Стара мати стала заважати. Усіх дратувала. І вона пішла. Але вона навіть не очікувала, хто їй допоможе…
Колись Марія Петрівна була господинею великої квартири, матір’ю двох дітей, дружиною шанованого інженера. Її руки знали кожен закуток квартири — від порошинки на книжковій полиці до аромату супу на плиті. Вона вміла слухати, не перебиваючи, і втішати одним поглядом. Але час, як завжди, ішов невблаганно.
Їй виповнилося сімдесят вісім. Син Аркадій жив із сім’єю в тій самій квартирі — трикімнатній, де вони колись усі були щасливі. Донька Ніна давно переїхала в інше місто, дзвонила рідко, писала короткі повідомлення: «Як справи?», «Вітаю зі святом». А син… син став іншим. Його дружина Ольга — сувора, ділова жінка — з перших днів шлюбу ставилася до свекрухи з холодною ввічливістю, яка з часом перетворилася на відверте роздратування.
— Мамо, ти знову залишила світло у ванній, — говорив Аркадій, проходячи повз.
— Я тільки що вийшла, думала, що сама за собою вимкну…
— Ну ось, забула. Електрика ж не безкоштовна!
Ольга додавала:
— І плиту не вимкнули. Слава Богу, я прийшла раніше. Ви б самі себе спалили, а потім і нас разом із собою.
Марія Петрівна опускала очі. Вона справді почала забувати. Іноді втрачала нитку розмови, плутала дні тижня, ставила чашку з чаєм на підвіконня, а не на стіл. Раніше вона б ніколи так не вчинила. Раніше вона була надійною. Тепер же її присутність стала нагадувати фоновий шум — нав’язливий, ледь вловимий, але дратівливий.
Діти почали дивитися на неї по-іншому. Не як на матір, а як на тягар. На проблему. На те, що потрібно «вирішити».
Того дня йшов дощ. Холодний, осінній, такий, що здавалося, ніби небо плаче за всіх, хто більше не може плакати сам. Марія Петрівна сиділа біля вікна, загорнувшись у старий плед, який зв’язала ще для внука, що тепер навчався в університеті й майже не приїжджав.
Вона дивилася на краплі, що ковзали по склу, і думала про те, як усе змінилося. Згадувала, як раніше готувала цілу каструлю борщу, як діти просили добавки, як чоловік сміявся, розповідаючи анекдоти за вечерею. Як світ був теплим, великим, своїм.
А тепер він звузився до цієї кімнати, до цих стін, до цих слів:
«Мамо, ти знову забула…»
«Мамо, ти надто голосно дивишся телевізор…»
«Мамо, ти заважаєш…»
Слово «заважаєш» особливо різонуло. Вона й не думала, що колись стане заважати у власному домі.
Вранці Аркадій сказав:
— Мам, ми з Ольгою вирішили… Може, тобі краще пожити в інтернаті? Там за тобою будуть доглядати, тобі буде зручніше…
Вона подивилася на нього. Він не міг зустріти її погляд.
— Зручніше? — тихо спитала вона. — А де мені буде зручніше — з вами чи серед чужих людей?
— Ну, ти ж розумієш… Ми працюємо, у нас син, ремонт, стрес… А ти… ти потребуєш догляду.
— Я ще можу ходити, готувати, прибирати…
— Так, але ти забуваєш! Учора ввімкнула духовку й пішла! Це небезпечно!
Марія Петрівна стиснула руки. Вона пам’ятала цей момент. Так, вона справді хотіла розігріти пиріг, але передумала, бо внук сказав, що прийде пізніше. Забула вимкнути? Можливо. Але ж ніхто не постраждав.
— Я не хочу в інтернат, — сказала вона твердо. — Я залишуся тут. Це мій дім.
— Це наш дім, мамо, — поправила Ольга, заходячи до кімнати. — І ми маємо право вирішувати, як тут жити.
Слова вдарили сильніше, ніж ляпас. Вона відчувала, як серце стискається. Ніби її викреслюють із життя потроху, лист за листом.
Але вона не стала сперечатися. Не стала кричати. Просто кивнула й пішла у свою кімнату.
За три дні вона зникла.
Ніхто не помітив одразу. Вранці Ольга сказала:
— Мамо, ви спали вночі? Ви не виходили?
Аркадій зазирнув у її кімнату.
— Мами немає.
Вони обшукали квартиру. Її сумка — зникла. Пальто — теж. На тумбочці лежав конверт.
Усередині — коротка записка:
«Не шукайте мене. Я не хочу бути тягарем. Вибачте. Люблю вас. Мама.»
Вони стояли в тиші. Аркадій стиснув записку в руці.
— Що за дурниці? Куди вона могла піти? У її віці…
— Може, до подруги? — припустила Ольга. — У неї ж була ця Лідія із сусіднього будинку…
— Та немає її уже рік, — нагадав Аркадій.
Вони подзвонили в поліцію, в лікарні, почали шукати. За два дні оголосили розшук. Але Марії Петрівни ніде не було.
А вона тим часом ішла.
Ішла мокрими вулицями, із сумкою на плечі, у старому пальті, яке вже давно треба було викинути. Вона не знала, куди йде. Просто йшла. Від міста до околиці, від знайомого до чужого.
На вокзалі вона купила квиток до найближчого селища. Чому саме туди? Не знала. Може, тому що там колись жила її сестра, якої давно вже немає. Може, просто цифри на квитку здалися добрими.
У селищі було пусто. Осінні дерева стояли голі, будинки — напівзруйновані. Вона знайшла дешеву кімнату в бабусі на ім’я Ганна Федорівна, яка здавала її за символічну плату.
— Ви одна? — спитала Ганна, дивлячись на Марію Петрівну з підозрою.
— Так. Я… поїхала від дітей. Я… їм не потрібна.
Бабуся кивнула, ніби зрозуміла без слів.
— Буває, — сказала вона. — Старі — це не завжди любов. Іноді — тягар.
Марія Петрівна зняла пальто. Їй стало легше. Ніби вона скинула з плечей не тільки одяг, а й роки образ, мовчазних докорів, вічного почуття провини.
Минув тиждень. Місяць. Вона ходила до місцевої церкви, допомагала Ганні по дому, іноді сиділа на лавочці біля річки. Люди почали впізнавати її. Продавець у магазині вже не питав: «Ви новенька?», а говорив: «Здрастуйте, Маріє Петрівно, сьогодні картопля хороша».
Вона почала в’язати. Шапочки, шарфи — хто попросить. Подарувала одну маленькій дівчинці, яка тремтіла на зупинці. Та усміхнулася, і в цей момент Марія Петрівна вперше за довгий час відчула, що потрібна.
Але одного вечора, коли вона сиділа біля вікна й читала Біблію, пролунав стукіт.
На порозі стояв молодий хлопець років двадцяти п’яти. Високий, у потертій куртці, із темними колами під очима.
— Ви Марія Петрівна? — спитав він.
— Так. А ви хто?
— Я… ваш онук. Кирило.
Вона завмерла.
— Кирило?.. Але ти ж у місті…
— Я приїхав. Бабусю, чому ви пішли? Ми вас шукали! Батько з глузду з’їжджає!
Вона запросила його всередину. Налила чаю. Дивилася на нього, як на диво. Він був схожий на свого батька, але риси обличчя — її, материнські.
— Я не хотіла заважати, — сказала вона тихо. — Я стала тягарем. Вони хотіли відправити мене в інтернат…
— Що?! — Кирило схопився. — Хто це хотів? Батько? Тітка Ольга?
— Так. Говорили, що я забуваю, що їм важко…
— Це їхні проблеми! Ви — моя бабуся! Ви мене ростили, коли батьки працювали! Ви читали мені казки, варили суп, коли я хворів! Ви — не тягар! Ви — сім’я!
Голос його тремтів. В очах стояли сльози.
— А вони… вони навіть не шукали вас серйозно, — додав він. — За тиждень перестали. Кажуть: «Раз пішла — хай живе, де хоче». А я… я не міг. Я пам’ятаю, як ви співали мені колискові. Як ви гладили мою сорочку перед школою. Я не міг просто забути вас.
Марія Петрівна заплакала. Тихо, беззвучно. Сльози котилися по щоках, ніби промивали роки самотності.
— А хто тобі сказав, де я? — спитала вона.
— Ганна Федорівна підказала мені, де ви живете. До цього я об’їздив усі селища, де у вас були родичі. Приїхав сюди. Заходив у магазини, питав у людей, чи не бачили стару жінку, яка з’явилася нещодавно. І ось вона сказала: «У мене живе одна така. Звати Марія Петрівна.». І дала номер будинку.
— Ганна… дякую їй— прошепотіла Марія.
— От бачите, — сказав Кирило. — Іноді допомога приходить від тих, кого зовсім не чекаєш. А ті, кого вважаєш близькими, можуть залишити одного.
Наступного дня Кирило повіз її назад. Він не став слухати батька, не став виправдовуватися. Просто зайшов у квартиру, поставив сумку бабусі на підлогу й сказав:
— Вона повертається. І якщо хтось проти — я піду сам.
Аркадій зблід.
— Ти не розумієш, сину… Це складно…
— Я розумію, що вона моя бабуся. І я не дозволю вам її виганяти. Якщо треба — я зніму квартиру і буду жити з нею.
Ольга хотіла щось сказати, але Кирило подивився на неї так, що вона замовкла.
Із цього дня все змінилося. Не одразу. Але поступово.
Кирило почав приїжджати щодня. Привозив продукти, допомагав бабусі ходити до лікаря, сидів із нею вечорами. Іноді просто мовчали, дивилися телевізор. Але це мовчання було теплим, як старий плед.
Аркадій став м’якшим. Одного разу він приніс їй нову пару теплих капців.
— Щоб не мерзла, — пробурмотів він.
Ольга продовжувала бурчати, але вже рідше, вона стала звертатися до неї на ім’я.
Минув рік.
Марія Петрівна все ще забувала, де залишила окуляри. Іноді плутала онуків. Але тепер поряд був хтось, хто не вважав це проблемою.
Одного вечора вона сиділа на балконі. Осінь знову наступала. Листя падало тихо, як спогади.
Кирило підійшов, сів поруч.
— Бабусю, ви коли-небудь шкодуєте, що пішли?
Вона подивилася на нього.
— Шкодую, що змусила тебе хвилюватися. Але не шкодую, що дізналася, хто мене справді любить. Ти… і Ганна Федорівна… ви показали мені, що я не самотня. Навіть коли здається, що весь світ тебе відштовхнув.
— Ви не самотня, — твердо сказав Кирило. — І ніколи не будете.
Вона усміхнулася. Вперше за довгий час — широко, по-справжньому.
— Знаєш, — сказала вона, — я думала, що старість — це кінець. А виявилося… це час, коли розумієш, хто справжній. Хто залишається. Хто допомагає, коли ти вже не можеш допомогти собі.
Вона взяла онука за руку.
— Ти — мій янгол, Кириле. Той, кого я зовсім не очікувала. Але найпотрібніший.
Він притулив її долоню до своєї щоки.
— А ви — мій дім, бабусю. І поки я живий — ви будете знати, що вас люблять.
Вітер ворухнув фіранку. Десь унизу засміявся дитина. А на балконі сиділи двоє — стара жінка й молодий хлопець, пов’язані не кров’ю, а чимось сильнішим: вибором. Вибором залишитися. Вибором допомогти. Вибором любити — коли всі інші відвернулися.
