Це була не просто весна. Це був початок чергової щорічної «Великої Городньої Битви», яка тривала в селі Глибоке довше, ніж дехто там узагалі жив.
На одному боці «барикад» — баба Настя, жінка сухорлява, гостра на язик і швидка, як ртуть. На іншому — Віра, її кума, сусідка і запекла ворогиня по сапці. Віра була жінкою поважною, злегка гладкою, що додавало її крокам вагомості, а кожному погляду — зверхності.
Сонце ледь торкнулося обрію, а баба Настя вже стояла на ґанку, затягуючи хустку так туго, ніби готувалася до стрибка з парашутом. Вона зиркнула через паркан. У Віриному вікні було темно.
— Спиш, корова гладка? — прошепотіла Настя з азартом. — Спи, спи, а я вже картопельку прогріла.
Настя витягла свій таємний козир — ящики з пророщеною картоплею, яку вона тримала в хаті під ліжком, через що її дід Петро цілий місяць спав на дивані в кухні, бо «тхне землею і підвалом».
Тільки-но Настя встромила першу лопату в землю, як сусідські двері з рипом відчинилися. На поріг вийшла Віра. Вона була в парадному халаті, з горнятком кави в руках.
— Бог у поміч, Насте! — гукнула Віра, і в її голосі було стільки меду, що можна було б злипнутися. — Що, невже вже тицяєш? Чи то ти скарби шукаєш, бо на врожай з такою паршивою розсадою годі й сподіватися?
Настя витерла піт із чола й оперлася на лопату. — Тобі, Віро, аби язиком плескати. Моя розсада як солдатики стоїть, а твоя он у стаканчиках зів’яла, як твої надії заміж вдруге вийти.
Віра аж поперхнулася кавою. — Моя розсада — голландська! Мені зять з міста привіз, сертифіковану! А ти свою знову в сусіднього алкаша Степана за пляшку виміняла? Дивись, виросте в тебе не помідор, а закуска з градусом.
— Ти на мого Степана не заглядайся, — відрізала Настя. — Ти краще дивись, щоб твій «голландський» бур’ян моїх елітних кабачків не затінив.
Весь квітень село спостерігало за цим гладіаторським двобоєм. Якщо Настя виходила сапати о шостій ранку, Віра виповзала о пів на шосту. Якщо Віра купувала нове добриво в яскравій упаковці, Настя наступного дня поливала городи якимось секретним настоєм із кропиви та курячого посліду, від якого у радіусі трьох кілометрів дохли мухи, а сусіди зачиняли кватирки.
— Чим це в тебе тхне, Насте? — кричала Віра, затискаючи ніс хустинкою. — Хімічна атака? Ти вирішила мене вижити з цього світу разом із моїми огірочками?
— Це, Вірочко, натуральний продукт! Органіка! Це тобі не твоя хімія в пакетиках, від якої помідори світяться вночі, як фари у трактора! Мій помідор з’їси — і молодієш, а твій з’їси — і паспорт міняти треба, бо обличчя в гарбуз перетворюється.
— Ой, мовчала б уже про обличчя! — не залишалася в боргу Віра. — У тебе зморшок на лобі більше, ніж борозен на городі. Тобі вже не сапати треба, а гріхи замолювати, а ти все за моїми грядками підглядаєш.
Літо видалося спекотним. Настя і Віра перетворилися на справжніх ніндзя поливу. Вони тягали шланги, ставили розбризкувачі й чатували біля грядок.
Настав серпень — час істини. У селі Глибоке традиційно проходив конкурс «Золотий Гарбуз». І хоча офіційно це було свято для всіх, насправді це була фінальна битва між Настею та Вірою.
Настя виростила кавуни. Для Хмельниччини це був ризик, але вона гріла їх ковдрами в холодні ночі й шепотіла їм колискові. Віра ж зробила ставку на гігантські помідори сорту «Бичаче серце».
У день виставки на сільському майдані стіл баби Насті ломився від зелені. Кавуни блищали, як начищені чоботи генерала. — Дивіться, люди! — кричала Настя. — Солодкі, як перший поцілунок! Без жодного грама селітри!
Тут підкотила Віра. Два її сини несли величезний кошик із помідорами. Кожен був розміром з голову дитини. — Посунься, Насте, дай дорогу справжньому врожаю, — промовила Віра, витираючи піт золотим перснем на пальці. — Твої кавуни — то так, горіхи для білок. А ось мої томати — це гордість району!
Настя підійшла ближче, примруживши око. — Гордість? Та вони ж у тебе тріснуті! Це ж скільки ти туди води лила, що вони бідолашні не витримали такого знущання? Вони ж на смак як мокра вата!
— Вата?! — заверещала Віра. — Ану давай розріжемо! Давай!
Голова сільради, солідний чоловік на прізвище Бородій, підійшов до столів із великим ножем. Атмосфера була напружена, як струна на бандурі.
Спочатку він розрізав кавун Насті. Хрускіт був такий, що всі притихли. Серединка була яскраво-червона, цукриста. — Гм, — мовив Бородій. — Смачно. Солодко.
Настя переможно глянула на Віру. Потім Бородій взяв найбільший помідор Віри. Розрізав. М’якоть була м’ясистою, соковитою, справжній рубін. — Ого, — здивувався голова. — Оце так м’ясо!
Село розділилося на два табори. Одні кричали «Настя!», інші — «Віра!». Сварка розгоралася. Жінки вже почали згадувати, хто в кого в 1984 році позичив склянку солі й не віддав.
— Ти мені ще за ті граблі відповіси, що твій Петро зламав! — кричала Віра. — А ти за мого півня, якого твоя собака злякала так, що він три дні не співав! — відбивалася Настя.
Бородій підняв руку, закликаючи до тиші. — Значить так, господині. Врожай у обох — дай Боже кожному. Але переможець буде один. По вазі.
Він дістав старі ваги. Кавун важив десять кілограмів. Кошик помідорів — десять кілограмів і двісті грамів. — Віра виграла! — оголосив голова.
Віра засяяла, як мідний таз. Вона вже відкрила рота, щоб вимовити тріумфальну промову, як раптом… з кавуна Насті виповзла маленька, але дуже впевнена в собі гусениця.
— Ага! — вигукнула Віра. — Шкідники! Червиве добро! Оце твоя екологія, Насте?
Настя зблідла. Але вона не була б Настею, якби не знайшла вихід. — Це не черв’як, дурна ти жінко! — випалила вона. — Це знак якості! Тварина знає, де справжній вітамін, а в твої помідори вона б навіть плюнути побоялася, щоб не отруїтися!
Натовп зареготав. Віра почервоніла. — Та іди ти знаєш куди зі своїм вітаміном?!
Вони розійшлися, не розмовляючи. Весь вечір у селі було чути, як грюкають двері в обох хатах.
Минув тиждень. Почалися затяжні осінні дощі. Настя сиділа на кухні, дивилася у вікно на порожній город. Їй було сумно. Сперечатися не було з ким. Дід Петро мовчав, читаючи газету, і лише іноді зітхав.
Раптом у двері постукали. На порозі стояла Віра. У руках вона тримала банку закрутки. — На, — буркнула вона. — Помідори мої. Спробуй, може хоч трохи розуму додасться.
Настя мовчки взяла банку, відставила її і винесла свою — з маринованими кавуновими шкірками (її фірмовий рецепт). — А це тобі. Щоб язик такий гострий не був.
Вони сіли за стіл. Настя поставила чайник. — Ну що, — першою почала Віра, сьорбаючи чай. — Ти бачила, що Ганка з нижньої вулиці насаджала? Каже, у неї цибуля — як кулак.
Настя аж підскочила на стільці. — Ганка? Та в неї руки не з того місця ростуть! У неї ж цибуля завжди гнила була!
— От і я кажу, — підхопила Віра, присуваючи стілець ближче. — Вона каже, що наступного року нас обійде.
Настя хитро посміхнулася і дістала з-під поли записник. — Слухай сюди, кумо. У мене тут є рецепт добрива від одного агронома з Житомира. Якщо ми разом посадимо, то та Ганка свою цибулю сама їсти буде… до наступної паски.
Віра примружила очі. — Разом, кажеш? Ну, давай. Але чур — мій ряд зліва, там сонце краще!
— Ага, розігналася! Зліва — мій, бо там земля м’якша!
Вони знову почали сперечатися, але тепер це було якось тепліше. Бо що то за город, якщо на ньому не росте справжня, виплекана в сварках і примиреннях, сусідська дружба?
Автор: Наталія
