Я одразу помітив її в юрбі і про себе назвав «дівчиною-сонцем». Її яскраво-руді кучері розвівав вітер, а зелені очі пломеніли любов’ю до життя.
У неї закохувалося багато чоловіків. Я був одним із тих нещасних. Але пообіцяв собі завоювати дівчину-сонце. Був упевнений: через рік, два, три, але вона таки буде зі мною. На моє здивування, дівчина-сонце мене скоро помітила. Нам було про що поговорити, посміятися, посумувати. Я відчував, що поруч зі мною — моя людина, без якої я не можу жити і дихати. Але найголовніше те, що дівчина-сонце відповідала мені взаємністю.
Думав, що нам завжди буде легко, а стосунки будуть безхмарними. Але сам зробив перший крок, щоб знищити цю ідилію. Я почав ревнувати дівчину-сонце, мені допікало, що багато часу вона проводить з іншими людьми. Здавалося, хтось так чи інакше відвоює її в мене. Хоча вона щиро запевняла: кохає тільки мене. Тоді я не розумів, що така її місія — дарувати тепло і радість іншим, бути для людей джерелом позитиву та усмішок. Я ж прагнув відгородити кохану від усіх та привласнити, ніби річ.
Спочатку я вірив їй, та згодом — лише своїм ревнощам. Щодня терзав себе сумнівами. І одного разу підняв руку на дівчину-сонце. Вона заклякла, її погляд був здивованим і трішки наляканим… А потім вона пішла. Дівчина-сонце назавжди зникла з мого життя.
Я знову шукаю її в юрбі, попри те, що вона вже далеко від мене. Мені сняться її зелені очі й руді кучері, але прокидаюся я наодинці зі своїми думками. Знаю, що ніколи не зможу повернути її.
І заздрю тому, кого вона зігріває своєю любов’ю. Надіюся, він ніколи її не образить.
ЮРА
Читайте також:Щаслива, бо самотня. Чи варто і надалі переконувати Анну в протилежному?
За матеріалами видання: “Вільне Життя”
