Степан Петрович та Іван Маркович — сусіди по дачному кооперативу «Електрон», чия ворожнеча через 40 сантиметрів межі стала легендою. Вони знають слабкі місця парканів та юридичних кодексів один одного краще, ніж власні медичні карти. Але аномальний грудневий буревій обриває дроти та засипає дороги, залишаючи їх у пастці в одному будинку з обмеженим запасом дров та газу.
Конфлікт почався у 2006-му, коли Іван Маркович побудував сарай, скат даху якого взимку скидав сніг прямо на кущі елітної смородини Степана Петровича. З того часу були суди, заміри із залученням земельного кадастру та тисячі годин взаємного ігнорування.
Того вечора Степан Петрович сидів у своєму будинку, обклавшись ковдрами. Температура в кімнаті стрімко падала. Електрика зникла годину тому, а старий газовий котел видав прощальний свист і затих — десь на магістралі перемерз конденсатор.
Він подивився у вікно. Сусідська дача Марковича світилася тьмяним вогником свічки. Степан знав: у Марковича є справжня піч на дровах, але немає запасів їжі (той завжди возив продукти з міста на день). У Степана ж був повний погріб консервації та мішок картоплі, але жодного шансу зігрітися.
Психологічно це був цугцванг: або замерзнути з повним шлунком у власній хаті, або піти на переговори з людиною, яку він називав «земельним загарбником» останні двадцять років.
Степан Петрович не став чекати обмороження. Він зібрав у рюкзак дві банки тушонки, буханець хліба, пачку чаю і пляшку домашньої настоянки. Це був не жест доброї волі, а обмінний фонд.
Він пробирався крізь кучугури до паркану, який колись сам посилив колючим дротом.
— Марковичу! — крикнув він, постукавши у вікно. — Відчиняй. Це ділова пропозиція.
Іван Маркович з’явився на порозі в старому кожусі, тримаючи в руках сокиру. Він не виглядав здивованим. Прагматики взагалі рідко дивуються логічним вчинкам.
— Котел здох? — запитав Маркович замість вітання. — Здох. У мене є їжа і пальне для примуса. У тебе — тепло. Маркович мовчав хвилину, оцінюючи вагу рюкзака та стан власних дров.
— Заходь. Але чоботи почисти, не на своїй межі.
Всередині було тепло, але димно. Піч потребувала чистки, проте вона працювала. Вони сіли по різні боки столу. Жодних обіймів, жодних «пробач мені за все».
— Дивись, Марковичу, — Степан виставив продукти. — На вулиці мінус двадцять. Дороги розчистять не раніше понеділка. Якщо будемо палити піч цілодобово — дров вистачить на три дні. Якщо тільки ввечері та вранці, а вдень грітися чаєм — протягнемо п’ять.
— Резонно, — кивнув Іван. — Але готувати будемо на печі, щоб не витрачати твій газ у балоні. Газ залишимо на екстрений випадок.
Це була ідеальна співпраця двох ворогів. Вони розмовляли сухо, короткими фразами, як диспетчери на станції. Психологічно вони винесли конфлікт за дужки. Коли на кону виживання, юридичні претензії щодо 40 сантиметрів землі виглядають як математична похибка.
Поки закипала вода на картоплю, вони займалися справами. Степан Петрович почав лагодити засувку на дверях, яка дратувала його ще з вікна власної хати. Іван Маркович чистив овочі.
Спостерігаючи за сусідом, Степан раптом зауважив, що Маркович чистить картоплю дуже економно — тонкими скибками. «Скупий», — подумав Степан. Але потім згадав, що Маркович виріс у повоєнному дитбудинку. Це не скупість, це вбита в підсвідомість повага до ресурсу.
Маркович, своєю чергою, дивився, як Степан професійно поводиться з інструментом.
— Ти де так навчився засувки ставити? — запитав він.
— У депо. Десять років у ремонтному цеху. Там або зробиш надійно, або потяг піде під укіс.
— Зрозуміло. А я думав, ти тільки скарги в суд писати вмієш.
Це була перша шпилька, але вона була випущена без злості. Скоріше як констатація факту.
Настав вечір. За вікном вила завірюха, а в хаті панував напівморок. Вони вечеряли простою картоплею з тушонкою. На календарі був Святвечір, але вони про це не згадували. Для двох атеїстів радянського гарту це був просто «день номер один у сніговому полоні».
Проте, коли Степан дістав настоянку, атмосфера трохи змінилася. Не до сантиментів, а до того рівня відвертості, який можливий тільки між людьми, що знають один про одного все найгірше.
— Скажи мені, Іване, — Степан налив по тридцять грамів у прості склянки. — Тобі справді так потрібен був той шматок землі під сараєм? Ти ж знав, що це по закону моє. Іван Маркович випив, крякнув і подивився на сусіда.
— По закону — твоє. А по совісті — мій дід там колись колодязь викопав. Ти той колодязь засипав, коли ділянку купував. Я просто хотів повернути своє сімейне місце.
Степан Петрович завмер. Про колодязь він не знав. У документах його не було. Він просто бачив просідання ґрунту і засипав його будівельним сміттям.
Зізнання Марковича про дідів колодязь не викликало у Степана Петровича сліз каяття. Він був прагматиком до мозку кісток.
— Твій дід його викопав, а мій батько за нього податок платив, коли тут ще був колгосп, — сухо відповів Степан. — Але якщо ти через яму в землі двадцять років нерви псував, то ти, Марковичу, поганий економіст. Витрати на суди вже три такі ділянки покрили б.
Вони помовчали. У хаті стало прохолодніше. Дрова в печі перегоріли, а підкидати нову порцію було зарано — треба було берегти тепло до ранку. Психологічно вони перебували в стадії «холодного перемир’я». Це стан, коли ви вже не вороги, але ще не союзники; ви просто два об’єкти в одній замкненій термодинамічній системі.
Близько третьої години ранку Степан прокинувся від дивного звуку. Це не був вітер. Це було шипіння.
— Марковичу, вставай. Чадний газ, — Степан різко сів на ліжку. У Марковича в димоході через різкий перепад температур та обмерзання зовні утворилася повітряна пробка. Дим почав повільно заповнювати кімнату.
Ситуація була критичною, але без істерик. Двоє літніх чоловіків діяли за протоколом, який вбили в голову ще на радянських виробництвах.
— Відчиняй вікна! — скомандував Іван.
— Не можна, вистудимо хату за хвилину! — заперечив Степан. — Давай ганчірку, змочуй водою. Треба лізти на горище, пробивати пробку через ревізійне вікно.
Степан, попри хворе коліно, тримав драбину, а Маркович ліз угору. Це була чиста механіка взаємодії: один фіксує, інший тисне. Жодного зайвого слова. Коли пробку було пробито і тяга відновилася, вони обидва сіли на підлогу, важко дихаючи. Смерть була поруч, але вони сприйняли її як технічну несправність, яку вдалося усунути.
Коли перший сірий світанок почав пробиватися крізь замерзлі шибки, вони знову сіли до столу. Чай був холодним, але настрій — гранично тверезим.
— Дивись, що виходить, — почав Маркович, малюючи пальцем на запітнілому столі схему ділянок. — Твій котел без електрики — шматок заліза. Моя піч без твого провіанту — просто тепла цегла. Ми поодинці — нежиттєздатні одиниці.
Степан Петрович кивнув.
— Пропоную мирову угоду. Не юридичну — на адвокатів більше не дам ні копійки. Прагматичну. Ти переносиш свій сарай на метр вглиб своєї території. А я натомість допомагаю тобі викопати новий колодязь саме на тому місці, де ти хочеш. У мене є бурова установка на базі старого «москвича» в гаражі.
— Бурова? — очі Марковича зблиснули інтересом технаря. — Саморобна? — Гідравліка від комбайна, двигун від мотоблока. Проб’ємо водогін за день.
Це був обмін, від якого неможливо відмовитися. Це була угода, де вигравали обидва, не втрачаючи гідності.
Об одинадцятій ранку почувся важкий гуркіт. Це був потужний бульдозер, який розчищав шлях до дачного кооперативу. Мешканці міста почали прориватися до своїх фазенд.
До воріт Марковича підбіг син Степана Петровича, занепокоєний довгим мовчанням батька. Він очікував побачити що завгодно: замерзле тіло або чергову сварку. Натомість він побачив, як два старих ворога спокійно допивають чай, обговорюючи потужність гідравлічних насосів.
— Батьку, ти живий? — вигукнув син.
— Живий, — відповів Степан, піднімаючись. — Бери сумку, йдемо додому. Електрику вже дали?
— Дали пів години тому.
— Добре. Іван Маркович, у понеділок чекаю з планом ділянки. Будемо мітки ставити. Без кадастру. По совісті і по науці.
Вони розійшлися. Степан Петрович пішов до своєї хати, Маркович залишився прибирати попіл. Ніяких обіймів на прощання, ніяких клятв у вічній дружбі. Вони залишилися тими самими складними, впертими людьми з різними поглядами на життя.
Але через тиждень паркан між ділянками було демонтовано. Не весь — лише та частина, де стояв нещасний сарай. Степан Петрович особисто допомагав сусіду розбирати конструкцію. А навесні над кооперативом «Електрон» почувся гуркіт саморобної бурової установки.
Прагматичний підсумок: за один Святвечір вони заощадили близько п’ятдесяти тисяч гривень на майбутніх судових витратах. Але головне — вони зрозуміли, що межа існує лише в документах. У реальному житті, коли приходить справжній мороз, існують лише люди і їхня здатність домовитися про розподіл тепла.
Степан Петрович тепер іноді заходив до Марковича по воду — вона з нового колодязя справді була смачнішою. А Маркович брав у Степана інструменти. Вони все ще сперечалися — тепер про сорт помідорів та політику, — але це була дискусія рівних, а не війна ображених.
