Вечір у вітальні обіцяв бути спокійним, поки Андрій не грюкнув дверима так, що здригнулися чашки в серванті. Оксана навіть не встигла привітатися — вона одразу відчула цей наелектризований холод, що йшов від чоловіка.
— Оксано, нам треба серйозно поговорити, — вимовив він, не роздягаючись. — Я сьогодні заїжджав до матері. Знаєш, що вона мені розповіла?
Оксана відклала книгу, передчуваючи бурю. — І що ж вона розповіла, Андрію? Сподіваюся, з нею все добре?
— З нею — так. А от з моїм самолюбством — ні! — Андрій пройшовся кімнатою, різко розвернувшись на п’ятах. — Вона бачила твого батька. На новому сірому кросовері. Блискучому, прямо з салону! І твій батько, не приховуючи радості, на всю вулицю заявив:
«Це мені донька з сином такий подарунок зробили!». Оксано, це правда?
Оксана глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. — Так, Андрію, це правда. Ми з Максимом два роки відкладали гроші.
Тато все життя їздив на старій «копійці», яка розсипалася на ходу. Ми хотіли, щоб він на старість відчув комфорт і безпеку. Хіба це злочин?
— Безпеку? — вигукнув Андрій, сплеснувши руками. — А про мій статус ти подумала? Ти хоч розумієш, як це виглядає з боку?
Я — успішний керівник, ми вважаємося забезпеченою родиною, а я їжджу на вживаному седані п’ятирічної давності! І тут твій тесть виїжджає на кросовері, який на клас, а то й на два вищий за мій автомобіль!
— Я не розумію, до чого тут твій статус, — тихо відповіла Оксана. — Це ж мій батько. Він не чужа людина.
— До того! — Андрій підійшов ближче, його голос тремтів від обурення. — Сусіди дивляться, знайомі бачать. Що вони скажуть?
«Подивіться на Андрія, у нього навіть на нормальну машину грошей немає, а тесть шикує». Ти виставила мене невдахою! Ти віддала величезну суму грошей з нашого потенційного бюджету на іграшку для пенсіонера, замість того, щоб запропонувати ці гроші мені, щоб ми оновили наш сімейний автомобіль!
— З нашого бюджету? — Оксана підвелася з дивана. — Андрію, давай будемо чесними. Це були мої особисті заощадження з моїх премій і частина грошей Максима. Я жодної гривні не взяла з наших спільних грошей на оренду чи продукти. Це мій власний заробіток.
— У шлюбі немає «моїх» грошей! — відрізав він. — Ти повинна була порадитися. Ти повинна була подумати, як я буду почуватися, коли ми приїдемо на сімейну вечерю, і моя машина буде виглядати як бідна родичка поруч із авто твого батька. Ти хоч уявляєш, як це б’є по чоловічому его?
— Твоє его зараз говорить гучніше, ніж здоровий глузд, — Оксані ставало дедалі важче стримуватися. — Мій батько тридцять років працював на заводі. Він ніколи нічого не просив. Він заслуговує на те, щоб хоч на пенсії не думати, чи заведеться двигун у мороз. Невже тобі шкода радості для літньої людини?
— Мені не шкода радості, мені прикро за несправедливість! — Андрій почав активно жестикулювати. — Я працюю з ранку до ночі, щоб підтримувати наш рівень життя. А ти просто береш і купуєш «статус» людині, якій він не потрібен. Йому б і простенького хетчбека вистачило! Навіщо кросовер? Щоб на дачу їздити? Це абсурд! Ти просто хотіла показати, яка ти щедра донька, зовсім забувши, що ти насамперед — дружина!
— Я не забула, що я дружина. Але я також донька. І я не збираюся вибачатися за те, що дбаю про своїх батьків. Знаєш, що мені сказав тато, коли побачив ключі? Він плакав. Він не міг повірити, що це справді його машина. А ти зараз стоїш тут і рахуєш вартість його сліз, порівнюючи їх зі своїм «статусом» перед сусідами. Тобі не соромно?
— Соромно? Мені буде соромно завтра виїжджати з двору! — Андрій відвернувся до вікна. — Я вже бачу ці погляди. Твоя мати вже, мабуть, усім подругам роздзвонила, яка ти золота, а я… а я просто фон. Ти зробила це навмисно, щоб підкреслити свою фінансову незалежність від мене.
— Якщо ти бачиш у моєму бажанні допомогти батькові лише спробу тебе принизити, то проблема не в машині, Андрію. Проблема в твоїй впевненості у собі. Якщо твій статус залежить лише від марки металу під капотом, то мені дуже шкода.
— Не треба мене жаліти! — він знову спалахнув. — Краще б ти ці гроші вклала в наш комфорт. Ми могли б поїхати у відпустку, про яку мріяли, або змінити меблі. Але ні, кросовер для тата — це ж важливіше!
— Так, — твердо сказала Оксана. — Для мене зараз це було важливіше. Бо меблі можна купити пізніше, а батьки, на жаль, не вічні. І я хочу, щоб вони знали: я вдячна їм за все. Якщо ти не можеш цього зрозуміти, то, можливо, тобі варто переглянути свої пріоритети, а не мої.
Андрій нічого не відповів. Він різко вийшов у іншу кімнату, залишивши за собою важку, густу тишу.
Оксана сіла на диван, відчуваючи спустошення. Вона знала, що завтра він заспокоїться, але цей присмак гіркоти залишиться надовго. Вона зробила правильну річ, і нічиє «его» не могло цього змінити.
Наступний ранок почався в гнітючій тиші. Андрій демонстративно ігнорував сніданок, лише голосно сьорбав каву, втупившись у телефон.
Проте справжнє випробування чекало попереду: саме цієї суботи вони мали їхати на сімейний обід до батьків Оксани.
— Ми не поїдемо, — відрізав Андрій, коли Оксана почала збирати сумку з гостинцями. — Я не збираюся брати участь у цьому параді марнославства.
— Андрію, це ювілей моєї мами. Ти не можеш просто не прийти, бо тобі не подобається колір машини мого батька. Це не дитячий садок. Зберися, будь ласка.
Весь шлях до батьківського дому Андрій мовчав, міцно стискаючи кермо свого седана. Коли вони повернули на знайому вулицю, він одразу побачив його.
Сірий кросовер стояв біля воріт, виблискуючи на сонці свіжим лаком і хромованими деталями. Поруч із ним походжав тесть, Степан Петрович, з ганчіркою в руках, дбайливо стираючи ледь помітну пилинку з дзеркала.
— Дивись, — процідив крізь зуби Андрій, паркуючись навмисно подалі. — Навіть не заїжджає у двір, стоїть на видноті, щоб усі бачили.
— Андрію, припини негайно, — прошепотіла Оксана.
Як тільки вони вийшли з машини, Степан Петрович сяяв яскравіше за свій подарунок. — Андрюхо! Заходьте, дорогі!
Оксаночко, доцю! Ви бачили? Ви бачили мою красуню? — він підбіг до зятя і схопив його за руку, тягнучи до авто. — Ти як фахівець, глянь сюди! Тут же повний привід, кліренс який! Тепер ми з твоєю тещею і в ліс по гриби, і на риболовлю — куди завгодно!
Андрій стояв із кам’яним обличчям, ледь видавлюючи з себе слова: — Вітаю, Степане Петровичу. Непогана… техніка. Тільки навіщо вам така потужність? Це ж витрати на пальне, обслуговування…
— Ой, та хіба ж у грошах щастя? — відмахнувся тесть, не помічаючи холоду. — Я ж раніше як їздив? Молив Бога, щоб доїхати. А тут — тиша, музика грає, кондиціонер! Я вчора сусіда Миколу катав, так у нього ледь очі не випали. Каже: «Повезло тобі, Степане, з дітьми. Повагу мають».
Ця фраза стала для Андрія останньою краплею. Він відчув, як жовч підступає до горла.
За святковим столом напруга лише зростала. Мати Оксани раз у раз згадувала, яка Оксана молодець, і як Максим (брат) допоміг із оформленням. — Нарешті наш батько як людина поїде, — казала вона, підкладаючи Андрію салат. — А то все на старій розвалюсі. Андрію, ти ж теж радий за нас, правда? Ви ж тепер з тестем нарівні — обоє автомобілісти солідні!
Андрій відклав виделку. Метал дзенькнув об тарілку. — Знаєте, Олено Іванівно, «нарівні» — це поняття відносне. Коли діти купують батькам речі, які ті не можуть собі дозволити утримувати, це називається не повагою, а створенням ілюзії. Ми з Оксаною живемо за коштами. Моя машина — це мій вибір і мій заробіток. А цей кросовер… він просто не вписується в реальність цієї вулиці.
У кімнаті запала мертва тиша. Степан Петрович повільно опустив чарку. — Що ти маєш на увазі, Андрію? — тихо запитав він. — Що я не заслуговую на цю машину? Чи що мені треба було до кінця життя на «копійці» їздити, щоб тобі перед сусідами не було ніяково?
— Тату, не зважай, — спробувала втрутитися Оксана, але Андрій уже не міг зупинитися.
— Я маю на увазі, що в сім’ї є ієрархія! — вигукнув він. — Чоловік має бути опорою, він має задавати планку! А виходить так, що моя дружина робить дорогі подарунки за моєю спиною, ставлячи мене в ідіотське становище.
Тепер кожен другий буде питати: «Андрію, а чому твій тесть на кросовері, а ти на старій бляшанці?». Ви про це подумали?
Степан Петрович встав із-за столу. Він виглядав не злим, а швидше розчарованим. — Знаєш, синку… Я за все життя ні в кого нічого не вкрав. І машину цю не просив. Але я пишаюся, що виховав дітей, які здатні віддати, а не лише гребти під себе. А твій «статус»… Якщо він тримається на тому, що в когось поруч машина гірша за твою, то гріш ціна такому статусу.
— Ходімо, Оксано, — Андрій різко підвівся. — Я бачу, тут мене ніхто не чує.
— Я лишаюся, — твердо відповіла Оксана. — Іди, якщо хочеш. Але знай: якщо ти зараз вийдеш через ці двері через свою заздрість до мого батька, назад до нашого спільного дому можеш не поспішати. Мені потрібен чоловік, а не примхлива дитина, яка рахує чужі колеса.
Андрій завмер. Він глянув на тестя, на тещу, на дружину. Він очікував, що його підтримають, що його «авторитет» визнають. Але він побачив лише жаль у їхніх очах. Це було болючіше за будь-яку сварку.
Він розвернувся і вийшов. Скрипнула хвіртка, завівся двигун його седана. Оксана за столом закрила обличчя руками.
Минуло три дні. Андрій не повертався, не дзвонив і навіть не писав повідомлень. Оксана жила у батьків, намагаючись не показувати матері, як сильно вона згорьована.
Вона допомагала по господарству, але щоразу, коли бачила сірий кросовер у дворі, серце стискалося. Тепер це авто стало для неї не символом радості, а пам’ятником зруйнованому миру в її власній родині.
Степан Петрович бачив стан доньки. На четвертий день він мовчки поклав ключі від нової машини на стіл перед Оксаною.
— Віддай йому, — коротко сказав батько. — Що? Тату, ти про що? — Оксана здивовано підняла очі. — Віддай ключі Андрію. Скажи, що це я йому дарую. Мені не потрібна машина, яка розбиває сім’ю моєї доньки. Я на «копійці» ще років п’ять проїжджу, вона залізна, звична. А ви молоді, вам жити.
Оксана відчула, як на очі накотилися сльози. — Тату, нізащо. Якщо я це зроблю, я остаточно втрачу повагу і до нього, і до себе. Якщо він не зможе переступити через свою гординю, то він не той чоловік, за якого я виходила заміж.
Того вечора, коли сонце вже сідало за горизонт, біля воріт почувся звук двигуна. Це був седан Андрія. Він заглушив мотор, але довго не виходив з машини. Нарешті дверцята відчинилися, і він повільно попрямував до будинку.
Вся сім’я була на веранді. Андрій виглядав знесиленим: пом’ята сорочка, темні кола під очима. Він зупинився біля східців, не наважуючись піднятися.
— Я приїхав вибачитися, — голос його звучав глухо. — Не за те, що я думаю інакше про гроші, а за те, що я наговорив. Степане Петровичу, я поводився як останній егоїст. Мені соромно за кожне слово про «статус».
Тесть мовчав, уважно розглядаючи зятя. Оксана теж не поспішала полегшувати йому задачу.
— Я ці три дні багато думав, — продовжив Андрій, дивлячись на Оксану. — Їздив містом, дивився на людей. Знаєш, я зустрів свого колишнього колегу, він зараз на крутому позашляховику. Я раніше йому заздрив. А він розповів, що батька поховав місяць тому. Сказав: «Віддав би цю тачку і все, що маю, аби ще хоч раз з ним на риболовлю з’їздити на старому мопеді».
Андрій важко зітхнув і підійшов до Оксани. — Оксано, ти була права. Статус — це не залізо. Статус — це коли в тебе є сім’я, де люди люблять одне одного і піклуються про батьків. Я просто злякався, що втрачаю контроль, що ти сильніша за мене. Але твоя сила — це те, за що я тебе полюбив.
Степан Петрович підвівся, підійшов до Андрія і міцно поклав руку йому на плече.
— Ну що, «статусний» ти мій… Ганчірка в машині є? — Є, — розгублено відповів Андрій. — Тоді ходімо. Там після дощу на крилі пляма лишилася, треба відполірувати. Будеш вчитися доглядати за технікою, раз ти такий спеціаліст.
Оксана спостерігала з веранди, як двоє її найдорожчих чоловіків стоять біля сірого кросовера. Андрій щось захоплено пояснював тестю про налаштування бортового комп’ютера, а Степан Петрович сміявся, плескаючи зятя по спині.
Мир було відновлено, але цей урок Андрій запам’ятав назавжди: справжня ціна речей вимірюється не в автосалоні, а в тому, скільки любові вони приносять у дім.
Валентина Довга
