Співмешканець вивіз до мами мій телевізор, але за добу залишився без домівки
Шістдесят п’ять дюймів порожнечі на стіні – ось що зустріло Аню в п’ятницю ввечері. Кріплення стирчали, а на шпалерах залишився світлий прямокутник – контур її телевізора, якого тут вже не було.
Вона навіть не відразу зрозуміла. Стояла у дверях з пакетами з продуктового, дивилася на цю діру й думала: може, це пограбування? Але ноутбук на місці, золоті сережки в шкатулці, навіть заначка в книзі – усе ціле. Зник тільки телевізор.
Сімдесят вісім тисяч, які вона відкладала чотири місяці, відмовляючи собі в нових кросівках, у поїздці до подруги до Львова.
Телефон. Знайти телефон.
Руки діяли швидше за думки. Гудок. Ще один. Третій.
– Так?
Голос Дениса звучав розслаблено, безтурботно. Ніби нічого не сталося.
– Денисе, у мене телевізор зник. Зі стіни. Ти не знаєш, куди він подівся?
Пауза. Коротка, але Аня її почула.
– А, ти про це. Я мамі його відвіз.
– Ти що зробив?
– Відвіз мамі. Ну ти чого, Аню? Їй же самотньо, у неї телевізор старий, ледве показує. А цей великий, гарний. Вона так зраділа.
Аня сіла на підлокітник дивана. Повільно. Ноги підкосилися.
– Денисе. Це мій телевізор. Я його купила. За свої гроші.
– Ну й що? Ми ж разом живемо. Все спільне. Купиш собі інший.
Купиш собі інший.
Три слова. Усього три слова – і два роки життя з цією людиною склалися в одну просту картинку. Чітку, як зображення на тому самому телевізорі, який зараз розважав його матір у селищі за сто двадцять кілометрів звідси.
Вони познайомилися в поїзді – обоє їхали на весілля. Наречена була однокурсницею Ані, а наречений – двоюрідним братом Дениса. Аня працювала ветеринарним фельдшером у клініці для дрібних тварин, Денис – механіком на станції техобслуговування.
Вона везла їм у подарунок конверт з грошима, він – гітару. Розговорилися, коли поїзд став посеред поля пів години. Він був смішний, гучний, упевнений у собі. Вона – тиха, зі звичкою спостерігати, перш ніж робити висновки. Обмінялися номерами.
Перші пів року все було добре. Він приїздив до неї в однушку на околиці міста, привозив піцу, вони дивилися фільми до третьої ночі. Квартиру вона взяла в іпотеку три роки тому, після розлучення батьків – мама поїхала до сестри в інше місто, батько залишився в сімейній двушці з новою дружиною.
Ані не дісталося нічого, крім відчуття, що на себе можна розраховувати тільки самій.
Коли Денис запропонував з’їхатися, вона погодилася не відразу. Він жив з матір’ю в приватному будинку, у тому самому селищі. Їздити на роботу йому було б далеко. Логічно – переїхати до неї.
– Комуналку й продукти ділимо навпіл, – сказав він тоді.
Аня погодилася. Звучало розумно.
Перші три місяці він платив половину комуналки й купував продукти. Потім почалися «тимчасові труднощі» – на роботі скоротили зміну, потім затримали зарплату, потім… Аня вже не пам’ятала всіх причин. Вони зливалися в одну нескінченну стрічку пояснень, чому саме зараз він не може скинутися на електрику.
Вона навчилася не питати. Простіше мовчати, ніж слухати, як він роздратовано зітхає й каже: «Ти що, не розумієш? Мені зараз важко».
А їй легко? Десятигодинні зміни, начальство з вічними претензіями. І вдома – людина, яка вважає, що її труднощі важливіші за її.
– Денисе, – голос Ані звучав рівно, майже байдуже, – я хочу, щоб ти повернув телевізор.
– Слухай, ну годі вже! – він явно обурився. – Я ж сказав – мамі потрібніше. Ти що, пошкодувала? Нормально взагалі?
– Цей телевізор коштував сімдесят вісім тисяч. Я збирала на нього чотири місяці.
– І що тепер, докоряти будеш? Ось через це в тебе й проблеми, Аню. Ти дріб’язкова. Зациклилася на грошах. Моя мати каже, що…
– Що каже твоя мати?
Пауза.
– Нічого. Неважливо.
– Ні, скажи. Мені цікаво.
Денис гучно видихнув.
– Вона каже, що їй взагалі не подобається, як ти до мене ставишся. Гаразд, усе, я не хочу сваритися. Приїду в неділю ввечері, там поговоримо.
Він поклав слухавку.
Аня ще хвилину сиділа з телефоном у руках. За вікном темніло. У квартирі було тихо – без телевізора, який зазвичай бурмотів фоном, навіть коли його ніхто не дивився. Денис любив, щоб був шум. «Затишніше», – казав він.
Вона встала. Пройшла на кухню, поставила чайник. Дістала з шафи велику чашку з рудим котом – її улюблену, купила ще до Дениса.
Чай заварювався. Аня дивилася, як листя розгортається в гарячій воді, змінює колір, віддає аромат.
Два роки. Що від них залишилося?
Він жодного разу не запропонував платити за іпотеку. Жодного разу. Це було «її» справою, «її» квартирою. А жити в ній – це, будь ласка.
Він запрошував своїх друзів без попередження. Вона приходила з роботи – у квартирі троє чоловіків, брудний посуд, запах смаженого м’яса в’ївся в штори. «А що такого? Хлопці заїхали».
Він вирішив за неї, що її телевізор тепер належить його матері. Аня поставила чашку.
Денис поїхав до матері на вихідні – сказав, допоможе з городом, грядки скопати. Взяв відгул на п’ятницю. А заодно, виходить, і телевізор прихопив.
У коморі стояли картонні коробки – залишилися після переїзду. Вона не викинула, думала: раптом знадобляться. Знадобилися.
Перша коробка – його зимові речі. Куртка, светри, шапки. Друга – літнє. Футболки, шорти, та панама з логотипом якоїсь рок-групи, яку він вважав стильною.
Третя коробка – взуття. Кросівки, черевики, сланці для душу.
Четверта – усяке. Бритва, зарядки, навушники, його улюблена подушка з ефектом пам’яті (подарувала на двадцять третє лютого, вісім тисяч, між іншим).
Вона працювала методично, без емоцій. Шафа, полиця за полицею. Ящик, комод, верхні полиці. Його барахло було всюди – у кожному кутку, на кожній полиці.
До півночі в передпокої вишикувалися чотири коробки й два сміттєві мішки. Аня випросталася, потерла поперек. У квартирі пахло свіжістю – вона відчинила вікна, впускаючи квітневе повітря.
Дивно, – подумала вона. – Звільнилося стільки місця. Як я раніше не помічала, що його тут стільки?
Субота минула в підготовці.
Аня змінила замок – викликала майстра, доплатила за терміновість. Нові ключі лежали в кишені, теплі від тіла. Старі вона викинула.
Зателефонувала Аллі – подрузі ще зі студентських часів. Алла працювала юристом у компанії, що займається захистом прав споживачів. Не зовсім те, але все ж.
– Так, зачекай. Телевізор куплений за твої гроші?
– Так. Чек зберігся.
– Оплачувала карткою?
– Так.
– Скинь мені виписку. І чек сфотографуй. Це твоя власність, Аню. Він не мав права його забирати.
– Знаю.
– І що ти збираєшся робити?
Аня усміхнулася. Уперше за два дні.
– Побачиш.
Неділя. Шоста вечора. Дзвінок у двері.
Аня підійшла, подивилася в вічко. Денис. З рюкзаком, у легкій куртці – виїжджаючи, він сподівався на весняне тепло. Обличчя задоволене, розслаблене. Добре провів вихідні.
Вона відчинила двері.
– Привіт, – він ступив уперед.
І завмер.
Коробки. Мішки. Його речі – акуратно складені, упаковані, готові до відправлення.
– Це що?
– Це твоє, – сказала Аня. – Забирай.
Денис дивився на неї так, ніби бачив уперше.
– Аню, ти чого? Через телевізор, чи що? Я ж сказав, поговоримо…
– Ми поговорили. У п’ятницю. Ти сказав, що я куплю собі інший. Ти забрав мою річ без дозволу.
– Та годі тобі! Це ж телевізор!
– Це мій телевізор. Сімдесят вісім тисяч гривень. Чотири місяці економії. І ти віддав його своїй матері, бо їй нудно.
– Ну й що?! – він підвищив голос. – Вона ж моя мати! Що я мав зробити?
– Купити їй телевізор за свої гроші.
Пауза.
Денис явно не знав, що відповісти.
– У мене зараз немає таких грошей, ти ж знаєш.
– Ось саме. Тому ти взяв мій.
– Аню, – він спробував усміхнутися, – ну давай не будемо сваритися. Я поверну тобі потім, гаразд? Коли ситуація налагодиться.
– Ні.
– Що – ні?
– Ні, ти не повернеш потім. Ти не повернеш ніколи. Ти два роки живеш у моїй квартирі, не платиш за комуналку. Ти їси мою їжу, їздиш на моїй машині, носиш речі, які я тобі купувала. І тепер ти забрав мій телевізор і віддав його своїй матері. Бо їй нудно.
Денис побагровів.
– А знаєш що? – він ступив уперед. – Та ти… Та ти…
– Стій де стоїш, – Аня не відступила. – Це моя квартира. Моя власність. Ти тут не прописаний, договору оренди немає. Юридично ти – ніхто.
– Ти мені погрожуєш?!
– Я констатую факт. Ось твої речі. Забирай і йди.
– Я нікуди не піду! Це і мій дім теж! Ми два роки…
– Ти два роки жив моїм коштом. І це закінчилося.
Вона дістала телефон.
– У мене є чек на телевізор. Виписка з банку. Фотографії покупки. Якщо ти не повернеш його до завтрашнього вечора, я подаю заяву. За привласнення чужого майна.
– Ти не посмієш!
– Посмію.
Вони дивилися одне на одного. Секунда. Дві. Три.
Денис першим відвів погляд.
– Аню, – голос став м’якшим, – ну зачекай. Ми ж можемо все обговорити. Я погарячкував, гаразд? Винен. Сядьмо, поговоримо спокійно…
– Ми вже поговорили.
– Але я…
– Денисе. Нам нема про що розмовляти.
Вона відступила в квартиру, взялася за двері.
– Твої речі. До завтрашнього вечора поверни телевізор. Інакше заяву напишу.
– Аню!
Аня виштовхала коробки за поріг, одну за одною. Мішки слідом.
Двері зачинилися. Новий замок клацнув – м’яко, впевнено.
З іншого боку – тиша. Потім шелест. Він підбирав коробки. Повільно, незграбно. Одна впала, щось дзенькнуло – мабуть, бритва.
Аня стояла в передпокої, притулившись до стіни. Дивне відчуття. Не полегшення – поки що ні. Просто порожньо. І тихо.
Алла зателефонувала через годину.
– Ну що?
– Пішов. З речами.
– А телевізор?
– Сказав, завтра привезе. Якщо ні – подаю заяву.
– Молодець. Я пишаюся тобою.
Аня всміхнулася.
– Знаєш, я чомусь думала, що буде гірше.
– Гірше – це коли терпиш.
Вони помовчали.
– Приїжджай до мене, – сказала Алла. – Посидимо, поговоримо.
– Завтра. Сьогодні хочу побути сама.
– Упевнена?
– Так. Мені потрібно… звикнути.
– До чого?
Аня оглянула квартиру. Порожні полиці. Вільні вішаки. Її дім знову належав тільки їй.
– До тиші.
Понеділок. Обід. Телефон завібрував. Повідомлення від Дениса: «Забереш у матері сама. Адресу знаєш».
Аня перечитала тричі.
Забереш сама. Це після всього. Після того як він забрав без дозволу. Після того як вона зібрала його речі й виставила за двері.
Забереш сама. Вона набрала відповідь: «Ні. Ти привезеш. Або я подаю заяву сьогодні».
Відправила.
Три хвилини тиші. Потім: «Ти серйозно?»
«Абсолютно».
«Аню, це безглуздо. Я працюю. Мені їхати 120 км».
«Це не моя проблема».
«Ти зовсім з глузду з’їхала!»
Вона усміхнулася.
«Через телевізор, який я купила за свої гроші. Через два роки, коли я тебе утримувала. Обирай: телевізор тут до восьмої вечора, або я о дев’ятій у відділенні».
Вона заблокувала його номер.
Робочий день тягнувся повільно.
Сім сорок п’ять. Дзвінок у двері. Аня подивилася в вічко.
Денис. Похмурий, з важкою коробкою в руках. Поруч – його мати. Невисока, повна, з підібганими губами й поглядом, від якого хотілося сховатися.
Аня відчинила.
– Забирай свій телевізор, – Денис жбурнув коробку їй під ноги. – Задоволена тепер?
– Обережніше.
– На! Забирай!
– Денисе, – його мати поклала йому руку на плече. – Зачекай.
Вона ступила вперед. Маленькі очі вивчали Аню, як товар на прилавку.
– Отже, це ти. Та сама.
– Вітаю, Тамаро Іванівно.
– Не вітайся мені тут. Ти мого сина вигнала. Через що? Через залізяку?
– Через багато чого.
– Через багато чого, – передражнила жінка. – Знаю я таких. Усе їм мало, усе їм не так. Мій Дениско – золотий хлопець. Роботящий, добрий, турботливий. А ти? Що ти йому дала?
Аня дивилася спокійно. Не відступаючи.
– Я дала йому дах над головою. Два роки. Безплатно.
– Безплатно! Чуєш, Денисе? Вона рахує! Кожну копійку рахує! Ось про що я тобі казала! Нормальна жінка раділа б, що годує мужика! А ця… Ця…
– Ця, – Аня перебила її, – два роки годувала вашого сина. Платила за квартиру, за світло, за воду. Купувала йому одяг. Возила на своїй машині.
Тиша.
Обличчя Тамари Іванівни пішло плямами.
– Ну й що? Телевізор пошкодувала! Для хворої людини! У мене тиск, ноги ниють, а ти…
– У вас є син, – сказала Аня. – Дорослий, здоровий, працює. Він може купити вам телевізор. За свої гроші.
– Він не може! Він…
– Він жив моїм коштом два роки. І нічого не накопичив. Це не моя провина. І не моя турбота.
Вона нахилилася, підняла коробку з телевізором. Важка, але вона впоралася.
– Дякую, що привезли. Усього доброго.
І зачинила двері.
За дверима – крики. Тамара Іванівна не вгамовувалася. Денис щось бурмотів у відповідь. Потім хлопнули двері ліфта, і все стихло.
Аня поставила коробку на підлогу. Відкрила. Телевізор був цілий – вона перевірила кожен кут. Усе гаразд.
Вішати назад вона не стала. Не сьогодні. Може, завтра. Або через тиждень. Або ніколи – продасть і купить щось інше. Щось своє, без спогадів.
Вона сіла на диван. Витягла ноги. Заплющила очі.
Два роки.
Скільки днів із них були щасливими? Двадцять? Тридцять? Перші місяці – так, там було щось справжнє. А потім…
Потім вона звикла. До його присутності, до його вимог, до його пояснень, чому він знову не може скинутися. Звикла поступатися, погоджуватися, мовчати. Звикла відчувати себе винною за те, що хоче елементарної справедливості.
Аня повісила телевізор назад – не відразу, через два тижні. Дивилася рідко, більше фоном, поки готувала вечерю або розбирала робочі матеріали. Тиша її більше не лякала.
Денис не телефонував (його номер усе ще був заблокований), але одного разу написав через соціальну мережу. Довге повідомлення з вибаченнями, поясненнями, обіцянками змінитися. Вона прочитала перші три речення, закрила й видалила діалог.
Вечорами вона читала. Гуляла. Зустрічалася з подругами. Записалася на курси – не гончарні й не кулінарні, а з управління особистими фінансами. Нудно, але корисно.
