільні метри як безкоштовну комору.
Конфлікт перейшов у стадію дрібних капостей. Олена почала демонстративно зсувати все взуття Ірини докупи на її половину, створюючи там непрохідні барикади. Ірина у відповідь виставила в тамбур ще й пакет із пластиком на переробку, який «забула» винести зранку.
— Якщо я ще раз перечеплюся через цей шолом, я виставлю його в під’їзд! — вигукнула Олена через зачинені двері.
— Спробуйте! Це приватна власність! — відгукнулася Ірина.
Дорослі люди почали поводитися як підлітки. Олена навіть купила професійний освіжувач повітря з ароматом «хвойний ліс», щоб перебити запах кросівок, і розпилювала його так інтенсивно, що чоловік Ірини почав чхати, ледь виходячи з квартири.
Момент істини настав, коли Олена, намагаючись оминути взуттєву гору, зачепилася за лямку рюкзака, впала і розбила дорогий флакон парфумів, який щойно купила. Пляма на бетонній підлозі пахла розкішно, але коштувала як половина середньої зарплати.
Вона не стала кричати. Вона просто залишила на дверях Ірини роздруківку з сайту меблевого магазину та посилання на статтю з житлового кодексу про «захаращення шляхів евакуації».
Увечері Ірина вийшла в тамбур. Пляма від парфумів нагадала їй, що війна стає занадто дорогою. Вона побачила Олену, яка терла підлогу з антисептиком.
— Олено, давайте припинимо. Я порахувала: за ті гроші, що ми витратили на освіжувачі, розбиті парфуми та мої зіпсовані нерви, ми могли б обставити цей тамбур як у готелі.
Ірина винесла рулетку.
— Дивіться. У нас тамбур два на два. Якщо ми замовимо вузьку шафу-взуттєвницю (слім-систему) висотою до стелі вздовж тієї стіни, куди ваші двері не відкриваються, туди влізе все моє взуття, ваші ролики і ще залишиться місце для вашої парасольки.
Олена піднялася з колін і подивилася на стіну.
— Шафа має бути закритою. І колір — під колір стін, щоб вона візуально зникала.
— Згодна, — кивнула Ірина. — І ми ділимо витрати. Я плачу 70%, бо моїх ніг у цьому домі більше, а ви 30%, щоб мати там свою полицю для гостьових капців.
Процес вибору шафи став справжнім випробуванням для дипломатії. Олена, як фанат мінімалізму, вимагала білі глянцеві фасади без ручок («щоб не чіплятися одягом»). Ірина ж наполягала на вентиляційних отворах, бо «якщо закрити мокрі кросівки в глухому ящику, там заведеться нова цивілізація грибів».
— Слухайте, Ірино, — Олена ввімкнула свій прагматизм. — Ми замовимо шафу з перфорованими вставками збоку. Їх не видно з боку входу, але повітря буде циркулювати. А всередині поставимо вугільні фільтри-поглиначі запаху. Я знайшла їх на розпродажі.
Вони викликали майстра. Той, побачивши двох суворо налаштованих жінок із кресленнями, зрозумів: тут або ідеальна точність, або він не вийде з цього тамбура живим.
— Робимо «слім-систему», — скомандувала Ірина. — Глибина — всього 25 сантиметрів. Взуття там стоїть вертикально. Так ми збережемо прохід у 175 сантиметрів, що цілком відповідає нормам пожежної безпеки.
Коли деталі шафи привезли, з’ясувалося, що стіни в будинку криві (як і стосунки сусідок місяць тому). Майстер почав нервувати. Тут у гру вступив чоловік Ірини, Андрій — той самий футболіст, чиї бутси були «яблуком розбрату».
Він вийшов із перфоратором, лазерним рівнем і спокоєм людини, яка знає, як забивати голи.
— Так, майстре, відійди. Тут треба підпиляти цоколь, а тут — додати прокладку. Олена, спостерігаючи за роботою, вперше побачила в сусідові не «джерело бруду», а корисний технічний ресурс. Вона навіть винесла чоловікам каву. Безалкогольну.
Коли шафа була готова, настав момент істини — депортація взуття з підлоги. Ірина запровадила жорстку систему:
— Нижні три полиці — для дітей. Вони низькі, їм зручно. Вище — мої та Андрія. А верхня полиця, Олено, ваша. Для ваших гостьових капців чи засобів для чищення.
— А оцей самокат? — Олена вказала на транспортний засіб, що все ще стирчав посеред тамбура.
— Для нього ми купили спеціальний настінний гак, — Ірина витягла девайс. — Повісимо його за дверима, під самою стелею. Він нікому не заважатиме.
Через дві години тамбур було не впізнати. Порожня підлога, біла шафа, яка зливалася зі стіною, і жодного запаху, крім легкого аромату дерева та чистоти. Олена постелила новий брудозахисний килимок — один довгий, на обидві зони, щоб візуально об’єднати простір.
— Знаєте, що я помітила? — Олена відчинила свої двері і зайшла в квартиру, не перечіпаючись. — Коли не бачиш цього безладу, то й роздратування зникає. Виявляється, я не вас ненавиділа, Ірино, а ваші кросівки 45-го розміру.
— Аналогічно, — засміялася Ірина. — А я ненавиділа ваші зауваження. А тепер у нас є спільний об’єкт нерухомості.
Конфлікт завершився максимально раціонально. Замість того, щоб продовжувати війну, вони інвестували по 4000 гривень кожна у спільний комфорт. Це виявилося дешевше за купівлю нових парфумів чи заміну зіпсованого паркету.
Більше того, тепер вони мають спільний ключ від шафи, що психологічно зробило їх «акціонерами» порядку. Коли до Олени приходять гості, вона гордо каже: «Проходьте, взуття можна залишити в нашому гардеробі». Слово «нашому» стало головним результатом цього ремонту.
А взуття тепер не просто стоїть — воно структуроване. І виявилося, що в тамбурі ще й залишилося місце для маленької полички, де Марія тепер залишає пошту для Ірини, коли та затримується на роботі. Бо за зачиненими дверцятами шафи почалося нормальне сусідське життя.
