Оксана сиділа на ґанку, спостерігаючи, як її чоловік Тарас забиває останній цвях у перекошену хвіртку. Дерев’яні штахетини жалібно рипіли під молотком, але нарешті встали рівно, перекриваючи вільний прохід для бродячих собак.
Вони приїхали до баби Ганни в суботу вранці, коли перші приморозки ледь посріблили пожовклу траву. Старенькій нещодавно виповнилося сімдесят п’ять, і сили поступово полишали її сухорляве, зігнуте важкою працею тіло.
Спина боліла так сильно, що навіть звичайне відро з водою ставало для неї непідйомним тягарем. Проте просити допомоги в сусідів вона соромилася, вважаючи за краще мовчки терпіти біль і потроху поратися по господарству.
– Ось і паркан готовий, – витер чоло Тарас, опустивши сокиру на розколотий пеньок. – Тепер сюди так просто ніхто не залізе.
– Паркан парканом, а дров ти наносив замало, – зітхнула Оксана, підійшовши ближче. – Треба ще той сухий дуб порубати, бо бабуся сама його навіть до печі не дотягне.
– Я вже переколов цілу купу берези, у мене руки гудуть, – похмуро відповів чоловік, ховаючи молоток до ящика. – Ти краще поглянь, чи вона знову не надумала тягати чавуни в літній кухні.
У хаті пахло сушеними яблуками, свіжоспеченим хлібом і м’ятою. Баба Ганна сиділа біля столу, застеленого клейонкою з вицвілими ромашками, і дбайливо перебирала ліки, які привезли онука з зятем.
– Навіщо ж ви стільки витратилися, – хитала головою старенька, вдивляючись у картонні коробочки крізь товсті скельця окулярів. – Мені ж багато не треба. Чай із липою поп’ю, та й полегшає.
– Лікар сказав пити пігулки щодня, а не тоді, коли вже пальці від болю зводить, – суворо промовила Оксана, розкладаючи на полиці привезене вершкове масло, крупи та чай. – І теплий плед ми привезли не для того, щоб він у скрині лежав. Закутуйте ноги, коли сідаєте біля вікна.
– Добре, добре, діточки, не сваріться, – тихо відказала Ганна, опускаючи очі. – Тільки от неспокійно мені тут останніми тижнями.
Тарас зайшов до хати, скинув чоботи й насторожено глянув на тещу.
– Що саме трапилося. Знову тиск піднявся чи лисиці курей лякають.
– Не лисиці то зовсім, – бабуся перейшла на напівпошепки, немов боялася, що її почують крізь зачинені віконниці. – Темно вже буває, десь опівночі. Чую, брязкає залізо коло клуні. Визирну крізь фіранку, а там тінь ходить. Висока така, у темній куртці з капюшоном. Покрутиться коло дровітні, залізе в сарай, а потім зникає в городі.
– Вам, може, просто здалося, – скептично зауважив Тарас, сідаючи на лаву. – Вітер зараз сильний, гілля об бляху б’є, ось і ввижається казна-що. Та й Сірко наш чому мовчить.
– Сірко старий уже, глухий зовсім, спить у буді й вухом не поведе, – уперто заперечила бабуся. – А я не з глузду з’їхала. Вчора вийшла вранці дров узяти, а добрячого оберемка сухих полін як не було. І це ще не все.
Оксана сіла поруч із бабусею, уважно вдивляючись у її тривожне обличчя.
– Що ще пропало.
– У погребі двері були прочинені. Я спустилася, дивлюся, а на поличці бракує трьох банок маринованих помідорів, слоїка полуничного варення, і мішок із добірною картоплею хтось потягнув. Хіба ж вітер міг картоплю винести. Я ж ціле літо спину на городі гнула, поливала, жуків збирала.
– Треба було одразу викликати дільничного, – обурилася Оксана. – Чому ви мовчали й нічого нам по телефону не сказали.
– Та дзвонила я йому, – махнула рукою старенька, і в її голосі забриніла гіркота. – Він сказав, що в нього бензину немає на дрібниці їздити, та й доказів ніяких. Мовляв, сама забула, куди поклала, або сусіди позичили. А сусідського Степана я просила міцний навісний замок почепити, так він тільки пообіцяв, але пальцем не поворухнув.
Тарас насупився і підвівся з місця.
– Зрозуміло. Значить, хтось із місцевих вирішив, що тут можна безкарно поживитися. Раз прийшов, другий, побачив, що стара жінка нічого не зробить, і тепер ходить як до себе додому.
– Тільки не здумай лізти у бійку, – застерегла чоловіка Оксана. – Ще не вистачало, щоб тобі по голові не дали через кілька полін.
– Ніхто мені нічого не дасть, – рішуче відповів Тарас. – Але терпіти це неподобство я не збираюся. Якщо влада далеко, будемо ловити на гарячому самі.
Весь вечір Тарас готував пастку на подвір’ї. Він дістав із багажника автомобіля міцний капроновий шнур і натягнув його вздовж вузької стежки між сараєм і дровітнею, підвісивши порожні бляшанки з-під консервів, усередину яких насипав дрібних гайок.
За найменшого дотику ця конструкція мала загриміти на все подвір’я. На кутку хати він приладнав невеличку автомобільну камеру нічного бачення, яка передавала зображення прямо на його телефон.
– Сядемо на кухні без світла, – командував він, повернувшись до хати. – Чай питимемо тихо, у вікна не визирати, щоб силуети не маячили.
– Ти граєшся у детектива, а це може бути небезпечно, – тихо бурчала Оксана, перевіряючи екран телефона. – Раптом це якийсь волоцюга.
– Який волоцюга піде красти банки з помідорами в глухе село, – роздратовано парирував Тарас. – Це хтось тутешній, хто добре знає, коли бабуся лягає спати і що в неї де лежить.
Минула перша година ночі, потім друга. У хаті стояла гнітюча тиша, яку порушувало лише рівне цокання старого настінного годинника.
Баба Ганна давно дрімала на ліжку, не скидаючи теплої хустки. Оксана вже кілька разів позіхнула, пропонуючи лягати спати, бо злодій навряд чи прийде, відчувши чужу машину біля двору.
– Машину я сховав за хлів, її з вулиці не видно, – пошепки відповів Тарас, пильно дивлячись у чорно-білий екран. – Чекай. Хтось іде.
На крихітному моніторі майнула темна постать. Людина перелізла через низьку огорожу біля кукурудзи, обережно ступаючи по м’якій землі. Потім на мить завмерла, прислухаючись до тиші, і рушила прямо до дровітні.
– Рухається впевнено, наче щодня тут ходить, – прошепотіла Оксана, відчуваючи, як серце починає калатати швидше.
– Ходімо, тільки без шуму, – скомандував Тарас, хапаючи з полиці великий металевий ліхтар.
Вони вислизнули через сіни на ґанок. Ніч була темною, небо затягнули важкі хмари, які ховали навіть місячне світло. У глибині подвір’я почувся глухий стукіт сухого дерева: нічний гість методично складав дрова у великий полотняний мішок.
Тарас ступив крок уперед і різко клацнув перемикачем ліхтаря. Потужний промінь білого світла розрізав темряву, вдаривши прямо в спину злодія.
– Стій на місці, руки за голову, – голосно й холодно вимовив Тарас.
Від несподіванки чоловік підскочив, кинув мішок і кинувся бігти назад, не розбираючи дороги. Але за два кроки його нога зачепила натягнутий дріт.
Бляшанки з гайками гучно заскреготали, полетіли на землю, утворюючи неймовірний брязкіт. Злодій змахнув руками, не втримав рівноваги й гепнувся оберемком у мокру траву біля паркану, голосно охнувши від болю.
– Ой, лишенько, нога, – закричав він, намагаючись підвестися.
Тарас підійшов упритул, тримаючи промінь ліхтаря на обличчі незнайомця. Капюшон злетів з голови втікача, і в яскравому світлі показалося кругле, червоне від сорому й переляку обличчя молодого хлопця з розкуйовдженим волоссям.
– Богдан, – видихнула Оксана, яка підбігла слідом. – Ти з глузду з’їхав.
У цей час двері хати відчинилися, і на подвір’я, спираючись на палицю, поспішно вийшла баба Ганна.
– Що там таке, хто там кричить, – схвильовано запитала вона, мружачись від світла.
– Та ось, подивіться, бабо, хто ваші запаси тягав, – Тарас схопив хлопця за комір куртки й змусив підвестися на ноги. – Сусідський син, гордість вулиці.
– Пустіть мене, бо куртку порвете, – запручався Богдан, відводячи погляд убік. – Чого ви вчепилися,.
– Ти ще й огризаєшся, – обурився Тарас, сильніше стиснувши пальці на куртці. – Ти заліз у чужий двір посеред ночі, набрав повний мішок дров, поцупив у старої жінки картоплю та консервацію, і тепер питаєш, чого ми вчепилися.
– Богданчику, та як же це, – заголосила стара Ганна, підходячи ближче й хитаючи головою. – Я ж тебе з пелюшок пам’ятаю. Мати твоя, Катерина, коли в лікарні лежала, я ж тобі кашу варила, сорочечки прала. А ти до мене в сарай лізеш, як злодій останній.
– Нічого я не ліз, – буркнув хлопець, дивлячись у землю. – Мені просто кілька полін треба було, щоб у грубці розпалити. У нас дрова сирі, димлять, не горять зовсім.
– Кілька полін, – не витримала Оксана. – А мішок картоплі хто забрав. А помідори, а варення. Це теж щоб у грубці розпалити. Ти ж знаєш, що баба ледве ходить, спину розігнути не може, а ти в неї останні харчі тягнеш.
– Та не брав я вашого варення, – підвищив голос Богдан, намагаючись вирватися з рук Тараса. – Що ви на мене все село вішаєте. Може, то хтось інший узяв, а ви на мене накинулися, бо я під руку попався.
– Брехати мені тут не треба, – гримнув Тарас. – У мене на камері все записано. І як ти вчора через тин лазив, і як мішок на плечах ніс. Хочеш, зараз увімкну й покажу.
Хлопець одразу знітився і прикусив язика, зрозумівши, що відкрутитися не вдасться.
Шум на подвір’ї, гуркіт бляшанок і гучні голоси привернули увагу сусідів. На сусідньому городі хруснула хвіртка, і незабаром через дірку в плоті протиснулася повна жінка в накинутій на нічну сорочку теплий куфайці. Це була Катерина, мати Богдана.
– Що тут за крики посеред ночі, – заверещала вона ще здалеку, поспішаючи на світло ліхтаря. – Хто там мого сина чіпає. Руки приберіть від дитини, чужі люди приїхали й порядки наводять.
– Ваша дитина, шановна, краде в моєї бабусі дрова й харчі, – холодно відрізала Оксана. – Подивіться під ноги, ось його мішок стоїть, набитий під зав’язку.
Катерина підбігла ближче, окинула поглядом наляканого сина, дрова, що висипалися з мішка, і насупилася.
– Ну й що з того, що взяв кілька трісок. Сусіди ж, можна було по-людськи попросити, а не хапати хлопця за горло. Ганно, ти чого мовчиш. Невже тобі для сусіда поліна шкода стало.
– Мені не шкода, Катерино, – тихо, але з виразною гідністю відповіла Ганна. – Якби ти прийшла й сказала, що мерзнете, я б сама віддала. Але ж твій Богдан не просив. Він уночі прийшов, замки ламав, льох вичистив. Хіба так по-сусідськи робиться.
– Нічого він не ламав, – заголосила Катерина, заступаючи сина плечем. – Замок там і так на чесному слові тримався, старий, іржавий. А мій син не злодій, зрозуміло вам. Він просто допомогти хотів, хату протопити, бо холод собачий стоїть, а в мене ноги крутить на негоду.
– Тобто ви ще й знали, звідки дрова, – утрутився Тарас, не приховуючи обурення. – Тобто син краде, а мати в теплі сидить і радіє. Прекрасне виховання.
– Ти мене виховувати не будеш, молодий ще, – огризнулася жінка, войовничо підборідкуючись. – Ти тут ніхто, приїхав на вихідні й поїдеш, а нам тут жити. Розвели трагедію через оберемок берези. Багатії міські знайшлися, кожну тріску рахують.
– Справа не в трісці, а в совісті, якої у вас, схоже, зовсім немає, – різко відповіла Оксана. – Бабуся все літо сама коло городу ходить, копійки до пенсії лічить. Ви хоч раз зайшли спитати, як її здоров’я. Чи потрібна їй поміч. Ні, ви тільки вистежували, коли вона засне, щоб у сарай залізти.
– Не смій мене соромити, – засичала Катерина, підступаючи до Оксани. – Я все життя на фермі відробила, мої руки мозолясті знають ціну кожній копійці. А ви тільки й знаєте, що язиками плескати. Відпустіть Богдана, я сказала, або я сама вам покажу, як чужих дітей ображати.
– Ніхто його не відпустить, – спокійно промовив Тарас, дістаючи з кишені мобільний телефон. – Зараз приїде поліція, оформимо протокол, покажемо відеозапис і знімемо відбитки пальців на замках. Нехай слідчий розбирається, хто бідний, хто багатий, і чи вважається нічна крадіжка зі зломом просто сусідською послугою.
Почувши слово поліція, Катерина помітно змінилася в обличчі. Її войовничий запал миттєво згас, поступившись місцем панічному страху.
– Яка ще поліція. Навіщо поліція. Богдану ж тільки двадцять років виповнилося, йому життя ламати через дурницю. Тарасе, схаменися, ми ж родичі якісь далекі через покійного діда Петра.
– Тепер ми вже родичі, – з гіркою іронією зазначив Тарас, набираючи номер. – А п’ять хвилин тому я був чужим, який порядки наводить. Ні, Катерино, досить. Ви звикли, що стара жінка беззахисна і нікому за неї заступитися. Треба відповідати за свої вчинки.
– Мамо, зроби щось, – жалібно пропищав Богдан, переступаючи з ноги на ногу. – Я не піду до відділка, мені на роботу завтра.
– Та мовчи вже, горе моє, – гримнула на нього мати, а потім повернулася до баби Ганни, склавши руки перед грудьми. – Ганно Іванівно, рідненька, благаю тебе. Скажи їм, щоб трубку поклали. Ну дурний він, ну безголовий, біс попутав. Я все поверну. Чуєш, усе до крихти віддам. І картоплю принесу, і банки твої цілі стоять, ніхто їх не відкривав. Тільки не пишіть заяву, хлопцю ж судимість на все життя пришиють.
Баба Ганна тяжко зітхнула, дивлячись на переляканого хлопця, якого ще недавно пам’ятала малим шибеником.
– Віддати те, що вкрав, це ще не спокута, Катерино, – тихо промовила стара. – Ти його покриваєш, відмазуєш, а він завтра в іншу хату полізе, де дідусь якийсь немічний живе. І так само забере останнє.
– Не полізе він, я йому власноруч ременя дам, – гарячково запевнила сусідка. – Він удома сидітиме, клянуся тобі. Тільки відпустіть його зараз.
Оксана подивилася на чоловіка, потім на бабусю.
– Тарасе, почекай поки що з викликом, – мовила вона. – У мене є інша пропозиція. Якщо Богдан такий сміливий уночі по чужих подвір’ях лазити, то в нього, певно, багато зайвої сили є.
– Про що ти, – насупився Тарас, тримаючи палець на екрані.
– Поліція його забере, посадять або дадуть умовний термін, бабусі від того легше не стане, дрова самі не переколються і вода з криниці не прийде, – Оксана повернулася до хлопця й пильно подивилася йому в очі. – Слухай сюди, злодію. Умови такі. Завтра зранку вся картопля й усі банки мають стояти на своїх місцях у погребі. Це перше.
– Принесе, усе принесе вдосвіта, – поспішно підтвердила Катерина.
– Не перебивайте, я ще не закінчила, – суворо спинила її Оксана. – По-друге, коло сараю лежить три складометри дубових кругляків. До вечора неділі вони всі мають бути розколоті й акуратно складені в дровітню. По-третє, поки нас немає в селі, кожен божий день, вранці та ввечері, Богдан приходить сюди, носить повну діжку свіжої води з криниці, виносить попіл із печі й викидає сміття. І не дай Боже бабуся поскаржиться, що ти запізнився чи нагрубіянив. Відеозапис я скопіювала на три флешки, якщо хоч один день пропустиш, заява ляже на стіл начальника райвідділу тієї ж миті. Ти мене добре зрозумів.
Богдан швидко закивав головою, не сміючи підвести погляд.
– Зрозумів, усе зроблю. Чесне слово, усе порубаю і воду носитиму.
– А якщо я дізнаюся, що ти хоч слово криве бабі сказав, особисто приїду серед тижня й розмовлятиму інакше, – додав Тарас, нарешті відпускаючи його куртку. – Забирай свій мішок, висипай дрова назад і щоб до ранку духу твого тут не було.
Хлопець квапливо нахилився, тремтячими руками витрусив поліна на траву біля дровітні, підібрав порожній лантух і, шкандибаючи, побіг через город до своєї хати.
Катерина ще кілька секунд постояла, переминаючись з ноги на ногу, опустила очі під важким поглядом Тараса і, не промовивши більше ні слова, пішла слідом за сином.
На подвір’ї знову запанувала тиша, порушувана лише шелестом сухого листя під поривами холодного нічного вітру.
– Ох, діточки, – тихо сказала баба Ганна, притулившись до плеча онуки. – І соромно, і гірко. Скільки років поруч жили, межу ділили, а воно он як обернулося.
– Не журіться, бабусю, – обійняла її Оксана, ведучи до хати. – Головне, що тепер вони знають, що ви не самі, і за вас є кому заступитися. А фізична праця Богдану тільки на користь піде, дурні думки з голови вивітрить краще за будь-які повчання.
Тарас підібрав бляшанки, змотав дріт, щоб старенька вранці не спіткнулася, і міцно засунув засув на щойно відремонтованій хвіртці.
Тепер подвір’я було захищене не лише міцним парканом, а й твердою волею людей, які не дадуть скривдити рідну людину.
Галина Червона
