Спочатку були пиріжки, а потім прохання про допомогу, які кожен раз ставали все більшими й частішими. А коли Олена відмовила літній сусідці, та, пліткувала про неї, називаючи безсердечною.
— Та ви що, зовсім безсердечними стали? Раніше ж допомагали! — кричала тітка Зіна через паркан, розмахувала руками, як вітряк.
Олена тільки зітхнула. Ще півроку тому вона б кинулася вибачатися. Зараз спокійно поливала моркву.
Історія почалася навесні, коли чоловік купив дачу на Сумщині. «Відпочиватимемо від міської метушні», — говорив Михайло. Ділянка невелика, будиночок скромний, але свій. Поруч дача тітки Зіни. Жінка років шістдесяти з хвостиком, вічно у квітчастому халаті й гумових чоботях.
Перша зустріч пройшла мило. Тітка Зіна принесла пиріжки з картоплею, розповіла про місцеві звичаї, порадила, де краще розсаду купувати. Олена розтанула від такої привітності.
— Яка ж ви добра, — говорила сусідка. — Відразу видно, людина хороша. Не то, що деякі: приїдуть, носа задирають та нікого не помічають.
Лєна почувала себе особливою. У місті всі біжать, ніхто часу один на одного не витрачає, а тут — живе людське спілкування.
Перше прохання пролунало через тиждень.
— Лєночко, а не підкинеш до магазину? Спина розболілася, йти важко.
Звичайно ж, Лєна погодилася. Це ж усього 5 хвилин на машині. Тітка Зіна сіла в салон із величезною сумкою й по дорозі скаржилася на високі ціни, невиховану молодь людей. У магазині з’ясувалося, що коротка поїздка перетвориться на півторагодинний шопінг. Тітка Зіна ретельно вибирала кожен помідор, торгувалася з продавцем, стояла в черзі. Лєна терпляче чекала, думаючи про свої плани на вечір.
— Дякую тобі, золотце, — говорила сусідка, коли вони нарешті повернулися. — Ти ж розумієш, самій-то важко.
Лєна розуміла. У неї була самотня бабуся, знала, як це старшим людям. Допомогти — свята справа.
Наступне прохання прийшло через три дні.
— Лєночко, а ти часом у місто не їдеш? Мені б до лікаря потрапити. Дільничний направлення дав.
Знову поїздка. На цей раз до поліклініки, де треба було відстояти три черги. Лєна провела півдня в душному коридорі, перегортаючи старі журнали.
— Без тебе б пропала, — всхлипувала тітка Зіна. — Така ти добра, рідко такі трапляються.
Потім почали з’являтися дрібні доручення: то цвях у стіну забити — «мужик-то мій давно помер, нема кому»; то з інтернетом розібратися — «ці планшети одна морока»; то просто заскочити на хвилинку, послухати скарги на життя. Лєна почала помічати, що вихідні проходять не так, як планувалося. Замість відпочинку з чоловіком або роботи в саду доводилося розв’язувати чужі проблеми. Михайло кілька разів натякав, що сусідка занадто часто звертається по допомогу.
— Може, варто межі поставити? — обережно запропонував він.
— Та ну що ти, вона самотня, допомогти нема кому. Ми ж не звірі якісь.
Переломний момент настав у липні. Олена планувала провести вихідні на дачі з подругами: шашлики, лазня, дівочі розмови. У п’ятницю ввечері роздався дзвінок.
— Лєночко, у мене тут трубу прорвало, вода скрізь, не знаю, що робити.
Жінка кинула все й помчала до сусідки. Виявилося, що прорвання труби — це підкапує кран на кухні. Крапає в миску вже тиждень.
— Чому ж ви раніше не сказали? — здивувалася жінка.
— Та думала, саме пройде, а тут, бач, гірше стало.
Лєна викликала слюсаря, оплатила його роботу. Тітка Зіна сказала, що до пенсії грошей немає. Втрачений вечір. Подруги приїхали, а господині немає.
— Де була? — запитав Михайло.
— У тітки Зіни, кран лагодила.
Чоловік не це похитав головою.
— Лєно, ти розумієш, що тобою користуються?
— Не кажи дурниць, вона просто у віці.
Вранці тітка Зіна постукала в хвіртку.
— Лєночко, а ти не могла б мене до ринку довезти? Мені там курку купити треба. У магазині дорого, а на ринку простіше.
Жінка подивилася на накритий стіл, на подруг, які спеціально приїхали провести час разом.
— Тітко Зіно, у мене гості, не можу зараз.
— Та п’ять хвилин усього. Підвезеш і назад. Що тобі коштує?
— Не п’ять хвилин, а півдня, як завжди, — обурилася жінка.
— Ах, ось як. А я думала, ти добра. Виявляється, егоїстка, — образилася сусідка і пішла.
Лєна відчула провину. Може, справді була надто різкою? Подруга Таня, яка все це бачила, сказала:
— Оленко, ну ти даєш. Вона тебе як прислугу використовує, а ти ще й винною себе почуваєш.
—Та розумієш, вона сама.
— Сама — не означає, що має сидіти на шиї у сусідів. У мене теж сусідка літня була. Почала так само:
— Тосю, поможи, підвези. Я межі відразу поставила — допомагаю, але за своїм графіком і можливостями.
Тітка Зіна образилася на тиждень, не віталася, демонстративно відверталася. Лена мучилася, думала, може, даремно відмовила. Потім сусідка змінила тактику: почала скаржитися іншим дачникам.
— Раніше Лєна така добра була, а тепер безсердечна стала. Попросиш про допомогу — одразу ухиляється. До Лєни дійшли ці розмови. Ставало ніяково перед людьми.
Черговий дзвінок прийшов у робочий день.
— Лєночко, а ти не могла б сьогодні після роботи заскочити? Мені довідку у пенсійному отримати треба. До п’ятої вони працюють.
— Тітко Зіно, я до шостої в офісі, не встигну.
— Ну хоть спробуй, може, раніше підеш.
— Не можу я з роботи йти з-за ваших справ.
— Ось і допомоги від людей ніякої, — із зітханням поклала трубку сусідка.
Лєна зрозуміла: так більше продовжуватися не може. Ввечері розповіла чоловікові:
— Мішо, а може, я справді стала безсердечною? Усі сусіди вже косо дивляться.
— Оленко, ти допомагала півроку. Кожні вихідні, за свої гроші, на своїй машині, у свій час. Цього мало?
— Та вона ж самотня…
—Самотніх людей багато. Це не означає, що вони мають паразитувати на сусідах.
Михайло мав рацію. Лєна вирішила встановити межі. Коли тітка Зіна наступного разу попросила відвезти її по справах, жінка спокійно відповіла:
— Вибачте, але у мене свої плани. Можу порадити службу таксі або соціального працівника.
— Таксі? Та ти знаєш, скільки це коштує?
— Знаю. Але я – не безплатне таксі.
— Ах, ось як! Значить, сусідів не поважаєш?
—Поважаю. Але допомога й експлуатація — це різні речі.
Тітка Зіна пішла, голосно тріснувши хвірткою. Через день до Лєни підійшла сусідка з дому навпроти.
— Не переймайся через Зіну. Вона кожного літа нову жертву знаходить. Торік сім’ю з будинку номер 12 до нервового зриву довела. Вони в підсумку дачу продали.
— Правда?
— Так, вона спеціально видивляється добрих людей. А як відмовиш — одразу ти винуватий.
Лєна відчула полегшення. Значить, справа не в ній. Просто потрапила на гачок досвідченої маніпуляторки.
У серпні тітка Зіна зробила ще кілька спроб відновити стосунки. Приносила пиріжки зі словами:
— Не сердься, мила.
Але як тільки Лена пом’якшувалася, одразу йшла прохання про допомогу.
— Лєночко, раз ми помирилися, не довезеш до лікарні? Аналізи здати треба.
— Ні, тітко Зіно. Ми не мирилися. Я просто була ввічливою.
— Та що ж ти така зла стала?
— Не зла. Просто навчилася цінувати свій час.
До кінця літа ситуація стабілізувалася. Тітка Зіна знайшла нову жертву — молоду сім’ю з дітьми, які зняли дачу на сезон. Тепер вона скаржилася їм на «безсердечну сусідку Лєну».
Олена чула ці розмови й посміхалася.
— Нехай молоді самі вчаться говорити «ні».
Михайло якось помітив:
— Знаєш, ти змінилася. Стала впевненішою, правда?
— Так. Раніше боялася когось засмутити. А тепер розумію: не можна жити для всіх підряд.
Лєна кивнула. Урок тітки Зіни пішов на користь. Допомагати людям — добре. Але дозволяти собою користуватися — погано.
Восени, закриваючи дачний сезон, Лєна зустріла ту молоду сім’ю. Жінка виглядала втомленою й роздратованою.
— Як справи? — поцікавилася Олена.
— Та от сусідка замучила проханнями. То одне, то інше. Сил вже немає.
— Розумію, — кивнула Лєна. — У мене теж така історія була.
— І як вирішили?
— Навчилася говорити «ні». Спочатку важко, потім звикаєш.
— Дякую за пораду. А то я вже думала, може, ми справді такі безсердечні.
— Ні. Просто межі потрібні скрізь. Навіть у добрих справах.
Від’їжджаючи з дачі, Лєна бачила, як тітка Зіна махає рукою новій сусідці через паркан. Напевно, уже планує, яку допомогу попросити. Що ж. Кожен вчиться на своїх помилках.
