— Спробуйте пожити один день за мене, Віро Павлівно! — вигукнула невістка, втомлена від дорікань свекрухи про «несерйозну» роботу.
— Знову у своєму телефоні сидиш? — голос свекрухи пролунав з порога так голосно, що Ксенія здригнулася і ледь не впустила камеру.
Вона стояла біля вікна своєї невеликої студії, вибудовуючи композицію для зйомки ювелірних прикрас. Світло було ідеальне — м’яке осіннє, що проникало крізь білу фіранку. За годину вона мала відправити клієнту готові фотографії. Контракт на сорок тисяч гривень. Але свекруха цього не бачила. Для Віри Павлівни увесь цей антураж був просто «іграшками».
— Я працюю, — коротко відповіла Ксенія, не відриваючись від налаштування камери.
— Працюєш, — протягнула свекруха, заходячи в кімнату без стуку. — Фотографії клацаєш. Я от на заводі тридцять років відпрацювала, от це була робота! А ти тут у теплі, в затишку, кнопочки натискаєш.
Ксенія стиснула руки. Це була не перша така розмова. Віра Павлівна переїхала до них три місяці тому, після того як її квартиру затопили сусіди зверху. «На пару тижнів», обіцяла вона. Тижні перетворилися на місяці. І кожен день починався однаково — зі знецінення її роботи.
— У мене дедлайн через годину, Віро Павлівно, — спробувала пояснити вона, утримуючи спокійний тон.
— Дедлайн-шмедлайн, — махнула рукою свекруха. — А хто борщ варити буде? Я вже картоплю почистила, м’ясо на плиті. Тільки порізати треба й закинути. Ти ж вдома, не на заводі. П’ять хвилин усього.
Ксенія заплющила очі. Вдих. Видих. «П’ять хвилин» перетворяться на півгодини. Це вже проходила. Спочатку порізати. Потім «глянь, чи правильно я заправку зробила». Потім «а давай-но стіл накриємо». І от уже немає ніякого ідеального світла, немає концентрації, немає часу.
— Не можу, — твердо сказала вона. — У мене робота.
— Робота! — обурилася Віра Павлівна. — Моя невістка тепер занадто важлива стала для родини. Андрій ввечері прийде голодний, а ти все зі своїми фрто.
Ксенія не відповіла. Вона повернулася до вікна і продовжила роботу. Нехай свекруха думає що завгодно. Вона навчилася не реагувати. Але всередині все кипіло.
День у день ситуація повторювалася. Віра Павлівна ніби не помічала, коли невістка працює. Вривалася в кімнату з проханнями: «сходи в магазин», «допоможи розібрати шафу», «випрасуй сорочки Андрію». Коли Ксенія була на созвоні з клієнтом, свекруха могла запустити пилосос у сусідній кімнаті. Коли вона обробляла фотографії в навушниках, свекруха стукала в двері з питанням: «Ти будеш вечеряти чи як?»
Андрій відмовчувався. Ввечері, коли Ксенія намагалася пояснити йому, що так більше не може, він лише втомлено зітхав:
— Мама у віці, їй важко зрозуміти. Потерпи трохи.
— Трохи? — вибухнула одного разу Ксенія. — Три місяці! Я не можу нормально працювати у власному домі!
— Вона ж не спеціально, — захищався чоловік. — Просто в неї інше уявлення про роботу. Вона все життя на ногах стояла, а тут ти сидиш за комп’ютером. Для неї це незрозуміло.
— Тоді нехай спробує, — випалила Ксенія і сама здивувалася своїм словам.
— Що?
— Нехай спробує один день попрацювати так, як я. Тоді зрозуміє.
Андрій подивився на неї і похитав головою. Але Ксенія вже не могла зупинитися. Ідея, що прийшла в розпалі, раптом здалася їй єдиною правильною.
Наступного ранку вона встала раніше звичайного. Приготувала сніданок для всіх трьох. Коли Віра Павлівна вийшла на кухню, Ксенія вже сиділа за столом з чашкою кави й усміхалася.
— Доброго ранку, Віро Павлівно, — бадьоро промовила вона. — У мене до вас ділова пропозиція.
Свекруха насторожилася.
— Яка?
— Ви весь час говорите, що моя робота — це не робота. Давайте перевіримо. Поміняємося на один день. Я візьму на себе все, що робите ви — готовку, прибирання, все домашнє. А ви спробуєте виконати мої завдання на сьогодні.
Віра Павлівна обурилася:
— Фотографії клацати? Та це ж раз плюнути!
— Ось і чудово, — усміхнулася Ксенія. — Значить, впораєтеся легко. У мене сьогодні три завдання: обробити двадцять фотографій для каталогу, зробити дизайн запрошень на весілля і провести онлайн-консультацію з клієнтом о шостій вечора. Я все покажу, все поясню.
— Дурниця якась, — пробурчала свекруха, але Ксенія бачила, що та зацікавилася. Віра Павлівна все життя була людиною справи, вона не могла відмовитися від виклику.
— Якщо ви впораєтеся, — продовжила Ксенія, — я визнаю, що була неправа. І більше ніколи не буду скаржитися на ваші прохання під час роботи. Але якщо не впораєтеся — тоді, будь ласка, поважайте мій робочий час. Домовилися?
Віра Павлівна примружилася. Вона явно прораховувала щось у голові. Нарешті кивнула:
— Домовилися. Тільки ти потім не кажи, що я стара й не вмію.
— Не скажу, — пообіцяла Ксенія.
О дев’ятій годині Ксенія посадила свекруху за свій робочий стіл. Пояснила, як відкривати програму для обробки фотографій, показала, що потрібно робити — прибрати зайві тіні, вирівняти колір, обрізати краї. Віра Павлівна махнула рукою:
— Та тут усе зрозуміло. Іди вже, не заважай працювати.
Ксенія вийшла з кімнати і зачинила двері. Зітхнула. І пішла на кухню.
За три години вона зрозуміла, що недооцінила обсяг домашньої роботи, який свекруха виконувала щодня. Віра Павлівна не просто готувала обід — вона готувала три страви. Не просто прибирала — вона мила підлоги в кожній кімнаті, протирала всі поверхні, прала, прасувала. До полудня у Ксенії боліла спина, руки пахли цибулею і засобом для чищення, а на плиті все ще кипів бульйон, що вимагав постійної уваги.
Вона заглянула в кімнату. Віра Павлівна сиділа над монітором, і методично водила мишкою. На екрані була відкрита всього третя фотографія з двадцяти. Свекруха не повернулася, коли увійшла невістка.
— Як справи? — обережно запитала Ксенія.
— Нормально, — уривчасто відповіла Віра Павлівна. — Тільки тут усе так дрібно. Очі втомлюються.
Ксенія хотіла запропонувати допомогу, але стрималася. Це був урок для них обох.
До третьої години дня квартира сяяла чистотою. Обід був готовий і чекав на плиті. Ксенія присіла на диван, відчуваючи приємну втому в м’язах. Вона раптом з нового боку побачила ту роботу, яку свекруха робила мовчки, кожного дня. Це була праця. Важка, монотонна, непомітна.
У кімнаті було тихо. Занадто тихо. Ксенія заглянула туди й завмерла. Віра Павлівна сиділа перед монітором з червоними очима. На екрані все ще була восьма фотографія. Свекруха люто тицяла в різні кнопки, але замість того, щоб виправляти фото, вона робила його тільки гіршим — то занадто темним, то розмитим, то косим.
— Не виходить, — глухо промовила вона, не повертаючись. — Ця штука не слухається. Те, що я роблю, виглядає як… як бруд якийсь.
Ксенія підійшла ближче. Вперше за три місяці вона побачила свекруху розгубленою, майже безпорадною.
— Я думала, це легко, — зізналася Віра Павлівна. — Думала, просто кнопки понатискати. А тут… тут треба бачити. Розуміти, як світло працює, як кольори поєднуються. У мене цього немає. І запрошення ці — я навіть не знаю, з чого почати. Там стільки всього: шрифти, картинки, розташування… Голова йде обертом.
Вона замовкла, потім тихо додала:
— Я все життя руками працювала. На верстаті стояла — там усе зрозуміло: деталь, інструмент, результат. А тут… Тут інше. Тут голова працює по-іншому. І це важко. Дуже важко.
Ксенія сіла поруч.
— А я сьогодні зрозуміла, як важко те, що робите ви, — тихо сказала вона. — Ви кожного дня готуєте, прибираєте, перете. І ніхто навіть не помічає, поки це не перестане бути зробленим. Це величезна праця, Віро Павлівно.
Свекруха повернулася до неї. В її очах більше не було звичного напору, тільки втома і щось схоже на розуміння.
— Виходить, ми обидві працюємо, — повільно промовила вона. — Просто по-різному.
— Так, — кивнула Ксенія. — І обидві втомлюємося. І обом потрібна повага.
Вони мовчали кілька хвилин, дивлячись на екран з недоробленою фотографією.
— Я не впоралася, — зітхнула Віра Павлівна. — Визнаю. Твоя робота виявилася мені не під силу. Я… я не розуміла. Думала, це баловство. А це професія. Як у лікаря чи вчителя — треба вчитися, потрібен талант.
— А я не знала, скільки сил ви вкладаєте в дім, — відповіла Ксенія. — Дякую вам за це. Правда.
Віра Павлівна незграбно поплескала її по руці.
— Гаразд. Давай допоможу тобі доробити ці фотографії. А ти навчи мене хоч трохи, щоб я розуміла, чим ти займаєшся.
— Давайте, — усміхнулася Ксенія.
Вони просиділи разом до вечора. Ксенія показувала, свекруха намагалася повторити, вчачись базовим речам. Коли прийшов Андрій, він застав їх за одним комп’ютером, захоплено обговорюючи якісь шари й фільтри.
— Що відбувається? — приголомшено запитав він.
— Твоя мама сьогодні працювала фотографом, — пояснила Ксенія. — А я — домогосподаркою. Ми помінялися.
— І? — обережно перепитав він.
— І ми обидві зрозуміли, що робота — це не тільки завод чи офіс, — сказала Віра Павлівна. — Робота — це коли намагаєшся, напружуєшся, робиш щось потрібне. У кожного вона своя.
Ввечері, коли вони втрьох сиділи за столом, Віра Павлівна раптом промовила:
— Ксеніє, я хочу вибачитися. Я не права була. Заважала тобі, не поважала твій час. Думала, моя невістка просто в телефоні сидить. А ти гроші заробляєш, людям потрібне робиш. Я просто не розуміла.
Ксенія відчула, як щось тепле розливається в грудях.
— Я теж вибачаюся, Віро Павлівно. Я не цінувала все, що ви для нас робите. Ви так багато вкладаєте в наш дім. Дякую вам.
— Ну от і добре, — Віра Павлівна шмигнула носом. — Давай домовимося так: ти працюєш — я не лізу. Але якщо тобі потрібна допомога по домі — кажи, не соромся. А я, якщо щось термінове — спитаю спочатку, чи не заваджу.
— Домовилися, — усміхнулася Ксенія.
— І ще, — додала свекруха. — Навчи мене цим твоїм фотографіям. Хоч трохи. Цікаво ж, чим моя невістка займається. Може, я тобі допомагати зможу — рамки які подержати чи ще що.
Ксенія розсміялася:
— Із задоволенням навчу. Мені якраз асистент потрібен іноді.
З того дня в їхньому домі все змінилося. Віра Павлівна більше не вривалася в студію з проханнями. Більше того, вона стала охороняти робочий час Ксенії — якщо хтось дзвонив у двері чи телефонував, свекруха сама все вирішувала, не відволікаючи невістку. А Ксенія, у свою чергу, стала помічати і дякувати свекрусі за її працю — за чистоту в домі, за смачну їжу, за випрасуваний одяг.
Іноді ввечері вони сідали разом за комп’ютер, і Ксенія показувала свекрусі основи фотографії та дизайну. Віра Павлівна виявилася уважною ученицею. Вона вже не говорила, що це «баловство». Тепер вона з гордістю розповідала подругам: «Моя невістка — професійний фотограф. Заробляє більше, ніж я на заводі отримувала. Талановита дівчина!»
А Ксенія, пробігаючи повз кухню, де свекруха чаклувала над обідом, обов’язково зупинялася, щоб подякувати чи просто обійняти. Вони перестали бути суперницями в боротьбі за правоту. Вони стали союзницями, кожна з яких поважала працю іншої.
Андрій якось ввечері сказав:
— Не знаю, що між вами сталося, але в домі стало так спокійно. Дякую.
Жінки переглянулися й усміхнулися. У них була спільна таємниця — таємниця одного дня, коли вони помінялися місцями і вперше побачили світ очима одне одної. Цей день не просто змінив їхні стосунки. Він навчив їх найголовнішому: повага починається з розуміння. А розуміння — з готовності пройти шлях іншої людини.
