Старий Олексій Петрович був чоловіком з гумором, але з важким характером. Коли його не стало, він залишив після себе добротну хату на околиці міста, п’ять гектарів землі та «таємницю», про яку гуділо все село. Дітей у Петровича було п’ятеро. І всі, як на підбір: різні, мов пальці на руці, але кожен зі своїм «апетитом».
Через тиждень після похорону вони зібралися у батьківській вітальні. Повітря було густим від пилу та взаємних претензій.
Учасники «битви»:
Галина — старша, «господарка». Вважала, що раз вона доглядала батька останні три місяці, то хата вже майже її.
Михайло — бізнесмен невдаха з обласного центру. Йому терміново потрібні були гроші, щоб перекрити черговий кредит.
Оксана — вчителька, «совість родини», яка постійно плакала і закликала всіх до Бога.
Андрій — молодший, «золота дитина», який приїхав на новенькому авто, купленому, за чутками, за батьківські заощадження ще за його життя.
Наталка — «закордонна донька». Прилетіла з Італії, пахла дорогими парфумами й дивилася на старі меблі з відразою.
Галина грюкнула об стіл важким ключем.
— Значить так, дорогі мої. Я тут підлоги мила, я батькові тиск міряла, поки ви по закордонах та офісах сиділи. Логічно, що хата лишається мені.
Михайло нервово підхопився, витираючи піт із лисини.
— Галю, не починай. Твій «догляд» — це миска супу раз на день. А мені завод дихати не дає, борги тиснуть. Хату треба продавати. Поділимо на п’ять частин — і розійдемось як люди.
— Продавати? — ахнула Оксана, притискаючи до грудей стару ікону. — Це ж родове гніздо! Тут кожен цвях батьком забитий. Як у вас рука підніметься чужим людям ключі віддати?
Андрій, не відриваючись від телефону, кинув:
— Оксано, цвяхи твої іржаві нікому не треба. Ділянка тут дорога, забудовники дадуть гарну ціну. Я вже взнав.
Наталка поправила сонцезахисні окуляри на голові.
— Mamma mia, ну що за базар? Я взагалі на цей розвалений сарай не претендую. Мені віддайте мамине золото і ті картини, що у спальні висіли. Решту — гризіться самі.
Раптом Михайло згадав:
— А де «заначка»? Батько завжди казав, що в нього є недоторканний запас «на чорний день». Ми обшукали все, крім підвалу.
Очі у всіх п’ятьох синхронно спалахнули. Образи на мить відступили перед спільним азартом. Вони рушили на кухню, відсунули старий стіл і підняли кришку льоху.
— Світи телефоном, Андрію! — скомандувала Галина.
У кутку підвалу, за банками з квашеними огірками, стояла невелика залізна скриня. Тяжка, обмотана ланцюгом. П’ятеро дорослих людей, затамувавши подих, витягли її на світло.
— Там золото, — прошепотів Михайло.
— Там документи на землю в передмісті, — припустив Андрій.
— Там прокляття наше, — зітхнула Оксана.
Галина принесла сокиру. Один точний удар — і замок злетів. Кришка відчинилася з противним скрипом.
Всередині не було ні золота, ні доларів. Там лежали… листи. Величезна пачка листів, перев’язана стрічкою, і п’ять конвертів, на яких було написано імена кожного з них.
Першою свій конверт розірвала Наталка. З нього випав папірець і стара дитяча фотографія, де вона, маленька, стоїть із татом у зоопарку.
«Наталко, — писав батько, — ти завжди хотіла втекти від бідності. Ти втекла. Але пам’ятай: в Італії сонце гріє, а вдома — душа. Гроші на твій квиток назад, якщо раптом захочеш повернутися, лежать у банку на твоє ім’я. Але тільки на квиток».
Михайло відкрив свій. Там був чек… на 100 гривень.
«Міша, ти все життя грався в бізнесмена чужими грошима. Ці 100 гривень — твій перший справжній капітал. Спробуй не протринькати його за годину. Хату я заповів не тобі, бо ти її закладеш в ломбард наступного ж ранку».
Галина тремтячими руками дістала свій лист.
«Галю, ти чекала на цю хату, як на нагороду. Але ти перетворила мої останні дні на очікування твоєї перевірки: чи витер я пил. Хата твоя, але з однією умовою: ти маєш прописати тут Оксану, якій немає куди йти після розлучення. Не підпишеш папери про спільне володіння — хата відходить церкві».
В кімнаті запала тиша. Чути було тільки, як на стіні цокає старий годинник.
Андрій свій конверт навіть не відкрив. Він просто кинув його на стіл.
— Знаєте що? Мені не треба нічого. Я думав, тут мільйони, а тут — виховна година.
Він розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима. Його «лексус» заревів і поїхав геть, здіймаючи куряву.
Оксана тихенько читала свій лист і посміхалася крізь сльози. Їй батько заповів свою бібліотеку і старий яблуневий сад. «Сад годує того, хто вміє чекати», — написав він.
Михайло сів на підлогу, крутячи в руках купюру в 100 гривень.
— Старий нас переграв, — сказав він раптом і розсміявся. — Навіть з того світу дав нам по носі.
Наталка зняла свої окуляри. Її дорогий макіяж трохи потік.
— Знаєте… А я, мабуть, лишуся на тиждень. Поможу Оксані в саду. В Італії таких яблук немає.
Галина мовчала. Вона дивилася на сестру, на брата-банкрута, на порожнє крісло батька. Вперше за багато років їй не хотілося рахувати квадратні метри.
Спадщина — це не те, що ми кладемо в кишеню. Це те, що ми носимо в серці. П’ятеро дітей Петровича так і не розбагатіли того дня в матеріальному сенсі. Хату зрештою не продали — там тепер живе Оксана, а Галина приїжджає що вихідних «контролювати» порядок, але вже без криків.
Михайло прикріпив ті 100 гривень у рамку над своїм новим робочим столом. Каже, це єдині гроші, які нагадують йому про відповідальність.
А старий Петрович? Він, мабуть, сидить десь там, на хмаринці, палить люльку і хитро посміхається. Бо спадок — це не майно. Спадок — це те, чи залишилися ви людьми після того, як зачитали заповіт.
Чи була у вашому житті схожа історія про поділ спадку?
